Білоруські уроки для УкраїниБілоруські уроки для України
Білоруські уроки для України

Білоруські уроки для України


Станіслав Маковецький
Білорусь чи не єдина з усіх пострадянських країн в усій повноті прийняла своє радянське минуле. Багато в чому саме завдяки цьому факту білоруси й не втратили Білорусь – ні морально, ні територіально, ні кількісно

18.06.2015

Увесь час після розпаду СРСР у середовищі української інтелігенції було дуже модно – явно або приховано – виражати певну зверхність до сусідньої Білорусі та її населення. І це поряд зі справжньою любов’ю до нашого братерського народу та його культури, якою завжди славились українці, з одного боку, та показним бажанням «допомогти» нашим сусідам у затвердженні їх же власної незалежності, з іншого. Ось і маємо цікавий парадокс – і неприхована зверхність, і щира любов, і настирлива турбота, усе водночас. Таке дивне й своєрідне ставлення українців до білорусів відомий сучасний білоруський поет Андрій Ходанович назвав комплексом середнього брата.

Такі небратні сестри

3 липня сусідня Білорусь, країна з якою завжди любили порівнювати себе українці, святкуватиме День своєї незалежності. Саме в білоруському контексті добре помітні всі комплекси й проблеми України сучасної, які спричинилися до перетворення її на руїну. Українцям подобалось проводити паралелі між собою та білорусами, бо такі порівняння завжди нібито були на користь перших. От, мовляв, ми, українці – справжній народ, ми повсякчас боролися за свою незалежність з усіма, хто на неї зазіхав, ми не відцуралися своєї мови, а зараз ми будуємо демократичну та європейську державу. А там… населення та й годі – сидять тихо й сумирно, мовою не пишаються, вишиванок не носять, вулиці Леніна не перейменовують, покірливо вибирають свого вусатого «батька». Жодних тобі майданів та революцій. Такі балачки можна було почути скрізь – у студентському й мистецькому середовищі, у колах простих офісних службовців і дрібних чиновників.

Білорусам у нас закидали покірливость «режиму» Лукашенка, етнічну пасивнiсть на противагу вкраїнській «пасіонарності», відсутнiсть державотворчих традицій і тенденцій тощо. Білорусь часто-густо називали «заповідником совка», а її населення – безликою радянською масою. Натомість поодиноких білоруських опозиціонерів і літераторів, що пишуть рідною мовою, у нас усіляко вітали й підтримували. Певна закритість Білорусі для капіталістичних впливів, тип економіки й повсякденні реалії цієї країни, у яких чітко видніло радянське минуле, викликали в українців щирі глузування й здивування, спонукаючи ще більше пишатися своєю жовто-блакитною «європейськістю».

Посміху варті в очах багатьох наших співвітчизників були й символи сучасної Білорусі – радянський прапор Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки і гімн, що наче так і підкреслює місцеву пасивність на ниві державотворення – «Мы, беларусы, мірныя людзі, сэрцам адданыя роднай зямлі». Це ж, мовляв, не наше «Станьмо, браття, в бій кривавий од Сяну до Дону», де вже їм до нас! Ми – борці, ми – нація, а це – здебільшого раболіпні «совки». Звісно, не завжди про це говорилося вголос, це радше був закодоване послання.

Такі порівняння приємно тішили українське національне самолюбство: на тлі начебто відсталої Білорусі українці могли вповні відчути себе справжніми «європейцями» й «демократами». Та й про свою гору немитого посуду можна було сміливо забути в цій відчайдушній боротьбі за свободу, мову та культуру сусідньої держави.

І от щирі українські симпатики Білорусі – а таких, треба віддати належне, в Україні зажди було чимало – принципово витягали тільки біло-червоно-білий стяг Білоруської Народної Республіки та співали патріотичних білоруських пісень, ніби підкреслюючи цим – дивіться, вчіться в нас, ми навіть білоруси більші, ніж ви. Тут таки з’являлося й наполегливе бажання «вирятувати» своїх братів (межи рядків так і просвічував епітет «менших») із жорстокого лукашенкового «тоталітаризму», європеїзувати, білорусифікувати.

Створювалися різноманітні фонди й організації, метою яких була допомога «тоталітарній» Білорусі, проводилися круглі столи та конференції, куди запрошували незугарних білоруських опозиціонерів. Навіть після Майдану, коли вже було втрачено Крим, а громадянська війна вже була вишкірила свою огидну посмішку, на просторах українського третього сектора, тобто всіляких неприбуткових громадських організацій, що спеціалізувалися на боротьбі за демократію та права й свободи людини, неначе тонке знущання звучала тема «Як Україна може допомогти Білорусі» (!). Ну й, звісно, варто згадати, що за останні 10 років була проведена сила-силенна пікетувань біля Посольства Республіки Білорусь.

Більшості таких доморощених «білорусів» було невтямки, що шлях розвитку нашої синьоокої сестри, як інколи називають Білорусь, – виключно особиста справа її народу, саме йому вирішувати, куди і з ким іти. А ми, українці, маємо свою неорану ниву, що вимагає наполегливого й тяжкого труда.

Щоправда, такі українські ініціативи щодо Білорусі гучно вітала не тільки невдала білоруська опозиція, яка знаходила в нас вдячну трибуну, а й ліберально налаштована білоруська молодь, яка в Україні й справді бачила – та що там: і досі бачить – взірець для наслідування. Смішно, але влітку минулого року, коли вже точилися бої на Донбасі, курс гривні почав стрімко падати, а майбутнє вимальовувалося ой яке невтішне, в Україну регулярно зазирали білоруські делегації «по обміну досвідом». Усі вони, вочевидячки, хотіли збагнути, як братам-українцям удалося так швидко розвалити свою державу, перетворивши її на справжню руїну, та розв’язати на її теренах кровопролитну братовбивчу війну. Хоча офіційно вони цікавилися, як героїчним майданівцям пощастило так швидко скинуту «жорстоку диктатуру», викорінити корупцію й установити в країні «верховенство права й демократії».

І знову про мову

Особливою статтею в кодексі українських прихильників Білорусі була мова. Білоруська мова, звичайно ж. Сучасна наша північна сусідка в очах місцевих білорусофілів уявлялася такою собі мовною в’язницею – ніби за білоруську тут ледь не саджали, її начебто старанно викорінювали – офіційна двомовність, мовляв, для цього й була створена. Багато дотепів і анекдотів кружляло й про мову білоруського президента. Знову ж таки з підтекстом: а в нас, на відміну від них, «навіть донецькі мову опановують» – от, мовляв, що значить українці.   

Не маючи конкретних пропозицій щодо реального удосконалення державної системи, на свій щит рідну мову підняла й білоруська опозиція. Чи не нагадує це вам, шановний читачу, наших донедавна звитяжних «помаранчевих» борців за демократію, а сьогодні можновладців і «вдалих реформаторів»? Скільки слів показної любові до вкраїнської мови було вилито за чотири роки президентства Януковича! А цілковито європейський, по суті й по формі, закон про мови, який давав регіональний статус російській, одразу ж було представлено як найбільшу загрозу для української мови за всі літа її існування. Те, що такі закони діють в усіх країнах Євросоюзу, куди Україна так завзято поривалася, уперто замовчувалося.

Короткозорі патріоти – від студентів до ліберальних інтелектуалів – одразу ж понесли цю страшилку: тепер, мовляв, українській гаплик. Збиралися мітинги протестів – усе нібито заради любові до рідної солов’їної й калинової, писалися гнівні статті. Звісно ж, найкращим прикладом була білоруська – дивіться, мовляв, до чого доводить недбала мовна політика – білоруська на межі зникнення. Те, що йшлося лишень про регіональний, а не державний статус і не одної тільки російської, а й багатьох інших мов національних меншин, серед яких і така люба майже кожному вкраїнцю білоруська, якось не бралося до уваги.

Наші ревнителі абсолютної одномовності, котрі повелися на ці безпідставні залякування, не помiчали, що таким чином вони принижують свою мову: невже українська, що пережила стільки поневолювачів, стільки всіляких указів і циркулярів, що намагалися її викорінити чи заборонити, одразу припинить своє існування від того, що десь нарівні з нею вивчатимуть інші мови? І не бачили наші «борці за мову», що вони вчиняють щодо російської саме так, як колись російські імперіалісти чинили щодо української. І таким робом самі уподібнюються своїм ідейним ворогам, з якими начебто так завзято борються.  

Цікаво, що білоруська опозиція затято критикує не тільки державний статус російської мови, а й офіційну білоруську, яку тамтешні патріоти фактично визнавали «зіпсованою», «несправжньою». Їм уторили й українські прихильники Білорусі: і ті, й інші презирливо називають офіційний білоруський правопис «наркомівкою» (білоруською «наркамаўка», від Ради Народних Комісарів, чия постанова затвердила реформу білоруського правопису 1933-го року). Натомість пропагувалася інша білоруська – так звана тарашкевиця, від ім’я видатного білоруського мовознавця Броніслава Тарашкевича, першого автора білоруської граматики (1918 рік). Навіть білоруські статті у Вікіпедії часто дублюються іншою білоруською – тарашкевицею.

Можна довго сперечатися щодо доцільності змін, які внесли реформа білоруського правопису 1933 р. та доповнення до неї 1957-1959 рр. Справді – деякі речі, може, не завадило б знову ввести, хоча це вирішувати мають у першу чергу білоруські мовознавці. Проте фактом залишається те, що білоруський правопис по реформі став стисліший, більш системний і впорядкований. Як і те не заперечити того, що той альтернативний правопис, який багато сучасних білоруських літераторів й опозиційних політиків все ще не зовсім точно називає тарашкевицею (від справжньої правописної системи Б. Тарашкевича ця новітня суміш різних підходів до білоруської фонетики й лексики вже істотно відрізняється), вельми негативно сприймається більшою частиною звичайних білоруських громадян, серед яких і носії мови – він дуже архаїчний, тяжкий для читання (сила непотрібних м’яких знаків: «каханьне», «сьняданьне» тощо) і надто вже перенасичений полонізмами не тільки в царині лексики, а й у фонетиці. Такі перли, як «філёляг», «палітоляг», «плян», «клюб» викликають або усмішку, або цілковите нерозуміння в справжніх носіїв і знавців білоруської. Замовчують часто білоруські «мовні патріоти» й те, що саме оцією «наркамаўкай» творили видатні майстри білоруського слова – Максим Танк, Володимир Короткевич, Василь Биков та інші письменники й поети, чиї твори були перекладені на десятки іноземних мов, принісши білоруській літературі справжнє світове визнання.

До того ж сучасна тарашкевиця вперто просуває вузькі діалектні явища, геть чужі величезній більшості носіїв білоруської. Здається, що головною настановою борців за мову є принцип «усіма силами й способами віддалитися від російської». Навіть тоді, коли таким чином витісняються справжнісінькі білоруські мовні явища – такі гарні та смаковиті, рясно представлені в білоруській класиці, однак винуваті тільки в тому, що всього-на-всього… спільні з російською, як це часто буває в споріднених мовах.

Можна довго докоряти чинній білоруській владі за незважену мовну політику, можна ставити в приклад досвід Уельсу чи Каталонії в справі відродження рідної мови (даруйте – але аж ніяк не України), проте треба визнати, що найтяжчий і найболісніший удар по білоруській завдала не так звана несиметрична двомовність, себто білінгвізм з перевагою російської, а саме оця недолуга ліберальна білоруська опозиція. Її показна гучна «боротьба за мову» спричинилася до того, що білоруськомовність у масовій свідомості простих громадян міцно почала асоціюватися лише з цією хворобливою невротичною опозиційністю. Знову ж таки – саме через таку призму почали сприймати українську мову багато жителів східних і південних регіонів колись єдиної України (включно з Кримом) після нездорової політики насильницької українізації.

Саме ця показна битва за мову створила справжній розкол в білоруському суспільстві, причому розкол не по носіях різних мов, а по одній мові – на жаль, білоруській. Адже всіх, хто використовує чинний правопис і нормативну лексику, як і всі ті офіційні академічні мовні інституції, котрі видають словники, граматики, підручники й довідники, опозиціонери та співчуваючі їм літератори де-факто проголосили «совками» або ж такими собі колабораціоністами, себто попихачами «режиму», «несправжніми» білорусами . Саме про цей розкол ідеться у пісні «Мінск і Менск» відомого білоруського гурту «НРМ». Крім того, багато російськомовних білорусів, що справді щиро бажали опанувати свою національну мову, кидали цю безперспективну, на їхню думку, справу, коли стикалися з новітнім «клясічным» білоруським правописом.

Те, що на споді

Насправді таке неприглядне бачення Білорусі як відсталої, забитої й тоталітарної країни, уперто нав’язуване нашими ліберально налаштованими інтелігенцією та пов’язаними з нею ЗМІ, не відповідає дійсності. Незважаючи на те що Білорусь не розсталася з радянським минулим, вона багато в чому  була і є помітно більш європейська, ніж Україна. Стан доріг (подекуди кращий, аніж у Європі), блискуча робота комунальних служб, ще не лiквiдованi остаточно соціальні гарантії для всіх верств населення й висока якісь медобслуговування – безкоштовного, до речі, а ще чітко окреслене податкове законодавство та твердо встановлені правила гри для всіх підприємців – хіба це не те, до чого ми всі прагнули, коли згадували Європу? Європу в кращому розумінні цього слова.

Білорусь чи не єдина з усіх пострадянських країн в усій повноті прийняла своє радянське минуле. Тут не переписують історію й не цураються участі в перемозі над фашизмом. Тут людей з георгіївськими стрічками не вважають сепаратистами чи терористами. І ось те, що багатьом українським «інтелектуалам» завжди здавалося вартим осуду чи, у найкращому разі, осміху, насправді, виявляється, було перевагою, гідною подиву й наслідування. Бо ця відданість найкращим радянським традиціям і збереження інституту націоналізації поки ще не дозволила в Білорусі зародитися новій соціальній верстві – олігархам, які в сусідній з нею Україні вже давненько заправляють балом. А ще саме ця славлена дерадянізація та, як наслідок, намагання прищепити багатьом регіонам України нових – і абсолютно чужих – для них iсторичних героїв і стали одними з причин громадянської війни на Донбасі й трагедії в Одесі.

На відміну від сучасної України з її свавіллям олігархів раніше та націоналістичною й фактично фашистською диктатурою зараз, Білорусь увесь цей час із середини 90-х розвивалася як держава для всіх. Не лише для націоналістів і квасних патріотів, а саме для всіх. Тому в цій країні свято дотримувалися того, що, власне, і створює державність – суспільної домовленості. Й офіційно закріплена в Конституції двомовність насправді є невід’ємною часткою цього неявного договору.

Зрештою й споконвічні закиди українців у бік занедбаного мовного питання в цій країні насправді мають під собою набагато менше підстав, аніж може здатися: за останні приблизно 7 років інтерес простих білорусів до своєї мови й культури надзвичайно зріс. Узагалі, рідну мову тут ніхто ніколи не забороняв, проте якщо раніше білоруську літературу в державних книгарнях представляла одна-дві полички, зараз же під неї доводить відводити цілі відділи, у яких наявна не лише вся білоруська класика, а й література нових поколінь білоруськомовних письменників – книжки рідною мовою почали користуватися неабияким попитом. Усе частіше молоді білоруси з російськомовних родин починають з цікавістю вивчати власну мову та історію. Кількість людей, які добре володіють білоруською невпинно зростає з кожним днем. Ба більше – розмовляти білоруською потрохи стає навіть модно.

Цікаво, що такі зміни відбуваються без істотного втручання з боку держави. Звісно, присутність певного регулювання мовної ситуації могла б інтенсифікувати цей процес, однак і без цього Білорусь робить свої невеличкі, повільні, але впевнені кроки в напрямку відродження та зміцнення власної історичної та мовної ідентичності.  Мабуть, до цього спричиняється й стабільність розвитку Білорусі як держави – тривала відсутність великих суспільних потрясінь, себто революцій, майданів і переворотів, створює ґрунт для впевненого й усебічного розвитку. Саме тому, навіть не надто розкошуючи, білоруси ніколи так не жадали виїхати геть зі своєї держави, як цього прагнули, та й досі прагнуть уже з подвоєною силою мільйони українців. Тут, знову ж таки на відміну від нашої країни, існує таке слово, як «майбутнє» – воно в Білорусі осяжне.

Позитивну роль в збереженні стабільності відіграє й та сама «закритість» Білорусі до західного світу, за яку цю державу так люблять покритикувати наші ліберали. Хоча довгі роки процвітання на наших теренах усіляких закордонних фондів, спільних проектів, ґрантодавчих інституцій та інших організацій подібного штибу успішно замилили очі вітчизняним «інтелектуалам», вигодувавши таким чином нове покоління ліберально налаштованих «європейців», з промитими пропагандою й короткозорим патріотизмом мізками. Саме вони, за підтримки вітчизняних олігархів і закордонних iмперських полiтикiв – «ревнителів демократії» зібрали Євромайдан, саме вони заохочували розпочати війну з усім радянським сталінськими ж методами, саме вони й досі закликають «душити колорадів». Саме вони, нарешті, знищили нашу державу.

І так кортить спитати: невже так важко зрозуміти нашим – як українським, так білоруським вузьколобим ура-патріотам, що справжня любов до рідної країни невід’ємна від повного прийняття своєї землі – в усій її різноманітності й інколи нечепурності, часто таких далеких од наших ідеалів; з усіма «незручностями», у вигляді неоднорідного етнічного складу, регіональних відмінностей у менталітеті, двомовності чи навіть багатомовності. Адже якщо ми кохаємо людину, то приймаємо й навіть любимо всі без винятку її недоліки. Так має бути і з країною.

І тому справжня Білорусь – це не тільки по-європейськи забудований Гродно, а й радянське за своїм стилем місто-герой Мінськ, це не лише вихолощена й спольщена білоруська мова, якою розмовляють кілька десятків набундючених інтелектуалів, а й далека від незрозумілих витребеньок мова шкільних букварів, і соковита «трасянка», аналог нашого суржику, і російська великих білоруських міст – із дзеканням і цеканням, звичайно ж. А справжня Україна – не лише така розцяцькована й туристична Галичина, а й степова Донеччина, оспівана Сосюрою, з її териконами та почорнілими обличчями трударів-шахтарів , і неприглядне й дрімуче Полісся... Був колись Україною й переважно російськомовний та багатокультурний Крим. Усе це варте щирого розуміння, прийняття й справжньої, тобто необумовленої любові.

Так, далеко не все ідеально в сучасній Білорусі. І чинну білоруську владу, звісно, є за що критикувати. Як, власне, є чим докоряти будь-якій владі будь-якої країни. Та ясно одне: неявне змагання нашої держави й Білорусі, що проходило спочатку нібито з помітною перевагою першої, скінчилося повною поразкою України. Білоруські ж ліберальні патріоти, що так заздрять нашій «удалій революції» навіть і гадки не мають, як же їм пощастило.

Тому що не кажіть, а білоруси не втратили Білорусь – ні морально, ні територіально, ні кількісно. А значить, їм, на відміну від українців, є що міняти. Нам же, якщо колись пощастить і в пам’яті нащадків одійдуть у далеке минуле жахи громадянської війни, заглушиться в душі привселюдне приниження та їдкий сором за свою країну й дії своїх співвітчизників, доведеться все відбудовувати заново. Не виключено, що в геть новому форматі й навіть з новою назвою.

Дарма – тільки б пощастило, браття, тільки б пощастило.

Станiслав Маковецький

Читайте по теме:

Дмитрий Исаенок, Татьяна Стрельцова, Лидия Михеева«Оценка казни расколола общество Беларуси»

Юрий Глушаков«Создать альтернативу «альтернативе»

Борис Кагарлицкий«Беларусь. Падающего подтолкни?» 

Дмитрий Галко«Почему я левый либерал. Взгляд из Беларуси» 

Артем Кирпиченок«Не будь скотам» у Лукашенко! Будь скотом у буржуев?»  

Сергей ОдаричНовая память Минска


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq

2011-2020 © - ЛІВА інтернет-журнал