Толерантність на відстаніТолерантність на відстані
Толерантність на відстані

Толерантність на відстані


Євген Лакінський
Сьогодні для багатьох українців «толерантність» – поняття абстрактне, хоча з негативним чи позитивним забарвленням. Ставлення до неї нерідко визначається субкультурою

18.04.2012

Відомо, що закохуватись легш за все по інтернету, бажано у чаті. Не бачиш ані людини, ані її недоліків – отже, уявляєш її такою, якою хочеш. Реальність не псує ваші відносини.

Значно важче, коли починаєте жити разом. І коли доводиться щодня вирішувати, де вішати рушник, де ставити каструлі і чи варто відкривати вікна...

Так само і з толерантністю. Поки зустрічі з носіями інших культур трапляються рідко і випадково, то бути толерантним – на раз.

Живеш собі у своїй спільноті, поміж «своїми». «Мігрантів» та «іноземців» бачиш здалека – на вулиці, на базарі, а частіше – по телевізору. Інколи їздиш за кордон, де купуєш сувеніри, розпитуєш, як пройти до вокзалу, і практикуєш англійську з єгипетським офіціантом.

Щоправда, дехто пішов дальше: купив в «нєрусского» шаварму і навіть спитав, як його справи. Чи розповів іноземному туристу про нашу історію та сьогодення. Або ж навіть взяв інтерв'ю в арабського чи мексиканського революціонера або співака.

За таких умов, толерантним бути дуже легко. Коли ж ви живете і працюєте поруч і маєте щодня вирішувати тисячі практичних питань... тоді усе трохи складніше.

Тут слід зауважити, що навколо слова «національність» є багато плутанини. В СРСР національність писали у паспортах – причому визначали її виключно за походженням  людини. Тому в Україні багато «поляків», які не знають жодного слова польською; багато «болгар», що не знайомі з болгарською культурою. Ну а більшість «росіян» України культурологічно не відрізняються від решти українців. За такою логікою, щоб вважатися, на приклад, литовцем, достатньо мати литовських предків (а мова, менталітет чи країна проживання – це не важливо).

За такою термінологією ми всі інтернаціоналісти. Адже легко уживаємось с сусідами, колегами та одногрупниками «різних національностей», які народилися і виросли в Україні, у тій самій культурі, що й ми. Навпаки, деякі націоналісти вірять, що кияни Іванов та Аучкявічус відрізняються від киянина Петренка – бо вони «неукраїнської національності».

В такому контексті й відбуваються 90% дискусій поміж «інтернаціоналістами» і «націоналістами». Логіка «націоналістів» – ідеалістично-містично-параноїдальна, з морем когнітивних дисонансів. 

«Інтернаціоналісти» ж свято вірять, що «всі народи однакові», бо один однокласник за паспортом був «грек», інший – «волжський татарин», але всі однаково грали у хованки і прогулювали уроки. Якщо ж «інтернаціоналісту» довелося попити кави зі справжнім іноземцем, ввічливо побалакавши про політику і культуру, то він переконується: «ніякої різниці поміж країнами не існує» (за виключенням клімату чи економіки).

Взагалі ж, «толерантним» вважається людина, яка «нічого не має проти негрів» (китайців тощо). Щоправда, «негрів» вона бачить зрідка і здалека, але «нічого не має протии». Це, звісно, краще, ніж заочна ненависть (як у расистів, які ненавидять незнайомих людей виключно за фактом походження). Але толерантністю це назвати важко.

Що таке толерантність, я зрозумів кілька років тому, у Домініканській Республіці. На пляж вибігла ватага хлопців – не знаю, з якої країни, але білі і говорили англійською. На них були потворні шорти до колін і ще потворніші футболки, що звисали нижче пояса. З ідіотськими криками, вони побігли до води і прямо у футболках почали плескатися у морі, волаючи на всю округу. Коротко кажучи, вони мене дратували.

Але вони не порушували жодного закону, і мали таке ж право бути на пляжі, як і я. Вони мали право носити одяг, який здається мені ідіотським, і розважатися так, як їм хочеться. Так, мені це неприємно. Але це мої проблеми.

Легко бути толерантним, коли підлітки – на сусідньому пляжі. А коли вони бігають в двох метрах від твоїх ніг? А тобі хочеться спокою?

Іноді можна почути: я толерантний, бо люблю «негритянську музику» (китайську їжу, індійські фільми). Але толерантність – це не ловити кайф він окремих елементів «не-нашої» культури, а сприймати інших людей такими, як вони є – поки вони не роблять щось справді погане.

Це не завжди просто навіть у своїй країні, коли близько спілкуєшся з людьми іншої освіти, професії, соціального класу, регіону, та й просто іншого психологічного складу. Те, що нормально у одному культурному середовищі, може здатися диким у іншому. Але поки спілкуєшся лише зі «своїми», чи лише з однодумцями, ніколи про це не дізнаєшся.

Помножте на десять – і ви побачите, що буває при зіткненні справді різних культур.

В одній монреальській школі хлопчик з Філіппін їв довгі макарони ложкою. Всім здалося, що це неохайно – і вчителька його висварила: «Що ти їш, як поросятко?». Але виявилось, що їсти макарони у такий спосіб – звичайна філіппінська практика, ледь не традиція. І поведінка вчительки глибоко образила багатьох філіппінців Монреалю.

Якби про цей випадок розповісти в Україні, більшість слухачів зреагувала б однозначно: «Якщо приїхав до іншої країни – заткайся, і їж макарони так, як там прийнято!». 

А ви, толерантні читачі цього сайту? Як ви вважаєте? 

Втім, це дрібниця. Є цікавіші речі.

Чимало прогресистів вважає, що релігія – річ абсолютно не важлива. Ми ж живемо у епоху прогресу... Ну, хто чув, щоб хтось ставився до релігії, як до чогось головного? Хіба якісь темні люди або фанатики.

Але я бачив море розумних, освічених мусульман, для яких це не так. Хіджаб для них – не «національний одяг» (як вважає дехто), а саме релігійний символ. П'ять молитов на день сприймається, як життєва необхідність. Дотримання посту у Рамадан – тим більше. І звісно, для них абсолютно неприпустимо, щоб їхні діти їли свинину у шкільній їдальні. Та й взагалі будь яку їжу, яка не є «халаль».

Нетолерантна частина українців сказала б: «це їхні проблеми». А що скажуть толерантні читачі-інтернаціоналісти?

Ну, це б ще нічого: зрештою, свинина – це не обов'язково. Та й м'ясо халаль не меньш смачне, ніж звичайне.

Але у одній школі провінції Онтаріо – інша дилема. Для індуїстів неприпустимо їсти яловичину – особливо, коли корів вбивають такими методами, як вимагає халаль (дехто вважає ці методи жорстокими). В школі – багато мусульманських дітей і багато індуїстських – але лише одна їдальня. Кожна група захищає свою позицію, яка здається їм життєво важливою.

Знов-таки, пересічні громадяни сказали б: «Тут вам не Аравія і не Індія!». А що відповідатимуть на це інтернаціоналісти?

Мабуть, що «релігія – опіум для народу». Ну добре, припустимо я з вами погоджуся. Але залишиться дрібничка – переконати у цьому ще кілька сотен мільйонів мешканців нашої планети. Тих, які ще не в курсі, що згідно з  «Загальнолюдськими Цінностями» релігія не є чимось важливим і першонеобхідним.

Сікхи – релігійна група у Індії. Якщо ви побачили «індуса у чалмі», то з великою долею ймовірності це сікх. Крім чалми, деякі сікхи зобов'язані носити маленький ножик. Це для них не зброя і не інструмент, а всього лише релігійний символ. У нас в Монреалі деякі сікхи давали такі ножики своїм дітям до школи. Шкільна адміністрація хотіла це заборонити...

Ви скажете, що ситуація абсурдна? І що це «очевидно»? Гаразд. А де межа між «припустимим» і «абсурдним»? Де ця «очевидна» межа?

Расисти відповідають на ці питання лаконічно: «Чурки!!!». Пересічні громадяни – «Якщо вони приїхали до нас, хай залишають свої культури та релігії вдома». А що думають інтернаціоналісти? Що це – вигадана проблема? Адже у трудящих різних країн спільні інтереси.

Я бачив багато молодих освічених мусульманок, які були переконані, що не можна виходити заміж за іновірця. Національність – це вже другорядно, – а головне щоб був мусульманином. Багато чоловіків-мусульман переконані, що одружуватися з християнкою чи з юдейкою можна лише за умов, що діти стануть мусульманами; а от одружуватись з атеїсткою чи «язичницею» – буддисткою там чи індуїсткою – не можна ні за яких умов (хіба лише прийме іслам).

Так вважають не один і не двоє людей, а щонайменше мільйони.

Поки що в Україні легко бути інтернаціоналістом – «підлітки» граються на «сусідньому пляжі». Легко писати аналітичні статті про штучність питань, які на напряму тебе не стосуються. 

Сьогодні для багатьох українців «толерантність» – поняття абстрактне, хоча з негативним чи позитивним забарвленням. Ставлення до неї нерідко визначається субкультурою.

Одна юна неформалка зі Львова була ярою «антифа». Полягало це у тому, що носила відповідну символіку і тусувалася з іншими «антифашистами». Потім закохалася у хлопця-«фа» і теж стала «фа»: тепер «бореться за білу расу». Здавалося б, як інтернаціоналістка могла так швидко перетворитися на расистку? Може її чорні образили чи в'єтнамець на базарі обрахував? Виявляється, ні – просто тепер нові зацікавлення. 

Зрозуміло, що участь у «антифа» не мала для неї ніякого стосунку до долі національних меншин, чи бодай до спілкування з ними. Головна задача «антифа» – боротися з «фа», а різні там «мігранти» – це щось другорядне. У найкращому разі – такий собі «об'єкт захисту». Якось пересікатися з цим «об'єктом» – річ цілком зайва і нецікава.

Про справжню толерантність буде йтися тоді, коли носії інших культур перестануть бути абстрактними «добрими мігрантами» чи «підступними чурками», а стануть реальними людьми – з якими діти ходжуть до одного садочку, з якими живете у сусідніх квартирах, знімаєте сусідні дачі.

І тоді важче буде стати расистом чи інтернаціоналістом: всякого надивишся. І дізнаєшся всякого. На приклад, що «негр» – це не національність: є африканці, є гаїтяни, є чорні американці... а є й українці з часткою африканської крові; різниця поміж цими групами більша, ніж поміж поляками та німцями. 

Расисти зрозуміють, що не все у житті так просто. Інтернаціоналісти зі здивуванням помітять, що їм важко прийняти деякі елементи чужої культури – принаймні, у повсякденному житті (по інтернету воно, звісно, легше). Коротко кажучи, і ті і інші дізнаються про себе багато нового і цікавого.

І тоді кожному доведеться відповісти для себе: Де реальний ліміт моєї толерантності? Де межа між тим, що можна і що ні? І це не будуть абстрактні питання.

Толерантність – якщо без лапок – це не завжди легко.

Євген Лакінський


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq

2011-2020 © - ЛІВА інтернет-журнал