Про наркотичні речовини у вуличній політиці

Наприкінці минулого місця у Києві пройшов традиційний щорічний Марш Свободи. Основною метою акції, за словами організаторів, було змусити Міністерство внутрішніх справ змінити наркополітику та дотримати свого слова й пришвидшити давню обіцянку – декриміналізувати споживачів наркотиків та, нарешті, переключити увагу на боротьбу із наркозлочинністю. Подібні акції відбуваються вже 7-й рік поспіль, і, попри неочевидність цього твердження для багатьох, такі акції вкрай вчасні.

Об’єктивно кажучи, українська наркополітика повністю репресивна. Модель поведінки, яка встановилася між державою та громадянином, спрямована на збагачення державних органів (на кшталт МВС) або ж наркомафії. Відповідно, державної політики, спланованого курсу на зменшення кількості хворих на наркозалежність людей та зниження темпів розповсюдження ВІЛ/СНІДу, немає. Питання наркоманії ввірене, здебільшого, не медичним працівникам та соціальним ініціативам, а органам внутрішніх справ. Але навіть у МВС розуміють важливість реальних реформ, хоча, напевно, не можуть піти всупереч власним інтересам та щось змінити у наявній корумпованій системі. Попри зізнання колишнього Міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова у необхідності декриміналізації споживачів наркотиків, та збільшення відповідальності для тих, хто їх збуває, реальні кроки у цьому напрямку не були зроблені. Два роки назад, 19 травня 2010 року, пан Міністр наказав своїм підлеглим вивчити питання доцільності декриміналізації. Але й по сьогодні відбувається затягування цієї справи, бо ж жодних результатів досліджень, чи експертних висновків так і не було представлено на громадські обговорення. Зі зміною керівництва це питання взагалі відкладено в далекий кут.

Те, що в Україні відсутні ефективні механізми контролю над обігом наркотичних речовин, розуміють не тільки правозахисники та чиновники, але й звичайні громадяни, хоча  згідно з даними моніторингу протестів  Центру дослідження суспільства, проблема наркотиків, алкоголю, тютюну надзвичайно рідко виводила людей на вулиці: 20 разів у 2010 році, 14 – у 2011, і 9 разів у 2012. На жаль, важко говорити про якісь тенденції, коли мова йде про одиничні протести, тому наразі можна обмежитися лише описом віднайдених подій.

Більша кількість протестів 2010 року пов’язана з діяльністю неурядових громадських організацій, які у цілком ліберальному дусі вимагали заборонити рекламу цигарок, або ж агітували за здоровий спосіб життя без алкоголю. Попри те, що приводом до написання цього тексту був саме Марш Свободи та вимоги декриміналізації марихуани (про що – нижче), утім, це не та ситуація, де можна сказати «а» промовчавши про «б», адже зміни політики щодо тютюну та алкоголю взагалі критичні. За різними даними від алкоголізму в Україні помирає від 40 до 46 тисяч громадян, а на кожного громадянина припадає 12-13 літрів спирту на рік. При чому, стрімкий ріст алкоголізму припадає на останні 20 років. Така сумна статистика не в останню чергу спричинена діючою речовиною, адже фізіологічна залежність від алкоголю розвивається швидко, а це неабияк грає на руку бізнесу. За останні 5 років Україна  стала абсолютним лідером за показниками динамічного зростання продажу алкогольної продукції. Проблема тютюнопаління стоїть ще гостріше – щороку в Україні від наслідків цієї звички  за офіційною статистикою помирає 120 тисяч громадян.  У 2010 році громадські організації влаштували 11 вуличних акцій, аби звернути увагу на руйнівні тенденції у сфері обігу тютюну та алкоголю. Під час більшості з них протестувальники апелювали органів державної влади – місцевої чи центральної. Праві радикали, попри їх популярну риторику «здоров’я нації», долучалися до цих тем рідко – лише тричі, але навіть під час цих акцій протестувальники не висували ніяких вимог до влади, а розраховували лише на медіа ефект.

У 2010 році більшу частину акцій навколо наркотичної тематики становили акції проти паління (8) та алкоголю (4). У 2010-му році питання власне наркотиків, а не цигарок чи ж алкоголю, майже не піднімалося. Минулого року у вуличній політиці постає питання організованої торгівлі важкими наркотиками. Наприклад, сотні маріупольців вийшли на протест перед будинком жінки, яка десятиліттями продає важкі наркотики під «дахом» міліції.

У 2011 році також відбувся Марш Свободи, який відвідали більше 50 чоловік. Учасники закликали МВС розпочати суспільну дискусію з питання декриміналізації невеликих доз марихуани. У цьому ж році відбувалися протести, пов’язані з забороною продажу алкогольних напоїв та зменшення прибутку дрібних підприємців (4 події), зокрема, у Львові та Києві. У столиці дрібні підприємці пікетували державну адміністрацію, вимагаючи скасувати рішення Київради про заборону продажу алкогольних напоїв та тютюнових виробів у кіосках, а львівські підприємці навіть заблокували вхід до Львівської міської ради, де депутати приймали рішення про обмеження алкогольної торгівлі. Нагадаємо, що у грудні 2011 року львівські депутати  заборонили продавати алкоголь у кіосках та супермаркетах міста, залишивши право на продаж алкоголю лише ресторанам, кафе та заміським супермаркетам. Очевидно, що прибуток дрібних підприємців опинився під загрозою, ризикуючи перейти до більш впливових власників, тож протест не забарився. Але ці акції не переросли у більш-менш масову кампанію, адже в 2012 році жодного подібного протесту вже не було зафіксовано.

З початку поточного року відбулося 4 протести, на яких піднімалися питання щодо наркотиків. Одна з найбільш резонансних та неоднозначних – справа «ніжинських робінгудів», яка почалася ще у 2010 році. Попри те, що суд нещодавно поставив остаточну крапку у цій справі, існує дві версії того, що відбувалося у Ніжині. За однією - «героїчною» -  три роки тому шість активістів організації «Стоп-наркотик» оголосили війну наркомафії. Начебто, вони самостійно відловлювали торговців наркотиками та силою вибивали у них зізнання, записуючи його на відео. Декілька з допитаних прямо вказували на покровительські зв’язки з міліцією. І, мовляв, саме через те, що міліція була викрита, судовий процес над активістами не забарився. За іншою версією – «бандитською» -  боротьба з наркотиками була лише приводом для шантажу і рекету звичайних підприємців. Великою мірою, ця справа перетворилася на медіа війну, в якій годі правди шукати. Матеріали про справу дуже різняться залежно від дати виходу, й у одного й того ж журналіста можна знайти діаметрально протилежні позиції. Скажімо, ось текст до початку медійного тиску на потерпілих, а ось – уже після нього.

Героїчна версія цієї історії багатьом припала до душі. Звичайні громадяни не раз виходили на акції протесту аби підтримати засуджених. Зокрема, 23 червня у Ніжині журналіст-активіст написав на стіні напроти відділку міліції графіті «наркобарони», пов’язуючи корупцію у міліції з несправедливим судовим вироком. Також ВО «Свобода» заступилася за арештованих та публічно виражала свою підтримку у заявах та вуличних акціях. І це не дивно – за місяць до арешту «ніжинські робінгуди» вступили до організації, певно, розраховуючи на громадський захист та суспільний резонанс, який, врешті, не врятував їх від судових вироків: від 7 до 11 років позбавлення волі.

Якщо звертатися до світового досвіду, то прикладів нерепресивних політик щодо контролю за обігом наркотиків не так вже й багато. Нідерландський приклад політики декриміналізації марихуани та безпроблемна видача героїну наркозалежним давно показала позитивні соціальні наслідки, тож зупинятися на цьому неоригінально. Набагато більш показовий мексиканський досвід. Ця країна давно славиться жорстокою боротьбою наркокартелів  за сфери впливу, а через територію держави регулярно здійснюється транзит важких наркотиків. Рівень розповсюдження наркотиків був шаленим, і у чи не кожного була «своя» улюблена речовина доволі необхідним товаром. Але при цьому, зберігання навіть найменшої кількості речовин будь-якої речовини (крім алкоголю й тютюну, звичайно) було протизаконним. Відповідно, саме затримання споживачів й становило основну функцію мексиканської поліції. А у цей час наркомафія розросталася. Тож не дивно, що у 2009 році у Мексиці довелося внести зміни у державну наркополітику й дозволити зберігання незначних доз марихуани, кокаїну, героїну, екстазі, аби змістити фокус пошуку поліції з дрібних споживачів на реальну боротьбу з великими наркоторговцями. В Україні розмах наркомафії ще не настільки загрозливий, аби змусити державу якось реагувати на наявний стан справ. Хоча, як видно з вищенаведених даних, потреба у змінах існує. Ще два роки тому на Марші Свободи актуалізувалося питання декриміналізації марихуани, а цього року нового витку набула справа «ніжинських робінгудів», й ми стали очевидцями протестів, учасники яких відкрито заявляють про проблеми героїнової залежності та зв’язку наркоторгівлі з державними органами.

Разом з тим, легалізація легких наркотиків – це не єдина вимога, яка на часі. Без радикальних вимог розширеної освітньої кампанії, легалізація марихуани – мало чого варта. Громадянам потрібно знати, на який ризик вони йдуть, коли вживають ту чи іншу речовину: алкоголь, тютюн, травку чи ж щось серйозніше. За умов постійної освітньої кампанії навіть легалізація героїну не страшна. Ця освіта, зважаючи на шалені темпи захворювання на ВІЛ/СНІД (що часто пов’язується із вживанням ін’єкційних наркотиків), видається такою ж важливою, як і сексуальна освіта для школярів. Але наразі держава відмовляється від фінансування таких програм, і погоджується на вкрай суспільно невигідний механізм боротьби власне з наркоманами, а не з наркоманією. Ті кошти, які зараз йдуть на відкуп міліціонерам, наші з вами податки, а також величезні прибутки наркомафії можна було б спрямувати на десятки й сотні медичних та соціальних програм. Зрозуміло, що значне розширення списку дозволених наркотичних речовин, навіть за умов широкої освітньої кампанії, ну зовсім ніяк не часі, бо ж наркотичне лоббі в Україні доволі сильне, а обіг наркотиків «кришується» міліцією. Та й відлов планокурів з незначною кількістю марихуани (з метою «пришити» чи налякати більшими термінами чи хабарами) дуже вигідний наявній системі розподілу влади – це неофіційні виплати працівникам міліції, завдяки яким можна зменшувати навантаження на вітчизняний бюджет. При цьому, ані Міністерство соціальної політики, ані Міністерство  науки і освіти України не візьмуть на себе зобов’язання запровадити якісні та загальнодоступні освітні курси із самого дитинства. Хоча це було б корисно навіть з освітньою метою: уроки хімії та біології стали б набагато цікавішими, якби вчителі з наочними прикладами та дискусіями пояснювали механізми дії різних речовин на людину. Така освіта – найкраща запорука того, що людина не захоче спробувати героїн, бо розуміє пагубні наслідки, які настають з перших же прийомів. А у поєднанні з декриміналізацією «легких» наркотиків можна й дійсно сподіватися на зменшення суспільно-негативних наслідків вживання наркотичних засобів. Але про такі зміни лишається тільки мріяти. У світі наркобізнес входить у трійку найбільш прибуткових сфер діяльності, поруч з торгівлею зброєю та проституцією. І, особисто, я поки що не  бачу слабких місць цього бізнесу, аби змусити його поступитися своїм місцем під сонцем.

Дарина Коркач

Блог авторки

Моніторинг протестів, репресій і поступок проводиться Центром дослідження суспільства з кінця вересня 2009 року. Це унікальний проект з систематичного збору інформації про всі (незалежно від тематики та чисельності) протести, репресії та поступки у відповідь на протести, що відбуваються в реальному часі на всій території України на основі моніторингу більше 190 національних, обласних і активістських веб-медіа.

Центр дослідження суспільства — незалежний некомерційний центр дослідження соціальних проблем і колективних протестів. Серед основних напрямків роботи: вивчення суспільних рухів, освітньої та містобудівної політики, робітничого класу та проблем бідності. Експерти Центру — викладачі, аспіранти та випускники Національного університету «Києво-Могилянська академія».    

При використаннi матерiалiв сайту обов’язковим є посилання на Центр дослідження суспільства