Грузинські архетипиГрузинські архетипи
Грузинські архетипи

Грузинські архетипи


Володимир Чемерис
Авторитаризм Саакашвілі та його «ринкові» реформи призвели до зубожіння більшості грузинів

17.03.2014

В останні роки ми часто порівнюємо процеси, які відбуваються в Україні з тим, що відбувається у Грузії.

Справді, паралелей багато. 2000-го в Україні розпочалася «Україна без Кучми», а 2001-го в Грузії – «Грузія без Шеварднадзе». 2003-го в Грузії вибухнула «революція троянд», а у нас, у 2004-му, «помаранчева революція». В результаті грузинський президент став кумом президента українського.

Українська преса приділяла чимало уваги подіям у братній кавказькій країні – розповідала про «успішні реформи» Міхо Саакашвілі. Дехто і тепер вбачає в них взірець для реформ у постмайданівській Україні, а сам Міхо вже вшановує у Києві «Небесну сотню».

Щоправда, самі грузини мали дещо іншу думку, ніж наша преса, про ці «реформи».

І ось Саакашвілі вже не президент. Українські ЗМІ тепер приділяють подіям у Сакартвело значно менше уваги, ніж раніше. Тільки час від часу називають демократичну революцію у Грузії, яка повалила режим Міхо Саакашвілі, «контрреволюцією». Тому спробуємо заповнити цю лакуну власними враженнями від Грузії без Саакашвілі.

Повалення диктатора

В Україні у листопаді 2013-го розгорнулося повстання проти авторитарного президента Януковича. А в Грузії у жовтні 2012-го вже перемогло повстання проти авторитарного президента Саакашвілі.

Це повстання було мирним.

Режим Саакашвілі був жорстоким. Мітинги противників грузинського диктатора поліція розганяла без жодних сентиментів, проте з людськими жертвами. Робітничі страйкування придушувались. Опозиційних політиків і, навіть, фотокореспондентів оголошували іноземними шпигунами і запроторювали до в’язниць. Заради власних політичних інтересів Міхо розв’язав осетинську війну, яка обернулася для Грузії масою людських смертей і національною ганьбою. Харизматичний президент відправив Парламент подалі з Тбілісі – до Кутаїсі. Аби не заважав.

Терпець грузинів урвався, коли стало відомо про катування «реформованими правоохоронцями» ув’язнених за допомогою віників.

За кілька днів до парламентських виборів 2012-го грузини вийшли на майдани своєї країни з віниками. Ця мирна «революція віників» призвела до поразки правлячої партії «Єдиний національний рух». Саакашвілі ще рік по тому залишався президентом. Але вже не керував життями картвелів як раніше. Він був змушений призначити прем’єр-міністром Бідзіну Іванішвілі, лідера руху «Грузинська мрія», який упевнено переміг на виборах всього лиш за п’ять місяців після свого заснування.

Міхо міг би його й не призначати, але будь-яку іншу кандидатуру відхилив би парламент. Міхо міг би парламент розпустити, але на позачергових виборах «мрійники» отримали б ще більше голосів, ніж на жовтневих виборах 2012-го. Міхо міг би запровадити надзвичайний стан. Але тоді йому, у кращому для нього випадку, довелося б рятувати своє життя за океаном.

Рік після цих виборів Міхо був такою собі «грузинською королевою». З королевою англійською його ріднить те, що він займав найвищу посаду, але не правив. Але грузини, при появі Міхо на публіці, закидували його гнилими помідорами.

Нові правила

Зрештою, у жовтні 2013-го кандидат у президенти від ЄНР, Давид Бакрадзе, програв «мрійнику» Георгію Маргвелашвілі.

Прибічники Саакашвілі сподівалися, що за рік при владі «Грузинська мрія», в умовах економічної, політичної та геополітичної (Росія заблокувала грузинський експорт) кризи, себе дискредитує і президентські вибори програє. Проте скромний вчений Маргвелашвілі виграв їх уже в першому турі з 62% голосів.

Грузія стала парламентською республікою. Президент ходить пішки на роботу в урядовий палац на площі Ріке, де займає кабінет на 10-му поверсі. Раніше, за Міхо, це був палац президента, де розташовувались сотні клерків саакашвілівської адміністрації.

Саакашвілівського міністра внутрішніх справ, Вано Мерабішвілі, який віддавав наказ жорстоко розганяти мітинги опозиції, засудили саме за ці розгони, а також за корупцію, на 5 років.

За іронією долі, в Україні опозиція теж вимагає притягнення до кримінальної відповідальності «українського Мерабішвілі» – колишнього міністра внутрішніх справ Захарченка. Але ще один «український Мерабішвілі» – Юрій Луценко, який за свою міністерську каденцію не раз застосовував «Беркут» і проти шахтарів – регресників, і проти своїх колишніх колег з «України без Кучми», отримав тюремний строк зовсім не за порушення свободи мирних зібрань. Лише за корупцію.

Напевне, Янукович, що був тоді президентом України, не хотів створювати прецедент. Адже якщо притягати Луценка за порушення свободи зібрань, то треба за теж саме притягати і Захарченка.

Бідзіна одразу ж після перемоги його кандидата на президентських виборах пішов у відставку. Він сказав, що виконав свою місію – звільнив Грузію від Саакашвілі.

Прем’єром став кандидат від «Грузинської мрії» Іраклій Гарібашвілі. До речі, раніше спостерігачі прогнозували, що прем’єром стане грузин з українським прізвищем – Давид Сергієнко, міністр охорони здоров’я.

Феномен Бідзіни

Бідзіна Іванішвілі – цікава особистість. Один з тих, хто як Борис Березовський та Бадрі Патаркацишвілі сколотив чималий капітал під час розвалу СРСР. Тобто, по суті, у «лихі 90-ті», в умовах законодавчого вакууму, пограбував роботяг.

Власне, свій капітал він зібрав у Росії. Тобто, Бідзіна, як і його «колеги», російські олігархи, багатіли на зубожінні росіян. Та Бідзіна спрямував свої багатства не стільки до Лондона, як Березовський чи Патаркацишвілі, скільки до Грузії. І почав інвестувати свої капітали в грузинські економічні та соціальні проекти.

Під час «революції троянд», Бідзіна, як і інші грузинські олігархи, підтримали Саакашвілі. Витративши на підтримку нового уряду біля мільярда баксів (за словами Іванішвілі). Та через деякий час Іванішвілі виступив проти грузинського президента.

Безсумнівно, причиною розриву були і особисті мотиви, і політика Міхо, який не церемонився, відбираючи бізнес і майно у тих, хто його не влаштовував. Напевне, замахнувся і на капітали Бідзіни.

Проте не варто відкидати й інший момент. Бідзіна, хоч і був одним з «господарів життя», не сприймав авторитаризм Саакашвілі та його «ринкові» реформи, які призвели до зубожіння більшості грузинів. Як селян і робітників, так і інтелігенції.

Якось він сказав для агенції ВВС: «Во время правления Саакашвили были допущены (и продолжаются сегодня) такие малые, большие и непростительные ошибки, что на его месте любой трезво и разумно мыслящий политик ушел бы из политики раньше срока и попросил прощения у своего народа»

Особистий конфлікт між Міхо та Бідзіною був гострим. Президент позбавив опального олігарха грузинського громадянства. Іванішвілі об’єднав чисельну, але до того розрізнену опозицію у «Грузинську мрію».

Бідзіна не шкодував грошей для того, аби навернути знедолених грузинів на свій бік. Селяни одержали фінансову підтримку для своїх господарств, а актори і митці отримували дві зарплати. Одну – офіційну, маленьку, з бюджету. Другу – неофіційну, «від Бідзіни».

І грузини повірили Бідзіні Іванішвілі.

Власне, питання в тому, чому бідні грузини повірили олігархові?

Адже, здавалося, Іванішвілі просто підкуповує їх заради того, аби самому прийти до влади. І вже самому, власноруч, замість Саакашвілі та його товаришів, збирати вершки з праці руставських металургів та кахетинських виноробів.

Мабуть, так і є.

Грузини й самі говорять, що олігарх Бідзіна не просто так став таким добрим. Щось він, звичайно, має собі на увазі, коли інвестує міліард доларів у сільське господарство. Але поважають його набагато більше, ніж Міхо.

А тим часом Бідзіна справді привів Грузію за рік до більш демократичного ладу. До парламентської республіки, в якій не переслідують за погляди і не розганяють мітинги, хто б їх не проводив. Навіть прибічники Саакашвілі.

Правда, говорять, що ще не запрацювала програма «Відновлення справедливості», згідно якої бізнес, відібраний за часів колишнього президента, має бути повернений його попереднім власникам.

А потім сказав: «Бідзіна зробив свою справу, Бідзіна може йти». І пішов.

Сказав, що пішов з політики назавжди.

Чесно кажучи, для мене феномен Іванішвілі, коли маса знедолених грузинів сприймає як месію олігарха, який демонстративно збудував собі багатоповерховий особняк біля парку Мтацмінда, незрозумілий. Думаю, незрозумілий цей феномен для багатьох.

Абреки. Архетип

У стародавній столиці Картлі, Мцхеті, ми побачили великий пам’ятник.

«Хто це?». «Арсен Одзелашвілі, благородний розбійник», – була відповідь.

У Грузії, як і у Абхазії, Адигеї, Осетії, Чечні й Дагестані, існував культ абреків.

Слово «абрек» означає «вигнанець» або «зухвалець», «молодець». У будь-якому разі, абрек – це хоробрий і справедливий джигіт.

Джигіт, який карає злих і допомагає бідним.

В Абхазії і Мегрелії були випадки, коли абреки змушували місцеві влади збирати з людей менші податки, ніж вимагав від них російський окупаційний уряд. Місцеві чиновники вимушені були виконувати волю абреків. Бо народні месники могли їх покарати на горло. А схопити їх, захищених гірським ландшафтом і любов’ю простого народу, було дуже важко.

Абреки були такими собі кавказькими Робін Гудами, які забирали майно і гроші у багатих і роздавали бідним. Хоча самі по собі були далеко не бідняками. Про себе вони теж не забували.

Ще одна риса абреків – усі вони боролися проти російської влади, яка утверджувала себе на Кавказі у 19-му сторіччі, була чужою для горян і опиралася на місцевих феодалів, які прагнули поневолити тих, хто був ще особисто незалежним.

Ми знаємо про абреків здебільшого з радянського фільму про Дата Туташхіа. Але свого часу культ абреків був серед кавказьких народів таким великим, що молодий Сосо Джугашвілі обрав собі партійний псевдонім «Коба». На честь абрека Коби – героя популярного на початку 20-го сторіччя романа Олександра Казбегі «Батьковбивця». Традиції абреків були найбільше вкорінені у Чечні. Останній чеченський абрек Хасуха Магомадов був убитий КГБ в ущелині біля селища Беной лише 1976-го року. Арсен Одзелашвілі – один з найулюбленіших грузинських героїв, про якого народ склав поему – «Казання про Арсена», записану ще у 60-х роках 19-го сторіччя. У 1937-му році Михаїл Чіаурелі зняв про нього художній фільм «Арсен».

Абреки стали архетипом (первинним образом, покладеним у основу міфів, фольклору) грузинської культури і національної грузинської свідомості.

Можливо, феномен Іванішвілі полягає в тому, що архетип абреків, кавказьких Робін Гудів, які відбирають багатства у загарбників – росіян і грузинських владоможців - і щедро роздають їх бідним грузинам, захищаючи їх при цьому від свавілля місцевих феодалів штибу Саакашвілі, наклався на образ місцевого олігарха?

Очевидно, що олігарх Бідзіна (до речі, син шахтаря) – зовсім не селянин Арсен. Але, можливо, грузини так хотіли повернення народного героя, що підсвідомо, після радянської дійсності та череди авторитарних президентів (Гамсахурдіа, Шеварднадзе, Саакашвілі) готові були навіть вигадати героя, який хоч якось би нагадував справедливого Арсена.

А певні риси образу Іванішвілі відповідали архетипу абрека. І ці риси різко контрастували з образом самовдоволеного і авторитарного мажора. Колись улюбленого, а тепер такого ненависного, після розгонів мітингів, арештів, катувань, убивств і «ринкових реформ», Саакашвілі.

Тому у Саакашвілі не було жодних шансів.

А у нової Грузії шанси є.

Володимир Чемерис

Также читайте:

Андрей МанчукБатуми. Кавказская витрина неолиберализма

Володимир Чемерис. Короткий курс історії Сакартвело

Темур Пипия«Забастовка грузинских металлургов» 

Володимир ЧемерисКрихітка Цахес на прізвисько Саакашвілі

Мамед Сулейманов. Бакинская весна

Мурад ГатталКуда шагает Азербайджан?

Владимир Веретенников. «Латвия: провал неолиберального эксперимента» 

Эвальдас Бальчунас«Литва. Лопнувший миф о рае»


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал