Долі судилося бути саме такою

Долі судилося бути саме такою


Павло Вольвач
Друзі — ті, що не мав. — ті вже стали міністрами. По могилах і тюрмах — оті, що були.

Долі судилося бути саме такою.
Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б'ють у живіт.

Я люблю, коли дим струмує над передмістями
І таке, наче юність проступає тоді із імли.
Друзі — ті, що не мав. — ті вже стали міністрами.
По могилах і тюрмах — оті, що були.

І якщо подивитися вбік від головного проспекту,
Там, у мареві, що схоже теж на ріку,
Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,
Хтось іде по шорсткому вулиці язику.

Років десять тому іде у вечір і в спомин.
Наче давнє татуювання — зображення
розпливлось.
До циганів за анашею? До когось за самогоном?
Він іде, той до болю невпізнаний хтось,

І зникає поволі у димній балці...
Все років загортає дим.
І десь та, від якої тремтіли пальці,
Зубом блискає золотим...

Саме у цьому місті чомусь судилося бути.
В цьому часі і сонці. Посеред цих людей.
Тут ковтати повітря і повні груди отрути,
Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві.
Траву в щілинах між плитами. Обвітрені поїзди.
Три акорди околиць і, власне, долі всієї.
Тільки навіщо все це, якщо це — не назавжди?

2002 р.





RSSРедакціяПідтримка

2011-2014 © - ЛІВА інтернет-журнал