«Думаєш, я зміг взяти квитки? Ні! Там величезна черга!» – каже мені мій друг, поки я чекаю його вже близько 30 хвилин у кав’ярні біля вокзалу. У мене пробігає думка, що він знову жартує. Ми ж знаходимося у Знам’янці – одному з найбільших залізничних вузлів країни. У цьому місті більше 50% населення працює на залізниці, невже тут так складно купити квитки? Але через пару секунд розумію, що і справді квитків у нас немає. Нехай, спробуємо взяти пізніше, можливо, черга стане меншою або ще одну касу відчинять.
Через годину ситуація не покращилась. На всьому вокзалі працює одна-єдина каса, що продає квитки і на приміські, й на міжміські напрями. На моє прохання відкрити іншу касу мені відповідають, що вона вже рік не працює і не працюватиме. Стоїмо-чекаємо, черга зменшується повільно, а от моє невдоволення ситуацією зростає дуже швидко.
«Піду знайду адміністрацію, поскаржуся, можливо відчинять касу», – кажу я товаришу, залишаючи його у черзі. Знаходжу довідкове бюро, розповідаю про свої вимоги. Мені пропонують записати їх у книгу скарг та пропозицій, але тонко натякають, що це нічого не змінить. Взявши до рук книгу та трохи погортавши її, переконуюсь, що писати туди справді немає сенсу. Приблизно раз на місяць якийсь невдоволений пасажир вирішує витратити декілька хвилин часу та описати одну із багатьох проблем, із якими він стикнувся при користуванні послугами Укрзалізниці. Після кожного такого звернення акуратним почерком абстрактними фразами на аркуш А4 докладена відповідь, що наразі немає можливості задовольнити вимоги. Та і як прості клерки, що відповідають на ці скарги можуть щось змінити, якщо відсутнє нормальне фінансування? Звідки взяти гроші на заробітну платню касиру? Не буде ж він виконувати напружену роботу безоплатно.
Шукаю альтернативні шляхи вирішення ситуації, але безрезультатно. Із адміністрацією поспілкуватися мені не дозволили, номера гарячої ліній на дошках оголошень знайти не вдалося. Лише зіпсувала собі настрій.
Така ситуація показує, що інститути зворотнього зв’язку із керівництвом у нашій країні є вкрай нерозвиненими. Усі скарги та прохання, написані у державні органи, не матимуть жодного впливу на ситуацію, якщо ці вимоги не будуть підкріплені чимось суттєвим. Наприклад, скандалом у медіа або акцією протесту.
За даними моніторингу протестів, репресій і поступок Центру дослідження суспільства за 2012 рік відбулося не менш 64 протестів, що піднімали питання громадського транспорту. У 6 випадках вимоги були частково або повною мірою задоволені. Як от, до прикладу, коли мешканці селища Збиранка Львівської області перекривали дорогу, чим вибороли для себе краще сполучення із обласним центром. Серед усіх протестів щодо стосувалося транспорту 12 були направлені проти установ пов’язаних із залізницею.
За перші 5 місяців 2013 року рівень невдоволення громадським транспортом аж ніяк не зменшився: за цей період було зафіксовано 21 протест, що піднімав це питання. 4 із них стосувалися проблем на залізниці. А частота виконання вимог протестувальників не зросла: вони були задоволені лише у 3 ситуаціях.
Однією з основних проблем, що піднімалися у ході протестів, стала відміна необхідних громадянам напрямків сполучення. У Івано-Франківську протестували проти припинення роботи потягу Чернівці—Ковель, але активістам не вдалося досягти своїх цілей. Не менш серйозною проблемою стало підняття цін на проїзд, але на вимоги громадськості влада не звертає жодної уваги, а навпаки — чинить їм супротив. Так це відбулося у Харкові під час флешмобу проти підняття цін на проїзд у метрополітені. Крім цього, під час протестів щодо громадського транспорту піднімалися питання невиплати заробітної плати працівникам транспортних компаній.
Ситуація взагалі складається дивовижна: ціни на перевезення піднімаються, але якість обслуговування погіршується, ще й працівникам цієї сфери не в повній мірі виплачують заробітну платню.
Однією із основних причин такого становища є приватизація організацій, що забезпечують перевезення пасажирів та вантажів. Коли підприємства переходять у приватну власність, нові керівники транспортних фірм прагнуть отримувати від цього прибуток, тому піднімають ціни на проїзд та закривають невигідні напрямки. Яскравим прикладом такого процесу є запуск славнозвісних потягів «Хюндай», відомих не лише цінами на квитки, але й постійним несправностями, що зумовило закриття нічних рейсів між великими містами, які для більшості громадян є дешевшими та часто навіть зручнішими.
Україна – не перша країна, в якій намагаються приватизувати залізницю. Показовим тут є невдалий досвід Великобританії, де після виходу на вільний ринок компанія «Railtrack» так і не стала прибутковою. Для забезпечення доступу населення до транспортних послуг держава була змушена постійно втручатися у її діяльність. Тому у 2002 році залізницю повернули назад у державну власність, щоб така важлива частина інфраструктури могла бути під контролем суспільства.
Транспортна система має бути доступною для кожного члена суспільства. Тому застосування у цій сфері методів ринкової економіки є вкрай неприпустимим. Автори нової редакції Закону «Про залізничний транспорт України» аж ніяк не підтримують такі ідеї. Новий законопроект має намір перетворити «Укрзалізницю» на акціонерне товариство, що буде монополістом на цьому ринку. Вірогідно, комерціалізація сфер, що мають находитися у суспільній власності, провокуватиме ще більше протестів незабаром.
Альона Ляшева
Також читайте:
Николай Спорик. Дед Мороз не приедет – билетов нет
Леонид Абросимов. Траур по железной дороге
Степан Гричишин. Как готовят приватизацию железных дорог
Оксана Дутчак. Пологи чи агонія? Проти чого протестуватимуть українські залізничники
Степан Гричишин. Дороги железные. Реформы убийственные
-
Економіка
Уолл-стрит рассчитывает на прибыли от войны
Илай Клифтон Спрос растет>> -
Антифашизм
Комплекс Бандеры. Фашисты: история, функции, сети
Junge Welt Против ревизионизма>> -
Історія
«Красная скала». Камни истории и флаги войны
Андрій Манчук Создатели конфликта>> -
Пряма мова
«Пропаганда строится на двоемыслии»
Белла Рапопорт Феминизм слева>>