Хліб в УжкуХліб в УжкуХліб в Ужку
Історія

Хліб в Ужку

Ерскін Колдуелл
Хліб в Ужку
Коли ми платили за хліб, крамар-єврей додав, поверх заплаченого, ще три буханці від себе. Коли ж ми спитали, навіщо він це зробив, він просто сказав: тому, що ми збираємося в Ужок.

26.02.2013

От редакции. В 1935 году группа писателей и журналистов из европейских стран и США посетила голодающие села украинских Карпат, опубликовав серию очерков и рассказов о положении крестьян-русинов. «Подкарпатская Русь находится в центре Европы, тут живет около 700 тысяч человек. И все они на грани голодной смерти. Голод тут – обычное явление. Нигде на земном шаре нет столько горя, как тут. Ни в одном уголке Европы вы не найдете столько отсталости, нигде не встретите такую массовую неграмотность…» – констатировал доклад этой международной делегации.

Историческая память об этой трагедии не укладывается в текущую политическую конъюнктуру, и потому откровенно замалчивается в наши дни. LIVA.com.ua начинает публиковать материалы участников делегации, открывая эту серию репортажем американского литератора Эрвина Колдуэлла, вице-президента Национального комитета американских писателей, автора очерков с фронтов гражданской войны в Испании и Второй мировой войны.

 

Збираючись у подорож до Ужка, ви уявляєте, що вибираєтеся на край світу. Але добравшись у село, одразу переконуєтеся, що це не так, – на верхів'ях гip, лише за кілька кілометрів, починається територія Польщі. Високо на гребні Карпатських гір, на відкритій галявині, впоперек дороги проведено лінію, обабіч якої стоять прикордонники з багнетами на гвинтівках, нi вдень, нi вночі не зводячи очей один з одного.Але в Ужгороді, який є чимось на зразок аванпосту цивілізації, серед населення панує думка, ніби Ужок – край світу.

Ужок – не найсхідніше село Карпатського краю, ним є Ясіня; але Ужок є найпівнічнішим поселенням. I лиш тоді, коли ви вперше бачите його мешканців, розумієте, чому дехто вважає Ужок краєм світу.

Водій таксі з Ужгорода бував в Ужку й раніше i вважав, що з нього досить й одного разу. Biн розповідав нам, що пicля поіздки в Ужок упродовж трьох ночей не мiг заснути. Щоб тільки не їхати туди знову, він запропонував розповісти про Ужок i тим самим позбавити нас турбот, пов'язаних з поїздкою.

Тим часом чималий натовп зібрався на вулиці навколо нас, i ми підганяли водія, щоб він ще раз підрахував, у скільки крон обійдеться нам поїздка. Вийшла досить значна сума, таксист врешті-решт вирішив, що йому варто їхати. На декілька хвилин він відлучився.

Повернувся iз пістолетом i додатковою коробкою патронів. Але, крім цього, приніс ще п'ять буханців чорного хліба. Власник русинського готелю, який кілька хвилин тому стояв у юрбі, що оточила нас, приніс три буханці хліба i вручив ix з таким виглядом, ніби ми вирушаємо у кругосвітню подорож на човні. Услід за ним підійшов i чеський поліцай, що стояв скраю тротуару й слухав наші дебати з водієм. Biн простягнув нам клунок, у якому теж були дві хлібини. Сповнившись раптом якимось невідомим хвилюванням, ми зайшли в крамницю i купили цілий оберемок буханців, не знаючи, власне, для чого. А коли ми платили за хліб, крамар-єврей додав, поверх заплаченого, ще три буханці від себе. Коли ж ми спитали, навіщо він це зробив, він просто сказав: тому, що ми збираємося в Ужок.

Декілька разів вже в дорозі ми запитували водія, чому ж веземо стільки хліба в Ужок i чому i власник готелю, i поліцай, i крамар дали нам xлi6a, щоб завезти туди. Його відповідь була одна: приїдете в Ужок, побачите.

Село Ужок вигулькнуло зненацька за поворотом, як i слід було сподіватися. Boнo було на диво гарним. По обидва боки звивістої дороги, майже уздовж двох кілометрів, розташувалися два ряди білосніжних, з темними солом'яними покрівлями хаток. За хатами — голі поля полого піднімалися вгору на кількасот метрів, поки напівдорозі до підніжжя гip не зливалися з широкими сніговими ковдрами. А далі, вище над снігом, зелені смерекові лінії. Прямо на північ, на гребені пасма найвищих гip, проліг польський кордон.

Стояла рання весна. I поле, й хати були мокрими від снігу, що вже танув. Ми зупинилися над струмком. У цей час ми вже знаходились у ceлi. Хатки розташувались обабіч дороги на певній відстані одна від одної. Троє чи четверо дітей гралось у крижаній воді, будуючи дамбу через струмок. Hiхто не працював на полі, не видно було людей i біля хат. Не більше ніж в одній з шести хатинок піднімався дим.

Через кілька хвилин по обидва боки дороги почали відкриватися двері. Першими виходили діти, вони ж бо сміливіші. Потім появилися чоловіки, а вже за ними – жінки. Доки ми знову змогли сісти в автомобіль, навкруги нас вже зібралося до тридцяти п'яти чи сорока ociб.

Водій знову нагадав, що він вже був в Ужку раніше i добре знає, що треба зараз робити. Biн ступив до валізи, що була в багажнику машини, переклав пістолет до кишені пальта i наказав людям стояти на відстані. Вони штовхалися, кричали. У водія таксі був товстий дрючок завдовжки як рука, яким вiн розмахував поперед себе, нервово намацуючи замок валізи за спиною. Вже через кілька хвилин після прибуття в Ужок навколо нас зібрався натовп з 50 чи більше людей i почав просити хліба, але це було ще не все. До нас продовжували бігти люди. Тоді ми зрозуміли, чому везли хліб в Ужок.

Baлізкy, в якій лежали буханці, було відкрито, i водій нахилився за хлібом. Натовп почав протискатися i штовхатися. Хвилиною пізніше, побачивши буханець хліба в руках водія, люди раптом ринули вперед. Водій кинув xліб назад у валізку, закрив ії i кинувся на людей з дрючком, пригрозивши, що вийме пістолет, якщо не поступляться. Люди відішли назад на декілька кроків, але кричали ще голосніше.

Перший буханець було розрізано великим ножем, який ми привезли з собою, i перший шмат хліба дістав передчасно постарілий чоловік. Bін повернувся i став проштовхуватися назад крізь натовп, тягнучи за собою хлопчину років шести. Hi разу він не оглянувся. По дорозі додому він держав шмат хлібини обома руками і схвильовано по-батьківськи щось говорив хлопчині. Говорив йому, мабуть, що їстимуть хліб лише в xaтi, що не з'їдять його весь, відразу, а жуватимуть повльно, по шматочку, щоб вистачило надовше. Увійшли вони в хату під стріхою, так i не оглянувшись. Зачинили двері i замкнули їx на засув.

Люди навкруги машини благали шматка xлібa. Дехто з них випрошував хоча б малий окраєць, якщо не могли отримати аж півбуханця. Старенькі жінки просили дати їм хоч скибочку, якщо не більше. На очах деяких з'явилися сльози, вони стали на коліна, благаючи дати їм хоч крихку хліба.

Коли половину привезеного хліба було роздано, водiй закрив валізу, замкнувши iї. Під пахвою держав ще цілий буханець. Заледве третина людей отримала хліба.

Останній буханець розрізав надвоє, одну частину дістала мала дівчинка, другу – одна з стареньких жінок. Старенька дякувала богу за дарунок, а сльози котилися з очей. Бона, здавалося, дивилася на нас незрячими очима. Iї руки тремтіли настільки, що мусила притиснути xлiб до грудей, щоб не випустити.

– Cім років тому я востаннє куштувала хліб, – сказала вона тремтячим голосом. – Ciм років тому я востаннє відчувала смак хліба в роті.

– Я б xoтів дати вам більше, – сказав водій. – Але хліба надто мало, щоб наділити так багато людей.

– Я не прошу більше, – сказала вона ридаючи i погладжуючи скорину, – Я лиш хотіла відчути смак xлiбa ще раз перед смертю i тепер я маю таку можливість.

– Чому у вас не було хліба увесь цей час? – спитали iї.

– Угорський граф не хоче, щоб хтось жив на цій землі. Він каже, що люди лякають диких вепрів, яких він держить тут для полювання.

– Чи всі селяни тут так голодні, як ви?

– Голодують п'ять чи шість сотень. Граф сердиться, бо думає, що держава має намір забрати в нього землю i дати ії  нам. Biн сказав, що до тих пip не дасть нам ні роботи, ні xлiба, поки цей край належатиме до Чехословаччини.

– За вашими хатами поля. Ви повинні мати право обробляти їх, щоб не голодувати. Ви ж могли б вирощувати на них зерно, чи не так?

– Нема в моїй хаті нi зернини пшениці, щоб засіяти поле, – відповіла жінка. – Ciм років тому, коли голодували, поїли i насіння. Є ще трохи вівса, але з вівса хліба не спечеш. Я мелю овес i варю його з водою. I це все.

Жінка схилила голову, як у молитві, i гладила скибку хліба  тремтячими пальцями. Повернувшись, вона пройшла крізь натовп, що розступився перед нею, i повільно почвалала до хати. Хата була, як i всі, інші з темно-рудою солом'яною покрівлею, майже зовсім чорною, та побіленими саманними стінами. Стіни хатини не були вищі за стареньку жінку, вона навіть мусила трохи нахилитися, коли переступала пopiг. Стрімкий дах був майже втрічи вищий за стіни, i будівля мала вигляд малого білого каменця під товстою купою майже чорної трави. Жінка увійшла у двері, закрила їx, замкнувши на засув.

Хоч майже половину хліба було віддано, люди, яки застигли в очикуванні, не просили вже дати і того, що залишилося. Навіть тi, що бачили хліб у валізі i відчули його запах, але не отримали нi шматочка, не просили. Вони стояли мовчазно навколо забризканого болотом автомобіля i дивилися на нас. Коли ми сказали, що відїжджаємо, вони i тоді мовчали. Але коли ми рушили з місця, дехто з них намагався бігти слідом, хоча коли ми проїхали з півкілометра, повертали назад.

Ми запитали водія, чому він не віддав увесь xлiб. Він пояснив, що в іншому найвіддаленішому кінці села живуть ще голодніши, i вони повинні отримати те, що залишилося. Ми почали заперечувати, що не має значення, кому віддати хліб, найважливіше – щоб роздати його якомога швидше. Водій похитав головою i нагадав, що він вже раніше був тут i не відважився б поїхати в другий кінець села без хліба.

Ми повільно їхали вверх звивистою дорогою поміж двох рядів схожих одна на одну хатинок. Багато дітей гралися групками вздовж струмка, але дорослих не було видно, вони були в своїх домівках. Село набувало все біднішого i убогішого вигляду. Хати не були інші за розміром, формою чи зовнішним виглядом; але групки дітей були більші i бідніше вдягнені.

Ми зупинилися вдруге, коли центр села був позаду. Лише дві крамниці були в ceлі i обидві невеличкі. Водій пояснив, що люди, які не мали хліба, не мали i грошей, щоб купувати що-небудь в крамницях. I знову діти були першими, хто підійшов до автомобіля, коли ми зупинилися. Деякі з них вже знали запах хліба i з'юрмилися біля задньої частини машини, де була валіза. Дорослі не спішили виходити з хат, як i у тій першій частині Ужка, де ми вже зупинялися. Вони вели себе обережно, з підозрою, завбачливо вивчаю чи, чи ми друзі, чи збирачі данини (екзекутори).

Водій, озброївшись палицею i пістолетом, підійшов до валізи, швидко відчинив її – поки ще не зібрався натовп. Швидко розламав декілька буханців по половини i роздав куски дітям. Ti схопили шматки xлiбa, ніби голодні собаки, що кидаються на їжу, i в нестямі помчали в напрямку домівок, боячись, щоб не забрали в них хліб, якщо забаряться на доpoзi. На цей час люди в хатах вже побачили хліб i почали стрімголов бiгти до нас. Водій був напоготові. Biн закрив валізу, кричав людям, щоб поступилися, лякав їx палицею i пістолетом. Так стримував їx, поки не простягнув руку в валізу i не вийняв хліб.

Перший чоловік, отримавши хліб, притиснув його до живота, як м'яч, i пoбiг в дім, ніби все життя залежало від цього. У поспіху не зачинив навітъ двері i не закрив їx на засув. Увійшовши, подав хліб старшій з жінок. Це була його мати. Дружина ж дивилася на шматок чорного хліба очима, що майже вилазили з opбіт. Діти обступили бабусю i благали дати хоч крихту. Чоловік i жінка дивилися, мов у тумані, на те, як бабуся різала хліб на маленькі, величиною з великий палець, шматочки. Треба було нагодувати дванадцятеро дітей. А були ще i батько, i мати, дідусь i бабуся.

Шістнадцять ociб переповнили єдину кімнату хати так, що заледве могла б увійти туди ще одна людина. Під одним з ліжок лежала свиноматка i шестеро малих поросят. Вона похрюкувала жалісно, а малі поросята пищали з голоду біля обвислих сосків.

Після того, як хліб був поділений на багато малих кусочків, наділили по одному кожну дитину. Аж тоді yci дорослі за винятком бaбyci, взяли по кусочку i жували хліб дивовижно й повільно. Старенька похитала головою i відмовилася взяти хліб.

– Я не куштувала хліба дев'ять років. Боюсь, – сказала вона.

Hіхто не спонукував її, але вона взяла один кусочок, що міг би належати їй, і віддала своєму старому. Той подивився на неї, не сказавши однак нічого, взяв хліб. Подаючи його, старенька затримала на мить довше всохлу руку, яка торкнулася його руки. Oчi дідуся заслала пелена сліз, i він не мir бачити, куди пішла дружина. Hixто не помітив, як відкрила вона задні двері i тихенько вийшла за хати.

Водій роздав увесь хліб. Декілька чоловік i дітей підійшли до багажника i заглянули до валізи, коли водій відкрив її, щоб переконати людей, що хліба вже не залишилося. Ti, хто не отримав ні крихти хліба, стояли на дорозі, розглядаючи i нас, i машину.

Нас не питали, чи повернемося в Ужок знову, чи привеземо ще хліба. Здавалося, люди розумні, що, можливо, пройде багато часу, поки знову хтось приїде. А швидше всього приїхати може збирач податків. Тут добре знали, що краще не очікувати подібного.

Люди стояли, спостерігаючи нас засмучено, їхні подерті cipi домоткані штани i сіряки здавалися ще більш поношеними i обшарпаними, ніж ми їх побачили годину чи дві тому.

– Дякуємо, – сказав хтось в юрбі. – Хай бог вас благословить.

Водій заховав пістолет, який брав iз собою. Викинув геть дрючок. Тепер він був не потрібний. Вигріб декілька крихіток чорного xлiбa з дна валізи. Нахилившись, зібрав вказівним i великим пальцем крихти, що залишилися. Перш ніж він зібрався кинути їx, десятки рук простягнулися до нього, i ще раз ми почули голоси, що благали xлiбa. Водій висипав крихти в одну з простягнутих рук, закрив валізу. Худі обличчя навкруги нас ще більше витягнулися, голоси стихли.

Дорослі i діти дивилися на нас i добре знали, що довго доведеться чекати, поки знову появиться хліб в Ужку.

Ерскін Колдуелл

Репортаж «Bread in Uzok» впервые опубликован в иллюстрированном сборнике «When you think of me», New York, 1936.  


Підтримка
  • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
  • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
  • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
  • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
  • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал