Чемериські війниЧемериські війниЧемериські війни
Історія

Чемериські війни

Володимир Чемерис
Чемериські війни
«Побивайте бояр, отнимайте их достояние, убивайте богатых, делите их имение», – писали повсталі у своїх «оближних грамотах»

26.12.2012

Передмова редакції: расистська міфологія українського націоналізму зазвичай розглядає росіян як «суміш угро-фінів та монголо-татар», аби у такий спосіб протиставити їх «чистокровним», «питомо-слов’янським» українцям. Насправді ж, активні контакти східнослов’янських, тюркських та угро-фінських народів спостерігалися на переважній частині теренів Київської Русі – починаючи ще з її «варязької» доби, коли, згідно із текстами ПВЛ, «чудь» та «меря» брали участь у походах київських князів, а представники угро-фінських племен були переселені Володимиром у нові міста на порубіжних річках Стугна та Сула (982 рік).

Історичний нарис Володимира Чемериса докладно розповідає, що представники марійського народу чинили відчайдушний опір колонізаторам та брали активну участь у масових народних повстаннях часів пізнього Середньовіччя – на території сучасних Росії, Білорусі та України, куди переселилася значна частина марійців. Їхня героїчна історія – невід’ємна частина революційної історії наших народів.   

    

Хто ж такі Чемериси?

На початку 90-х я приїхав до Сколе (райцентр Львівської області у самісіньких Карпатах). У райраді до мене підійшов чоловік і представився: «Володимир Чемерис». Я був дещо збентежений, бо сам родом з Конотопа і знав до того, окрім своїх родичів на Сумщині, тільки одного Чемериса – дніпропетровського письменника Валентина Лукича. Але верховинський тезко пояснив мені: «Та у нас тут пів Сколього - Чемериси». Згодом у Теребовлі (райцентр Тернопільської області) я зустрів Чемерисів, які мешкають у цій стародавній столиці давньоруського Теребовлянського князівства. З тих пір майже у кожному регіоні України мені щастить знайомиться з людьми на прізвище Чемерис. Виявляється, нас, Чемерисів, дуже багато. Мабуть, менше, ніж Ткаченків або Ковалів, але все ж таки чимало.

Почав звертати увагу на дорожні знаки, які вказують населені пункти: Чемерівці на Хмельниччині, Чемериси-Барські на Вінничині, Чемеринці на Львівщині, Чемер на Чернігівщині, Чемерпіль на Кіровоградщині, Чемериси (Чамярысы) у Гомельській області Білорусі. У козацьких реєстрах, запорізьких, миргородських, у Лохвицькій ратушній книзі є Чемериси, Чимириси, Черемиси. Історики кажуть, що топоніми та антропоніми, пов’язані з коренем «чемерис/черемис» почали з’являтися в Україні дуже давно - з XVI століття.

То хто ж вони такі, ці загадкові Чемериси, які залишили такий глибокий слід в топоніміці та іменах українців? Чемерис - це рід діяльності, назва ремесла чи це невідомий народ якийсь? Виявляється - останнє. Тільки народ цей досить відомий.

Чемериси на Волзі

Над Волгою є Республіка Марій Ел, яка зараз входить до складу Російської Федерації. 44% її населення (290 тис.) складають марійці (47,5% мешканців республіки - росіяни). Всього ж у світі, в тому числі й в Україні, живуть 675 тис. марійців.

Самі ці люди називали і називають себе «марі» - людина. Інші народи називали їх інакше. Слов’яни називали їх черемиси, черемисини, черемша.  Булгари і татари: чирмеш. Хазари: ц-р-мис. Одні дослідники вважають, що ця назва означає «сонячна людина», або ж «східна людина». Народ ерзя (ерзя - самоназва частини мордви) так називав марійців, бо ті жили на сході від них. Ще одні вважають, що «черемис» - «людина з роду Чера або Чора» (так називало себе одне з марійських племен), «войовнича людина» або «лісовий воїн» (можливо, саме так марійців називали тюркомовні булгари). Інші версії виводять назву «черемис» від імені божества Керемета або від етноніму «сармат».

Попередниками марійців, як і деяких інших поволзьких народів (комі, удмуртів, меря, ерзя і мокша), вважаються ананьїнська (VIII-III ст. до н.е.), дяківська (VII ст. до н.е. – V ст. н.е.), городецька (VII ст. до н.е. – II ст. н.е.) археологічні культури. Отже, жили марійці на берегах «великой русской реки» ще з тих часів, коли росіян не існувало як етносу – тисячоліття за тисячоліттям. І раптом, у XVI столітті, великі маси марійців – черемисів кількома хвилями переселилися з Волги до України, на територію тодішнього Великого Князівства Литовського. Першу хвилю переселення датують 1525-м або 1527-м роком, останню – 1590-ми роками. Ще одна хвиля переселення марійців до України відбулася у другій половині XVIII століття – з Курської губернії до Слобожанщини і Сіверщини.

Чемериси в Україні

Тут марійці, яких українці називали то черемисами, то чемерисами, селилися компактно і ізольовано. Найбільше їхнє поселення було засноване 1541-42 у центрі подільського староства Барі (нині Вінницька область). В Україні чемериси жили автономними громадами (у тому ж Барі та Каневі) і аж до ХVIII сторіччя зберігали свою національну ідентичність, мову (яка належить до волзької групи уральської, або ж угро-фінської, мовної сім’ї) та язичницьку релігію. Відголоском особливих вірувань чемерисів є персонаж роману Сенкевича «Вогнем і мечем» на ім’я Черемис, який був помічником барської відьми (у фільмі Гофмана її зіграла Руслана Писанка).   

Слід сказати, що марійці взагалі довго не приймали ні іслам від Золотої Орди та Казанського ханства, ні православ’я від російських попів. Останні 1830-го добилися того, що міністр внутрішніх справ Російської імперії наказав висадити у повітря марійське святилище Чумбилат Курик. «Слышно было, что большая после того у черемис завируха вышла: больно им жаль было, что мольбище ихнее порохом испортили. Ну, и пошли у них бунты с этого самого дела, потому голодные годы настали» [8].

Але, незважаючи на релігійні гоніння, й досі у Марій Ел сильні позиції язичницьких вірувань, які називають Чимарій Йула. Ці вірування налічують 140 богів на чолі з Кугу-Юмо. А біля руїн Чумбилат Курик і досі відбуваються такі ж обряди, як і сотні років тому. Через це західні журналісти часто називають марійців «останніми язичниками Європи».

За приблизними підрахунками у 70-х роках XVI століття тільки на Поділлі мешкало не менше 1-1,5 тис. чемерисів; а в 70-х роках XVII століття - близько 10 тис. В Україні чемериси займалися в основному військовим ремеслом: сторожовою службою у фортецях, захищали Поділля від татар, часто приєднувалися до козаків, йшли на Січ або самі нападали на татар у Причорномор’ї. У польському війську XVI –XVII століть черемиси складали окремий рід кінноти поруч з гусарами та уланами [1]. Окрім того, чемериси, які розселилися практично по всій Україні, займалися хліборобством, городництвом, тваринництвом, мисливством, бджільництвом. Чоловічий одяг для верхової їзди – чемерка – була поширена аж до 20-х років ХІХ століття, а чемериська вишита сорочка XVII – XVIII століть з червоними і чорними нитками стала взірцем для української вишиванки.

Козаки – чемериси

У XVII столітті чемериси вже являли собою солідну військову силу. І ця сила, або у вигляді окремих кавалерійських загонів, або у складі козацьких полків, приєдналася до революції Богдана Хмельницького. Ймовірно, все почалося з того, що чемериси приєдналися до подільського повстання Максима Кривоноса 1648-го.

Але, попри козацькі перемоги, Правобережна Україна залишилась під владою Речі Посполитої і 1672-го загони чемерисів знову з'явилися на польській службі. Проте вже того ж року через національну дискримінацію вони переходять на бік турецького султана, який привів велике військо до України. 2 тисячі чемерисів воювали у складі власне турецького війська, 4 сотні – у складі союзного туркам війська Молдови.

12 травня 1667 року запорожці обрали кошовим отаманом Остапа Васютенка, «называемого иначе Чемерисом». Вже 21 травня Васютенко пише листа лівобережному гетьману Івану Брюховецькому, який на той час дотримувався промосковської орієнтації. У листі кошовий звинувачує московського царя у тому, що він за спинами запорожців уклав мир з Польщею і домовляється з кримським ханом, аби позбавити козаків націннішого – військових прав і вольностей. Чемерис Васютенко пише гетьману: "Московський государ, його царська пресвітла величність, довго тішив козаків паперовими листами, мов дітей яблуками, усілякими обіцянками, й запрошував, не піддаючись ні на які зваби, вірно служити йому, а сам тим часом, уклавши союз із польським королем, з цим само звернувся й до кримського хана, й у разі згоди на мир з боку хана обіцяє у всьому обмежити запорізьких козаків і вже почав діяти в цьому напрямі". Більше того, "царська величність не лише на Запоріжжі хоче викорчувати права і вольності, про це ж дбають московські воєводи й на Україні, любій вітчизні козацькій, яку вони довели до цілковитої руїни, що може викликати жаль навіть у лютого звіра, аби той звір мав людський розум". Завершив своє послання кошовий такими словами: «Все монархи пусть помнят о том, за запорожцами право начинать, а за Богом воля кончать» [2].

Чемериси підтримали правобережного гетьмана Петра Дорошенка у його боротьбі проти його промосковського лівобережного візаві Івана Самойловича, і під Чигирином разом з Дорошенком воювали проти росіян. Військовими центрами чемерисів у цей період були Бар і Кам'янець.

Дорошенко, який боровся і з росіянами, і з поляками, зазнав поразки. І Росія з Польщею поділили між собою Україну. Можливо тому велика частина подільських чемерисів 1699-го переселяються на землі, підконтрольні Туреччині і Молдові, у дельту Дунаю (такі собі «чемериси за Дунаєм») та на Хотинщину. Пізніше, під ім'ям «волоських чемерисів», вони повертаються до Поділля, яке вже стало для них батьківщиною. У 1850-60 роках солідарно з українськими селянами вони беруть участь у повстаннях проти російської адміністрації, яка запроваджувала панщину.

Втім, тоді вже чемерисів і українців розрізнити було неможливо. Чемериси втратили етнічні, мовні і релігійні особливості. Так 1774 року у церкві св. Миколая у Новому Кодаку був рукоположений священником запорізький полковий старшина Стефан Чемерис [3]. З XVIII століття чемериси вже були україномовними, православними, а саме слово «Чемерис» означало тільки прізвище, а не національну чи релігійну приналежність.

У соціальному плані всі чемериси належали до козацького стану. Вони не були кріпаками, але й чемерисів – поміщиків чи великих державних чиновників Речі Посполитої або Російської імперії не відомо.

Повернімося на Волгу

Тепер, після екскурсу в історію чемерисів в Україні, давайте повернемось до головної теми цієї статті: що ж змусило марійців у XVI столітті тисячами переселятися з щойно приєднаного до Московської держави Поволжя до України. Землі, яка знаходилася у руках ворогів Москви – Литви й Польщі?

Переселення чисельного народу за тисячі кілометрів - на той історичний час доволі значна за своїми масштабами подія. Але на уроках історії у радянській школі нам про це нічого не говорили. Як нічого про це не говорили у школах Російської імперії і не говорять у сучасних Росії та Україні. Лише нещодавно про це почали говорити у Марій Ел. То ж давайте поговоримо і ми, адже ті події XVI сторіччя, як виявилось, героїчні й трагічні, мають безпосереднє відношення до української історії.  

Отже, предки марі тисячоліттями жили вздовж середньої течії Волги, займалися скотарством, землеробством і бджолярством. Великий розвиток мав хутряний промисел. Білка і куниця грали роль тогочасної валюти і марі обмінювали їхні шкіри на вироби з металу. Споконвічні ліси, серед яких мешкали марі, були перерізані сотнями річок від Ветлуги до Ілеті, тому комунікація між марі відбувалася, як правило, засобом річкового транспорту.

Звичайно, марі, як і всі тодішні народи, не були пацифістами та прибічниками ідей Махатми Ганді. Час від часу марі зазнавали набігів сусідніх племен і самі організовували походи (піші, кіннотні чи на легких човнах) на землі булгарів, росіян або удмуртів. Метою цих походів була військова здобич. Нічим ці походи не відрізнялися від пізніших походів запорізьких козаків на Кафу, Синоп чи Трапезунд, у яких українські потомки марі теж брали участь. 

Марі жили родами. Роди були багатолюдними і кожен з них був розселений у кількох поселеннях – ілемах. Серед ілемів кожного роду виділявся один, який укріплювали ровами, валами і частоколами для того, аби сховатися там у випадку набігів войовничих сусідів (удмуртів, росіян - ушкуйників (підприємців - розбійників) чи сусідніх родів). Царів і князів, а також рабів і феодально залежних селян не було. Всі марі були рівні у правах, але з IX-XI століть почали підноситись військові вожді – кугижа та волхви - карти. Попри це, реальну владу у родах все ж мали зібрання старійшин – погин, які судили родичів, диктували свою волю кугижа і могли призначити або усунути його з «посади». Приватної власності на землю і засоби виробництва у марі не було, угіддя знаходились у колективному володінні громад.

З давніх давен у марі існувала писемність. За допомогою своєрідних рун – тиште – вони записували на корі (нимиште) або на дерев’яних «носіях» (шерева тоя), на жаль, не поезію та релігійні тексти (це було табуйовано, це можна передавати лише вустами!), але необхідну господарську інформацію. Писемність тиште, у незмінному протягом століть вигляді, марійці використовували аж до 1930-х років.

Споконвіку марі ділилися на гірських - кирик мари (за різними оцінками вони складають від 3% до 20% усіх марі), які живуть на гористому правобережжі Волги, та лівобережних, лугових - олик марій, які мешкають посеред лісів і боліт. Горяни та луговики говорять різними мовами, проте і ті, й інші, без жодних вагань відносять себе до єдиного етносу – марі.

Між Ордою, Казанню і Москвою

Марі були незалежними від сусідніх племен, поки на півдні від них не поселилися булгари – пращури сучасних волзьких татар. Марі платили їм данину (харадж) хутром. Але це оподаткування, очевидно, не було регулярним і надто тяжким. Принаймні, повстання марі проти булгар, подібні до повстання древлян проти double taxation (подвійного оподаткування) князя Ігоря, не відомі. Ні булгари, ні їх сюзерени хазари у внутрішнє життя народу чирмеш не втручалися.

Коли монголи хана Бату підкорили Булгар і Русь, вони встановили регулярне оподаткування (ясак) підкорених племен, в тому числі й марі (від них вимагали хутро, мед і віск), і час від часу оголошували серед них військову мобілізацію для своїх походів. Збір данини та ополчення організовували кугижа у своїх ілемах. Свою власну адміністрацію на територію марі монгольська орда не запроваджувала.

Через чвари численних нащадків Чингіза, різноплемінність населення та величезні території, якими важко було керувати з одного центру, Золода Орда швидко розпалася, а на її місці у XV  столітті з’явилися Казанське, Астраханське, Кримське ханства, Ногайська орда, яка кочувала у південних степах, та безліч дрібних утворень на кшталт Касимівського «царства» на Рязанщині чи Глинського «князівства» на Сумщині та Полтавщині (з якого, до речі, походить мати московського царя Івана Грозного).

Марі опинилися у сфері впливу Казані. Довге сусідство з тюркомовними народами, а також із слов’янами, які, починаючи з Х століття почали переселятися з України до лісистої Середньоруської рівнини, призвело до появи тюркізмів і слов’янізмів у мові марі, поширились тюркські і слов’янські імена. Проте сторіччя співіснування з мусульманськими ханствами не призвело до ісламізації марі. Вони й далі продовжували вірити у деміурга Кугу-Юмо, злого генія Йина і шанувати кереметі (святилища).

У той час, як татарська могутність занепадала, зростала міць північноруських князівств, які ще з XII століття розпочали експансію на землі марі та інших поволзьких народів. З часом серед цих князівств піднеслася (не в останню чергу через інтриги при дворі золотоординських ханів) Москва. А після захоплення Нижнього Новгорода, Московське князівство поширилося впритул до кордонів марійської землі і, звільнившись від татарського сюзеренітету, почало брати данину із західних (гірських) черемисів.

На відміну від Булгара і Золотої Орди, влада яких над марі була номінальною, Московське князівство, переіменоване у XVI столітті на царство, прагнуло до повного опанування поволзьких земель. На землях марі почали з’являтися московські поселення і укріплені остроги, які стали опорними пунктами воєнних дій проти Казанського ханства, збирання данини та каральних походів проти місцевих племен.

Один з таких походів відбувся 1467 року. Великий князь Іван III "послал на черемису князя Семена Романовича, а с ним многих детей боярских двора своего; и совокупившеся, вси пойдоша из Галича на Николин день, декабря 6, и пойдоша лесы без пути, а зима была велми студена… Тоя же зимы генваря 9, на Крещение Господне, рать великого князя прииде в землю черемисскую, и много зла учиниша земле той; людей изсекоша, а иных в плен поведоша, а иных изожгоша; а кони их и всякую животину, чего нельзя с собою имати, то все изсекоша; а что было живота их, то все взяша, и повоеваша всю землю ту, а досталь пожгоша, а до Казани за един день не доходили и, возвратившеся, приидоша к великому князю вси поздорову…" [4]. Очевидно, звірства карателів були настільки вражаючими, що навіть літописець - москвин написав ці рядки з неприхованим засудженням дій боярського війська і співчуттям до розорених черемисів.  

Зрозуміло, що загін черемисів на Куликовому полі воював на боці татарського темника Мамая проти московського війська.

Північно-західні черемиси, які жили у басейні Ветлуги, у XV-XVI ст. опинилися під жорстким військово-політичним контролем Москви. Марі, окрім данини, мали ще й досить обтяжливу «постойную» повинність – утримували московських солдат і купців. Зі свого боку казанські татари не селились на землях марі і не тримали там гарнізони. Лугові кугижа були швидше не підлеглими, а союзниками казанських ханів та мурз і мали статус служилої знаті (шляхти) ханства. Окрім данини хутром лугові марі мали будівельну повинність - працювали на новобудовах Казані.

Казанські війни

Поширюючи експансію на Поволжі, московський уряд 1487 року встановив свій протекторат над Казанню. Але 1505-го після потужного повстання татар та інших поволзьких народів і переможної дворічної війни проти Москви, у якій активну участь брали і марі, ханство відновило незалежність. 1521-го казанським престолом заволодів Сафа-Гірей, брат кримського хана Мухамед-Гірея, і військове протистояння між Казанню і Москвою спалахнуло з новою силою. Для ведення війни московський уряд 1523-го будує на правобережній території марі острог Новгород Васильєв на Сурі або Васильсурськ, звідки російські солдати роблять через марійські землі набіги на Казань.

Марі не залишалися безмовними жертвами московських експедицій і самі робили численні набіги на московські землі. Так 1524-го черемиси розгромили кінноту, а потім втопили у Волзі флотилію, які входили до складу експедиції князя Палецького. Протягом 1530-х черемиси разом з татарами неодноразово нападали на Вятку, Галич, Кострому, Нижній Новгород, Вологду, «пограбиша и пожгоша» російські міста.

До цього періоду боротьби Москви з Казанню відноситься і перша хвиля переселення марійців. Російський уряд 1525-го насильно переселяє неблагонадійних черемисів, які мешкали у сусідніх з Нижнім Новгородом і Галичем районах до російсько-литовського кордону. Щоб не допомагали казанцям і не заважали «освоювати» марійські землі. Тоді вперше черемиси потрапляють в Україну, і тоді ж вперше Росія проводить депортацію великої кількості людей. Депортації згодом, особливо за Столипіна та Сталіна, стають для Росії звичними і традиційними. 

Головні бойові дії відбувалися на правому березі Волги і найбільше від них страждали гірські марі. Коли 1545-го москвини розпочали серію великих походів до Казані, гірські кугижа разом з вождями правобережних чувашів вирішили визнати сюзеренітет Москви. 1546-го "прислали к великому князю бити челом горная черемиса, Тугай со товарищи дву черемисинов, чтобы государь пожаловал, послал рать на Казань, а они с воеводами государю служить хотят" [4]. Горяни разом з казанськими політичними емігрантами хотіли за допомогою російських військ посадити на казанський трон промосковського кандидата Шаха-Алі і таким чином припинити ворожнечу, від якої найбільше страждали поволзькі народи, розташовані між двома столицями.

Одначе Москва на той час вже мала інші плани. Великий князь Іван IV Грозний проголосив себе царем і висунув особисті претензії на казанський престол. Тобто, Казань мала стати не союзником Москви, а її намісництвом. Черемиси ж мали бути не військовими васалами, а підданими царя. Тоді союз між гірськими марі та Москвою не склався [5].

Спочатку війна була невдалою для Москви – походи проти Казані провалювалися один за одним - і московський уряд вирішує перетворити Гірську сторону марі у опорну базу для захоплення ханства. В гирлі річки Свіяги побудували фортецю Іванов город (Свіяжськ) і у червні 1551 року правобережні марі були офіційно приєднані до московської держави – приведені до присяги царю. " … А государь жаловал их великим жалованьем, кормил и поил у себя за столом …". Окрім того, гірські черемиси були звільнені від сплати ясака на три роки. Опозиційно налаштовані гірські старшини втекли до Казані.

Проте вже навесні 1552-го у Гірській стороні марі спалахнуло антимосковське повстання і правобережні черемиси знову повернулися до Казані. В результаті масштабних каральних походів повстання було жорстоко придушене і у червні – липні горяни вдруге були приведені до присяги царю.

Тактика поступового наближення спрацювала краще, ніж прямі атаки і 2 (15 за новим стилем) жовтня 1552 року Казань впала. Разом з московськими військами її штурмував і загін гірських марі на чолі з сотником Акпарсом. Натомість луговики допомагали обложеним і робили рейди тилами московитів. У відповідь цар послав частину свого війська палити і розоряти Лівобережжя марі. Літописець писав: «И быша убиения человеческая велика, и кровми полияся варварская земля; блата и дебри, езера и реки намостишася черемискими костми». Узяті в полон 12 «арских князей», 7 «черемисских воевод», 300 сотників и 5 тисяч простих воїнів були страчені перед казанськими стінами: «Инех около града на колия посади, а инех стремглав за едину ногу повешати, а инех за выя, онех же оружием убиша на устрашение казанцам» [6].

Протягом 8 днів (з 2 до 10 жовтня) до присяги були приведені татари і лугові черемиси. Але марі Лугової сторони, очевидно пам’ятаючи різанину 1467 року, події 1520-х, в результаті яких черемиси вперше переселились до України, та інші походи московитів, не збиралися підкорятися царю і готові були зброєю боронити свою землю.

Початок Першої Черемиської війни

Вже 20 грудня Іван Грозний отримав повідомлення, що «луговые люди» за участю «горных» вбили царських гінців і московських купців, перебили охорону і розграбували обоз. Втім, повстання у марійській землі почалися ще у листопаді, практично одразу після захоплення Казані. Саме тоді об’єднані сили гірських, лугових марі та чувашів «на Волге побили гонцов и гостей и боярских людей з запасами». Тоді ж повстання у районі Арська підняли «тугаевы дети с товарыщи», можливо, прибічники гірського марійця Тугая, який 1546-го разом з Акпарсом прагнув московського протекторату проти хана Сафа-Гірея.

Цар Іван послав проти повстанців каральний загін на чолі з татарським перекинчиком Камай-мурзою Хусейновим. Промосковські татари і росіяни полонили 38 непокірних, яких стратили у Казані.

З цих сутичок розпочалася перша черемиська війна 1552-57. За нею були друга і третя черемиські війни. До самого кінця XVI століття точилися національно-визвольні війни марі проти соціального, політичного та релігійного гніту, який всюди несло за собою Московське царство. Карамзін відзначав національно - визвольний характер цих воєн такими словами: «бунт черемисский продолжался до конца Иоанновой жизни с остервенением удивительным: не имея ни сил, ни искусства для стройных битв в поле, сии дикари свирепые, озлобленные, вероятно, жестокостию царских чиновников, резались с московскими воинами на пепле жилищ своих, в лесах и в вертепах, летом и зимою - хотели независимости или смерти».   

У повстанні проти Москви брали участь й інші поволзькі народи, але меншою мірою. Тому й війни названі «черемиськими». Значна частина татарської верхівки перейшла на бік переможця і отримала теплі місця у московській феодальній ієрархії, яка була копією ієрархії Казанського ханства. Часто татарські мурзи очолювали московські війська, які боролися проти марі та інших повсталих народів Поволжя.

Антимосковську боротьбу підтримувала та частина татарських мурз, яка була орієнтована на далеких кримських Гіреїв. Серед татар існувала класова диференціація і такої солідарності, як у марі, які ще не знали класових протиріч, у них не було. Тому участь татар у повстаннях була спорадичною.

Марі виборюють незалежність...

Перша черемиська війна почалася як рух опору московській окупації наприкінці 1552-го. Навесні 1553-го вона переросла у активну фазу і її ідеологами виступили волхви - карти. Справа в тім, що, на відміну від Казанського ханства, Московське царство було релігійно нетерпимим. Одразу ж після захоплення Казані цар Іван наказав руйнувати мечеті і насильно хрестити поволзькі народи, які трималися своєї язичницької або мусульманської віри. Православним монастирям, що виникали на захопленому Москвою Поволжі, московський уряд «дарував» землі, які належали аборигенам, а самих тубільців перетворював на феодально залежну від ігуменів та московських поміщиків тяглову силу.

У березні луговики вбили збирачів ясака, татарина Місюря Лихарєва і московита Івана Скуратова, об’єдналися з арськими марійцями (які мешкали ближче до Казані), і вирізали два каральних загони на чолі з казанським воєводою Олександром Горбатим-Шуйським: 500 козаків і 400 стрільців. Ця подія стала сигналом до початку великого повстання. На річці Меші, у 70-ти км від Казані, повстанці побудували грамотно укріплений ілем, звідки робили набіги на остроги з московськими гарнізонами. 24 березня марі, очолювані Зейдетом і Сараєм, на лижах проникли на Гірську сторону, розгромили там загін Бориса Салтикова і взяли цього знатного воєводу в полон. За два роки Салтикова стратили. Повстанці робили походи в землі Мурома і Нижнього Новгорода і, навіть, намагалися обложити Казань і Свіяжськ.

Ситуація стала загрозливою для царя і він спорядив у квітні з річки Вятка флотилію на чолі з Данилом Адашевим - братом найближчого свого фаворита (згодом страченого, як і більшість лояльних до царя бояр). За підтримки козаків московити виграли кілька локальних сутичок і встановили контроль над волзькими переправами, відокремивши лугових марі від гірських. Але вглиб Лугової сторони російські війська так і не змогли проникнути.

На короткий час Луг став незалежним. І Іван визнав за необхідне підсилити гарнізони Казані і Свіяжська, призначивши туди у травні відповідно 8 та 7 воєвод, замість п’яти, аби обороняти ці поволзькі форпости, а не атакувати бунтуючу країну марі.

1553-56 роки – найбільш потужна стадія повстання. До нього долучилися татари, башкири і південні удмурти. Сили повстанців налічували 15 тисяч.

Рівновага тривала до листопада 1553-го, коли Грозний, для того, аби не втратити щойно завойоване Поволжя, послав на Лугову сторону з Нижнього Новгорода велику рать - 30 тисяч московитів, татар і мордви. Московити на чолі з воєводами Семеном Микулинським, Іваном «Большим» Шеремєтєвим та князем Андрієм Курбським взимку 1553-54 до тла спалили укріплений ілем на Меші і взяли в полон 6000 чоловіків разом з 1500 жінок та дітей [7]. Двох ватажків повстання - Янчура Ізмаїльтянина (очевидно, мусульманина) та Алека-богатиря Черемисина – було вбито. В результаті арські та прикамські черемиси на чолі з Усеїном та Сарий-батиром дали клятву платити данину царю. Інша московська експедиція діяла подібним чином: «воевали и жгли во всех местах», «…князья Иван Мстиславский и Михайло Васильевич Глинский воевали луговую черемису, захватили 1600 именитых людей, князей, мурз, чиновников татарских и всех умертвили» [4, 6].

Карателі нищили не лише ватажків, а й простих учасників повстання разом з родинами. Загалом вони вирізали понад 10 тисяч марійців (дані московського літописця). Це – надзвичайно велике число, адже за переписом, проведеним одразу по захопленню Казані, налічувалося 93 075 черемисів, «оставшихся от воевания живых» [6].

Після повернення до Москви на початку 1554-го воєводи були щедро нагороджені царем. Але лугові черемиси так і не підкорилися. Влітку 1554-го повстання спалахнуло з новою силою, коли його очолив Мамич-Бердей, який до того козакував на Волзі («мамич» - титул військового служилого люду, аналогічний сотнику). Лугова сторона знову стала вільною. Казанський воєвода Михайло Глинський вислав проти повсталих загони татарських князів  Кебеняка та Кулай–мурзи, але ті перейшли на бік марійців. За оцінками князя Курбського, тепер повсталі могли оперувати 20-ма тисячами бійців, включаючи марійських жінок, які, захищаючи свої вогнища, взяли до рук зброю.  

…І встановлюють республіку

Спочатку програмою повсталих було відновлення Казанського ханства, влада якого була значно легшою, ніж влада московських царів. Тому, після звільнення від московитів марійської землі у 1553-му, ватажки послали гінців до ногайського хана Ісмаїла з проханням дати його сина Магмед-мирзу їм на ханство. Але Ісмаїл, на той час союзник Москви, їм відмовив. 1555 року Мамич-Бердей запросив ногайського царевича - чінгізіда Ахпол-бея «на царство». Царевич прибув, але не довго царствував. «Разсмотривши, иже мало им прибыли с того царя, убиша его и сущих с ним татар, аки три ста, и главу ему отсекоша и на высокое древо взоткнули и глаголали: "Мы бо взяли тебя того ради на царство с двором твоим, да обороняеши нас, а ты и сущие с тобою не сотворил нам помощи столько, сколько волов и коров наших поел: а ныне глава твоя да царствует на высоком коле" [4, 6]. Очевидно, новий хан одразу ж зайнявся збиранням з марі дані, яку розподіляв між собою та трьома сотнями ногайських батирів. У той же час повсталі чекали від нього іншого – військових звитяг над московитами.

Покликання і повалення хана показало, що реально влада у землі марі належала повсталому народу. Після ліквідації монархії черемиси встановили демократичний республіканський лад: «Потом избиравше собе своих атаманов, биющесь и воююще с нами крепце, аки два лета», - пише московський літописець [4]. Гасло відновлення Казанського ханства було зняте з порядку денного і дії повсталих все більше набували характеру класової боротьби проти феодальних порядків та самодержавства, які несли на своїх пищалях московські стрільці.

Поразка повстання

Наприкінці 1554-го Глинський спрямував на землі марі нові загони татар, а з Москви прийшло військо Івана Мстиславського. Татари і московити зруйнували безліч марійських селищ. Сили повстанців були розсіяні і вони перейшли до тактики партизанської війни, але продовжували контролювати значну частину рідної території. Їхні сили у 1555-му налічували близько 7 тисяч і вони, навіть, збудували новий укріплений ілем Чалим, приблизно на місці сучасного Маріїнського посаду. У відповідь влітку 1555-го росіяни збудували фортецю Чебоксари.

Рівновага тривала доти, доки у вересні 1555-го Москва не вислала до землі марі новий каральний загін на чолі з Федором Троєкуровим та Андрієм Курбським. Цього разу росіяни змінили тактику і їхнє військо розділилося на велику кількість мобільних груп, які приступили до методичного винищення поселень і марійців, які мешкали у них.

У березні 1556-го Мамич-Бердей здійснив з Чалима ризиковану вилазку на Правий берег, намагаючись підняти повстання на Гірській стороні. Але гірська знать на чолі з сотником Алтишем зрадила повстання, заманила Мамич-Бердея на бенкет, вбила 200 луговиків, які були разом із своїм ватажком, і передала сотника у руки московських чиновників. Цар віддячив зрадникам тим, що продовжив їм термін звільнення від ясака ще на три роки.

Мамич-Бердей після тортур був страчений у Москві і став національним героєм марі. Антифеодальне повстання черемисів стало буквально до трагічних деталей прообразом селянсько-козацьких воєн Болотникова, Разина і Пугачова. І так само, як росіяни через століття зберегли билини і пісні про легендарних повстанців, марі зберегли у народних переказах і легендах пам’ять про героїв першої черемиської війни, таких як Полтиш (Болтуш), який ще 1524-го розгромив московський загін князя Палецького і 26 квітня 1556-го загинув, захищаючи свій ілем Малмиж від війська царського наближеного боярина Адашева. На місці загибелі Полтиша й зараз прихильники марійської традиційної релігії влаштовують молебні.

У квітні новий казанський воєвода Петро Морозов захопив Чалим і спалив його. Влітку 1556-го російські війська з Казані та Свіяжська знову вогнем і мечем пройшлися землями марі, але опір і після цього не був зломлений. Взимку 1556-57 лугові марійці продовжували набіги на Гірську сторону і, навіть, на землі Нижнього Новгорода. У березні 1557-го повстанський ватажок Ахметек-богатир перейшов на Правий берег, але був розбитий військами князя Іосифа Коврова.

Лівобережні марі продовжували опір до травня 1557 року, але після масової різанини, яку сьогодні назвали б геноцидом, сили повсталих вичерпалися. Патріарший літопис повідомляє: «А с Чебоксари писал Петр Симеонович, что Мамич-Бердеевы дети и Кака Сотцкий и все достальные люди государю добили челом и к нему приехали и правду дали, а черных всех людей послал к правде приводити Данила Чюлкова… а ко государю приехали от всей земли бити челом сотные князи их, Казимир, да Кака, да Янтемир с товарищи» [4]. Лугові і ветлузькі черемиси вдруге були приведені до присяги царю і на деякий час замирилися.

Який порядок встановила у Поволжі після першої черемиської війни московська влада, описує той же літопис: «И Божиим изволением и его царским великим подвигом и у Бога прошением и воевод, и всех людей службою к нему, государю, казанские люди лутшие, их князи, и мурзы, и казаки, которые лихо делали, все извелися, а черные люди все с одного в холопстве и в дани учинилися» [4]. Тобто ватажки повстання були винищені, а «чорні» люди обернені на холопів.

Лівонська війна

Звільнивши собі руки на Сході після придушення повстання черемисів, московський цар Іван розпочав експансію на Заході і вже у січні 1558-го розв’язав Лівонську війну - проти Великого князівства Литовського, яке 1569-го уклало унію з Королівством Польським. Ну не може російський цар жити без завойовницьких воєн. Але війна та завершилась поразкою Москви. У цій поразці є великий внесок українського князя Костянтина Острозького, українських козаків та ярославського князя Андрія Курбського, який свого часу брав участь у захопленні Казані та придушенні опору черемисів, а з 1564-го перейшов на бік Литви і почав критикувати політику Івана Грозного, ставши «першим російським дисидентом».

Свій внесок у поразку Москви зробили і друга (1571-74) та третя (1581-85) черемиські війни. Але навряд чи, почавши нове повстання, марійці думали про Лівонію. Їм насамперед боліла доля власної землі.

Друга Черемиська війна неминуча

Московський уряд намагався встановити жорсткий адміністративно – поліцейський контроль над захопленими територіями Поволжя. Але спочатку це вдавалося лише на Гірській стороні та безпосередньо біля Казані. Луг і далі залишився самоврядним, а московська адміністрація була там номінальною. Луговики лише платили Кремлю ясак і час від часу виставляли воїнів, яких пожирав молох Лівонської війни. Лугові старшини й далі виношували плани відновлення незалежності і, навіть, встановили для цього контакти з ворогом Москви, кримським ханом Девлет-Гіреєм, та московським васалом - ногайським ханом Дін-Ахматом, який намагався вийти з підпорядкування Кремля. Вперше такі контакти були зафіксовані московськими шпигунами у Бахчисараї 1567-го. Більше того, лугові марійці продовжували робити набіги на найближчі території царства. Ідеологічне підґрунтя боротьби під час другої війни, як і під час першої, забезпечували язичницькі жерці – карти.

На чолі нової боротьби за незалежність марі від Москви стали сотники Адай і Качак. Качак - син Мамич-Бердея. Вони просили Девлет-Гірея прислати на Волгу свого сина. А коли ханич з кримським військом туди прийде, сотники обіцяли повстання лугових черемисів, яких вони налічували 60 тисяч. Хан дав знати марійцям, що він найближчим часом планує похід на Волгу і закликав їх синхронізувати свій виступ з появою кримських військ біля Астрахані.

Девлет-Гірей палить Москву

Проте, звичайно ж, бахчисарайського владику мало цікавили соціальні та національні прагнення народу марі. Він мав свої політичні інтереси і відверто саботував похід на Астрахань (Астраханське ханство було 1556-го завойоване Москвою, до речі, Астрахань узяв загін Івана Черемисинова-Караулова, очевидно, нащадка марійців), до якого його схиляв османський султан Селім, син Роксолани. В результаті турецько-татарський похід на Астрахань 1569-го провалився, а повстання марійців почалося лише після того, коли 40-тисячний загін Гірея 3 червня 1571-го взяв і спалив Москву.

Погром був повний: історики говорять про число від 10 до 80 тис. загиблих при захопленні Москви та від 60 до 150 тис. полонених. Зляканий цар Іван написав Девлету листа, де пропонував тому астраханське ханство. Але Девлет був гордий, його цікавила лише Казань – столиця його предків, і від астраханської подачки Івана він відмовився.

Кримський хан проігнорував повстання, яке розпочалося на землях марі. Девлет чомусь вирішив, що після погрому Москви він, як і його пращур Бату, може завоювати не тільки Поволжя, а й усю північну та південну Русь. Щоб здійснити свої грандіозні плани, він не пішов на Казань, а повернув до Криму, де зібрав ще більше військо, заручився підтримкою Стамбула, і наступного року знову вдерся до Московії. Але цього разу Девлет був розбитий воєводою Воротинським 2 серпня 1572-го у 45-ти верстах південніше Москви (цар Іван, як завжди під час вирішальних битв, втік з Москви та з війська, на цей раз до Новгорода Великого). Московські амбіції Гіреїв та Османів після битви при Молодях зазнали краху. Повсталі черемиси знову залишились сам на сам з царським військом.

Хід повстання

Друга черемиська війна, як і перша, мала не лише національно, а й соціально-визвольний характер. Але тепер, у 70-х роках XIV століття, соціальна складова руху марійців була більш виразною. Справа в тім, що тепер люди виступили не просто проти окупантів, а проти московських феодалів, які привласнювали собі землі марі. Окрім того, закінчився царський «мораторій» на сплату ясаку з Гірської сторони. Московити тепер не тільки вбивали, але й експропріювали марі.

Друге повстання охопило не лише землі черемисів, а й Нижнє Поволжя та Приуралля, які нещодавно були окуповані Москвою. Цар не міг спрямувати до Поволжя великі військові сили, яких потребувала Лівонська і Кримська війни, тому цього разу кремлівський уряд вдався до «дипломатичних» заходів. Каральні походи чергувалися з переговорами з поміркованими ватажками повсталих, ізоляцією марі від кримчаків, ногаїв та Сибірського ханства. Але вирішальну роль у придушенні повстання знову зіграла випробувана тактика: 1574-го у самому серці Лугової сторони, у гирлі Великої та Малої Кокшаг, була побудована фортеці Кокшайськ – форпост російської військової та економічної експансії.

«Дипломатія» і сила зробили свою справу. Повстанський рух вдалося частково придушити, частково розколоти, частково роззброїти подачками. Наприкінці 1574-го опір припинився.

Третя Черемиська війна – соціальний вибух

Але соціальні та національні причини, які змусили поволзькі народи взятися за зброю і боронити свою землю та свої права, нікуди не поділися. Третє повстання вибухнуло вже 1581-го. Це повстання мало вже виразно соціальне обличчя. Виразне обличчя тепер мали і сили, які протистояли повстанню. Це – обличчя новітніх промисловців Строганових, «батьків» російського капіталізму.

Цар Іван розпоряджався окупованими російською армією землями на свій розсуд. 1558-го (щойно після завершення першої черемиської війни) він дарував феодалу Аникію Строганову та його нащадкам величезні території вздовж річок Ками та Чусової. Ці російські землевласники засновували на дармових землях соляні, рибальські та мисливські промисли. Вони поводили себе як абсолютні господарі Поволжя, а до місцевих народів ставились як до тяглової худоби. Щоб тримати угро-фінські і тюркські племена в покорі, вони примушувати їх задарма працювати на своїх промислах, збирали з них оброк хутром і полювали у їх лісах та рибалили у їх річках. Строганови будували остроги і тримали власні озброєні дружини. Саме вони спорядили загін отамана Єрмака, який 1582-го розпочав похід проти Сибірського ханства. Зрештою, голова сімейства, Семен Аникійович Строганов, був убитий 22 жовтня 1586-го повсталими - доведеними до відчаю посадськими людьми, росіянами, яких він експлуатував не менше, ніж підкорені Москвою народи, у своєму маєтку у Сольвичегодську.

Але влітку 1581-го на маєтки Строганових напали татари, ханти і мансі. Одразу ж їх підтримали лугові марі. Справа в тім, що російська влада різко підвищила розмір хутряного ясака. Вже не йшлося про «мораторій» на збирання податей, але найбільш образливим для марі було те, що цар Іван, який, приймаючи присягу гірських черемисів, урочисто обіцяв "ясак имати, аки и прежние цари имали", порушив своє царське слово. Проте Іван був готовий порушити що завгодно, аби забезпечити безперервні загарбницькі війни, які вела Москва за його правління, і які вимагали нескінченних матеріальних ресурсів та людських жертв.

Окрім того, жорсткий адміністративно-поліцейський режим російська адміністрація поширила з Гірської на Лугову сторону. У марійські селища призначалися «голови» або «сторожі» - московські служилі люди, які контролювали практично всі сфери життя місцевого населення. Зокрема, контролювали кількість зброї на руках, проводили конфіскацію коней тощо.

Далі почалась ланцюгова реакція: за луговими марійцями повстали гірські. За ними – казанські татари, удмурти, чуваші та башкири. Повстанці блокували Казань, Свіяжськ та Чебоксари. Знову почалися походи далеко вглиб московської території – до Нижнього, Хлинова (Вятки), Галича. Російський уряд терміново припинив Лівонську війну, підписавши невигідні для себе угоди з Річчю Посполитою (1582) та Швецією (1583) і кинув великі сили на підкорення Поволжя.

І знову основними засобами московської політики стали каральні походи, побудова фортець на окупованих територіях (під час третьої війни їх збудували найбільше: 1583 - Козьмодемьянськ, 1584 - Царевококшайськ, нині – Йошкар-Ола, теперішня столиця Марій Ел, 1585 – Царевосанчурськ). Разом з тим цар Іван, а після його смерті 18 березня 1584-го, правитель Росії Борис Годунов, вели з ватажками повстання перемовини, під час яких обіцяли тим, хто складе зброю, амністію і багаті подарунки.

Зрештою, навесні 1585-го «добили челом государю царю и великому князю Федору Ивановичу всея Руси черемиса вековым миром» [5]. Але насправді опір марійців тривав до початку 1590-х.

Цар Димитрій і революційні зміни у Московщині

У історичній літературі прийнято говорити про три черемиські війни. Проте була ще як мінімум одна війна – повстання марійців, яке розпочалося разом з козацько-селянським повстанням Івана Болотникова у підконтрольній Москві частині України та на Дону.

Російська держава несла соціальний і національний гніт у сусідні країни, але соціальні протиріччя розвивалися і у самій Московії. 1581-го, коли розпочалася третя черемиська війна, уряд Іоанна Грозного скасував право селян залишати свого пана у Юріїв день протягом «заповідних літ». На початку 90-х, у царствування Феодора Іоанновича і правління Бориса Годунова, Кремль взагалі скасував право Юріївого дня. Російські селяни виявилися прикріпленими до землі, якою володіли феодали. 1597-го уряд Годунова встановив 5 «урочних літ» - термін, впродовж якого поміщики мали право розшукувати біглих кріпаків. А вже 1607-го уряд Василя Шуйського збільшив цей термін до 15 урочних літ.

Люди масово тікали на Південь - на Дон та низ Волги, приєднуючись до козаків. Зменшення платників податків у свою чергу спонукало російський уряд до збільшення податкового навантаження на тягловий люд. 1601-03 Росія пережила страшенний голод. 1603-го почалися бунти монастирських селян. Урядом Годунова, який 1598-го добився проголошення себе московським царем, були незадоволені не лише «низи», а й «верхи».

Збільшення феодального гніту, періодичні експропріації, які проводили царські опричники, мобілізації та реквізиції, які московський уряд проводив задля ведення чужих як для простих росіян, так і для поневолених російським царатом народів, Лівонської та інших загарбницьких воєн, призвели до соціального вибуху. Учасниками руху були як закріпачені, так і ще вільні селяни, козацтво, посадський люд і дрібна шляхта. Рух цей розпочався у Острі та Чернігові, тобто, у Сіверщині, окупованій Москвою українській землі, коли наприкінці 1604-го там з’явилася людина, яка назвала себе сином царя Івана Димитрієм.

Ця людина ймовірно була самозванцем, але з’явилася саме тоді, коли суспільство Московії прагнуло змін. Лжедмитрій з'явився саме тоді, коли простий люд прагнув доброго царя після довгої череди деспотів. І Лжедмитрій став саме таким добрим царем Димитрієм в очах зневіреного народу Московщини.

До війська Димитрія приєднувались маси людей різного чину і від початку з ним були запорожці. У квітні 1605-го цар Борис помер, повсталий московський люд вбив його дружину, дочку Грозного, та його сина Федора, проголошеного новим царем. 20 червня Димитрій переможно вступає до Москви і приймає корону від патріарха Ігнатія.

Димитрій одразу ж розпочинає реформи в інтересах тих соціальних груп, які його підтримали. Жалування служилому люду збільшено удвічи за рахунок конфіскацій у монастирів. На Півдні оголошено 10-річний мораторій на податки. Припинено практику обробки «десятинної пашні» на користь поміщиків. Кріпаки отримують право йти від феодала у голодні роки. Окрім того, припинено репресії, які розпочалися за часів Івана і безперевно тривали за часів Годунова. Було запроваджено, як ми б сьогодні сказали, антикорупційне законодавство, а царське самоджержавство було обмежене Думою, яку тепер на європейський манір іменували Сенатом. Більше того, Димитрій скасував смертну кару: «Я дал Богу обет не проливать крови подданных и исполню его».

Хоч ці заходи не ліквідовували поміщицький феодалізм, а лише реформували його, для тодішньої Росії це була справжня революція. І бояри – Шуйські, Татіщеви, Голіцини – організували заколот. Димитрій був звинувачений у пропольській та прокатолицькій політиці і 27 травня 1606-го його роздер московський натовп. Царем було проголошено Василя Шуйського, правління якого ознаменувалося жорстокою боярською реакцією.

Соціальні рухи в Україні, Росії та Поволжі

Але прагнення росіян до змін не померли із загибеллю царя Димитрія. Як тільки у серпні того ж 1606-го у сіверському Путивлі з'явився Іван Болотников, який назвався воєводою царя Димитрія, врятованого від смерті у Москві, народні мрії про соціальне визволення отримали нове життя. До Болотникова приєднувались маси селян, козаків, стрільців і дрібної шляхти. Прийшов на допомогу і великий загін із Запорізької Січі.

«Побивайте бояр, отнимайте их достояние, убивайте богатых, делите их имение», - писали повсталі у своїх «оближних грамотах».

До великого руху приєдналися і поневолені народи Поволжя, які сподівалися нарешті отримати незалежність від Москви. Одними з перших виступили, звичайно, черемиси, зайвий раз підтвердивши глибинний зв'язок соціальних та національно-визвольних рухів українського, російського і поволзьких народів, пригнічених московським царатом. Рух марійців очолив онук Мамич-Бердея - Джан-Галі.

Джан-Галі був сином Абдразака, одного з синів марійського героя, який (Абдразак) прийняв іслам і, навіть, став муллою. Загалом дуже невелике число черемисів переходило до православ'я – під тиском московської влади – або до ісламу – під впливом татар. Переважна більшість марі залишалася вірною своїй національній релігії, але перехід до ісламу був тоді виявом опозиційності і повсталі марійці визнали своїм керівником мусульманина. Повсталі підтримали рух Болотникова і захопили низку укріплених московських форпостів на Волзі, зокрема, Яранськ і Чебоксари.

Повстанське військо Болотникова розбило війська Шуйського під Кромами і вже 7 жовтня 1606-го приступило до Москви. Але зрада дворян на чолі з Прокопієм Ляпуновим, які злякалися революційного потенціалу народного руху, схилила терези на користь царя Василія. У жовтні 1607-го Болотников був розбитий під Тулою.

Четверта Черемиська війна

Джан-Галі залишився без союзника і відійшов у лісові нетрі. Повсталі контролювали значні території Лівобережжя, але продовжували шукати союзників для визволення своєї землі. Поки у Росії тривала Смута, Москва не мала сили для того, аби атакувати лісову сторону марі. І Джан-Галі використав цю передишку для того, аби з’їздити до Стамбула і провести там переговори з урядом султана Ахмеда. Той обіцяв допомогти і вислав військо на допомогу повсталому Поволжю. Військо це підійшло до Астрахані, але місцеві стрільці не пропустили його. Замість того, аби з боями йти вгору Волгою, турки повернули назад. Ну, не боліли їм болі Поволжя, їх більше цікавили сералі і кальяни.

1613-го ситуація у Росії стабілізувалася. Польські війська, які підтримували Лжедмитріїв, були витіснені за межі Московського царства, а на кремлівський престол було посажено нову династію – Романових. Тепер Москва мала час і сили, аби розпочати нову експансію на волзькому лівобережжі.

Протягом п'яти років марійці з Джан-Галі успішно відбивали атаки завойовників. Але 1618-го, після того, як невдачею завершилась осада Москви українським гетьманом Сагайдачним та польським королевичем Владиславом, і сподіватися на допомогу вже не було від кого, ватажок залишив землю марі і разом з соратниками пішов у башкирські степи, на той час ще вільні від московських бояр.

Спільна історична доля

Опір черемисів не припинився і після цього. Спорадично виникали нові повстання, які, втім, не мали такого значення, як перші чотири. Російське самодержавство та кріпосництво натомість зміцніли, феодальні відносини, релігійна нетерпимість та етнічна асиміляція поширились на Лівий берег Волги і марійці вже на власних долях відчули дію «Соборного уложения» 1649-го року, яке позбавило селян будь-якого права залишати пана і встановило безстроковий термін пошуку біглих. Згодом Лівобережна Україна також була поглинута Московським царством, а 1783-го і тут було запроваджено кріпаччину.

Карл Маркс назвав Росію «тюрмою народів». Але, напевно, справедливо було б додати: Росія – не лише тюрма, а й катівня народів. Історія черемисів – марі яскраво про це свідчить.

За оцінками дослідників, протягом Черемиських війн половину всіх марі було винищено. З тих, хто залишився, ще половина залишила розорену батьківщину і кількома хвилями переселилась хто за Урал, де вони розчинилися серед сибірських народів, а хто на землі ворогів Москви – в Україну та Білорусь. Історію цих чемерисів ми вже знаємо.

Зараз марі складають меншість населення Марій Ел, а їхні споконвічні землі поділені між різними суб’єктами Російської Федерації.

Але марійці й досі збираються біля своїх зруйнованих святилищ і поминають своїх національних героїв – Чумбилата і Кая, які захищали марійців від російських князів і ушкуйників у ХІІ – ХІІІ століттях, Мамич-Бердея і Полтиша. Сучасні марійці відроджують свою мову і відновлюють власну історію. Історію, яка таким несподіваним чином виявилась багатьма нитками пов’язаною з історією українського народу. 

Владимир Чемерис

Джерела:

[1] Михайло Грушевський. «Історія України - Руси». Київ. Наукова думка. 1995. Т. VII. Стор. 101.
[2] Д. І. Яворницький «Історія запорозьких козаків». Київ. Наукова думка. 1990. Т. 2.   Стор. 289, 293.
[3] Д. І. Яворницький «Історія запорозьких козаків». Київ. Наукова думка. 1990. Т. 1. Стор. 275-276.
[4] Сергей Пахмутов. Черемисские войны (1550 - 1590 годы).
[5] Свечников С.К. История марийского народа IX-XVI веков.
[6] Ксенофонт Сануков. Народ имеет право знать…
[7] Соловьев. С. М. История России с древнейших времен (ч. 5).
[8] Гора Чумбилат


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал