Мої обкусані ліктіМої обкусані лікті
Мої обкусані лікті

Мої обкусані лікті


Андрій Мовчан
Треба максимально критично оцінити весь попередній досвід. Подумати, що ми робили не так, де прогадали, коли схибили.

18.02.2014

Українські ліві катастрофічно слабкі. Наразі вони не мають жодних можливостей впливати на політичні процеси, що є беззаперечним фактом. Мені прикро це визнавати, можливо, навіть більше за інших. Іноді я просто кусаю лікті.

Не все залежало від нас. Фактом є й те, що основна причина невдач — глибока реакція і встановлення у суспільстві ледь не повсюдної право-консервативної гегемонії. Така ситуація склалась не вчора, до цього все йшло. На правий консенсус працювали усі без винятку суспільні інститути — школа, університети, реакційна інтелігенція, мейнстрімні медіа, спорт, церква, корпоративна і державна пропаганда... Козирі самі йшли до хтивих рученят мракобісів усіх мастей. І насамперед до націоналістів. Йдеться про об\'єктивний історичний процес, де соціалістичним візіям не знаходилось місця трошки більше, ніж взагалі.

Чи були у лівих шанси? Могли ми розвернути процес у кардинально протилежне русло? Слід визнати, ні.

Однак, якщо бути чесним перед собою, нам слід визнати й власні помилки. Я перебуваю у лівому таборі вісім років — фактично з того часу, відколи тут почали проявлятись перші ознаки життя. Починаючи усе навіть не з нуля, а з від\'ємної величини, я був свідком і безпосереднім учасником того, як ліворадикальне середовище робило перші кроки. Добивалось перших, нехай і скромних, успіхів.

Зараз, я думаю, настав момент, коли нам треба максимально критично оцінити весь попередній досвід. Подумати, що ми робили не так, де прогадали, коли схибили.

Йтиметься і про мої власні хиби. Адже за цілу низку політичних помилок я несу безпосередню персональну відповідальність.

Річ, яка нікому не допомогла

Останніми роками через ліві організації пройшли сотні людей. Де вони зараз? Втрачені. Пройобані. Тому найбільшою своєю помилкою я вважаю послідовну відмову від теоретичної роботи з кадрами. Заперечення пропедевтики.

Коли до лівих вперше за два десятка років почався масовий приплив новачків, ми кайфували. Маючи за спиною досвід закритих і упоротих сект, ми по-фрейдистськи «убивали батька», намагаючись бути чимдужче несхожими на своїх попередників.

«Нарешті! - думав я. - От вони — звичайні парубки й дівчата, без жодних сектантських заморочок, вони прийшли до нас, бо знаходять у цьому свій цілком конкретний інтерес. Готові бути з лівими навіть уявлення не маючи про подробиці класового аналізу». Мені здавалось, що ми вхопили бога за бороду. Як я помилявся!

Я сподівався на те, що включившись у профспілкову боротьбу, неофіти самі візьмуться за книжки, власноруч підтягнуть свій теоретичний рівень. А люди приходили і зникали. У них не було ідейного стержня, інструментарію пояснення світу, розуміння можливості утопії. Цього не дали їм ми.

Ми чіплялись за кожного новачка. Обходжували їх, наче на підліткових побаченнях. Боялись злякати людей «кондовими», як тоді здавалось, фразами. Марксистською термінологією. «Чувак, ти потрапив у правильне середовище, все буде круто. Давай п\'ять!» Де тут політика? Швидше тусовка.

Ми не читали і не радили нікому читати Леніна. Пробували бути більшими антибільшовиками за самих націоналістів. Соромились. Ми не знали ленінських уроків про те, що жменька розумників дієвіша за сотню невігласів.

Тому я й сам закликав триматись за кожного попутника, наскільки б дрімучими не були його реальні погляди. Хоча, зараз можу впевнено сказати: у певні моменти організації потребують якщо не чистки, то принаймні скидання баласту.

Закликав уникати серйозних політичних суперечок, хоча саме в них народжується істина. З цих причини по-справжньому ангажована ідейна меншість загрузала у безідейному аполітичному болоті симпатиків.

Хто у той час задумувався, що без чіткої комуністичною ангажованості, без ідейної гегемонії ми опинимось на глибокому дні суспільних процесів? Хто міг передбачити, як тисячі «простих» студентів, котрі побували на наших акціях, вже через пару років стрибатимуть на Майдані, намагаючись довести, що «не москалі»? За таку недалекоглядність ми розплачуватимемось іще не один рік.

Ми толерували повсюдне невігластво і політичну безграмонстість. Насамперед стосовно себе. Але панівна ідеологія (о, диво!) виявилась сильнішою, ніж затишне активістське болото.

Інколи лунали й критичні голоси: «Невігластво іще нікому не допомагало», - застерігали бувалі товариші. Та у відповідь ми лиш усміхались, відмовлявся вірити. Що стояло за тими критиками, окрім красного слівця? А за нами були десятки енергійних активістів. Наївні.

Чого ми тільки не вигадували, аби мотивувати своїх товаришів до наполегливої діяльності! Складали неймовірну кількість методів сповіщення про акції, намагались залучити кожного... Ці спроби закінчувались невдачею. Адже які б онлайн-сервіси ти не поставив на службу лівої організації, які б суто технічні моменти не застосовував, вона не буде діяти без ключової речі — усвідомленої необхідності.

Тому читаючи на привокзальних мозаїках заповідь «Навчатись, навчатись, навчатись», я лише зараз розумію справжній сенс цих слів.

Віра економізму

Як відомо, капіталізм — це велика і темна дупа, котра складається із численних дуп менших розмірів. Боротьба із кожною окремо взятою дупою затягує, не даючи озирнутись ширше, далі. Як ми могли цього не врахувати?

Ми обрали за тактику синдикалізм, і з повною самовіддачею кинулись у створення профспілок. Я щиро увірував у те, що профспілки — це панацея, чарівний еліксир синдикалістських алхіміків. Та виявилось, що без гегемонії наших ідей подібні структури будуть геть недієвими. Зрештою, профспілки є тільки невеличким елементом усієї багатогранності політики.

Керуючись переконаністю у власній правоті, ми вв\'язувались у найбезнадійніші економічні конфлікти на місцях. Переходили до виснажливої позиційної війни із чинушами середньої руки. Лиш зараз приходить розуміння, скільки зусиль витрачено дарма. Яку частину цих економічних конфліктів ми мали шанс політизувати? Мінімум. Де ми могли залучити нових перспективних кадрів? Зазвичай, про це навіть не йшлося.

Часто політичну доцільність заступало відчуття наївного буржуазного гуманізму. Ми надто рідко згадували, що усім не допоможеш, особливо не маючи на те достатньо сил, ресурсів, можливостей. Тому інтенсивну політичну боротьбу все частіше заміняв рутинний економізм і ритуальні вуличні акції.

Така тактика (хоч про її існування взагалі можна посперечатись) і невірно розставлені пріоритети не тільки не приносила стиглих плодів у вигляді перемог, але й виснажувала і деморалізувала товаришів. В якийсь момент у людей почав згасати вогник політичної пристрасті — а без неї, як стверджував Гегель, не добитися рівно нічого.

Революційна тактика, як вчить нас Ленін, полягає протилежному. У тому, щоб знаходити слабкі місця системи. Не битись лобом об стінку, а вбивати кілки у найнебезпечніші тріщини у колонаді. На жаль, ми були зайняті іншими справами.

«Хороші хлопці» програють

«Комуністи вважають ганебною справою приховувати свої погляди і наміри», - іще одна незасвоєна заповідь Карла Маркса. Вийшло так, що в тому числі й з моєї подачі ліве середовище впадало у гріх лукавства та загравання.

Для простих молодих людей ми представлялись «профспілковцями», для преси - «громадськими активістами», замість з усією рішучістю послати жеманство під три чорти. Замість нав\'язувати суспільству свій порядок денний, ми підлаштовувались під його правила, його уявлення, його лексику. У класичній літературі це називається словом «опортунізм».

Ми намагались сподобатись. Бути «хорошими хлопцями».

За це кусати лікті доводиться ще сильніше. Як можна сподобатись дрібному буржуа, коли він вже засадничо відчуває презирство до будь-яких ідей рівності й спільного? Комунізм викликає в його думках весь джентльменський набір найнижчих почуттів.

Роки поступок, безпринципних альянсів і філологічних загравань зробили для лівого руху гірше, аніж вуличні сутички із ультраправими. Коли треба було проявляти принциповість і радикалізм, ми йшли на переговори, які у жодному випадку не могли принести нам довгострокових успіхів. Переможцем з такого роду возні завжди виходить реакція.

Тут нам є чому повчитись у правих радикалів. Вони ні на мить не соромились власної «самості», ці люди роками чітко визначали свій радикалізм. Без сумніву, на них грали усі суспільні інститути, як вже казалося вище.

Але щоразу ультраправі перевіряли суспільний консенсус на міцність. Влаштувати терор проти «комуняк» - суспільство схаває. Кинути зігу на стадіоні — нехай суспільство лиш спробує щось сказати проти патріотів. «Смерть ворогам» - нехай наведуть аргументи, чому ворогів нації слід щадити.

Я зараз не закликаю до безрозсудності і найгіршого пошибу сектанства. Йдеться швидше про політичну відвертість, інтелектуальну сміливість. Адже тільки так можна здобути авторитет. Здобути «самість» і змістити консенсус лівіше від центру.

У підсумку переможуть тільки “погані хлопці”. «Хороші» просто нецікаві.

60-х не буде

Наші ідеали також підклали нам свиню. Молоді українські ліваки, ледь не поклонялися студентам 1968-го. І нас можна зрозуміти. У цьому ми бачили «спасіння» від первородного гріху Великого Жовтня, демонізованого правою пропагандою. Інфантильно говорили про самоорганізацію, лібертарну педагогіку, символічне насильство...

До світової глибинки під назвою Україна глобальні тренди докочуються із запізненям на добрих 50 років, тож коли ми косплеїли бунт «благословенних 60-х», весь прогресивний світ над ним уже сміявся.

Наприкінці жирних застійних 2000-х мені здавалось, що ми все життя будемо змушені боротись із апатією і байдужістю. Це були часи остаточного закату велфаєр стейт, від котрої вже у 2013 році каменя на камені не лишилось. А ми і далі агітували людей виходити на протести «під соціальними гаслами».

Приклади? За минулі роки проведено десятки акцій і кампаній проти комерціалізації освіти. Ми лякали студентів і їх батьків гаманцем, мобілізували хлібом та маслом. Але у той же час прогледіли більш загрозливу тенденцію — реальну деградацію рівня освіти. Першокурсник зразка 2009-го і першокурсник 2014-го — кардинально різні люди. З останнім важко говорити не тільки про соціалізм, але й про банальний курс шкільної програми.

Через вуличні соціал-економічні акції лівих пройшли тисячі студентів. Про те, де їх зараз можна побачити, я вже писав. Для темного, політично безграмотного юнака «Слава Україні!» прозвучало в рази переконливіше, ніж аргументована проповідь про неоліберальні реформи. «Слава Україні!»

ХХІ століття ще не наступило — ми досі живемо у ХХ-му. А однією ногою відступили назад у ХІХ. Ба більше, стрімко несемось у напрямку нового Середньовіччя.

Як мінімум це означає, що 60-х уже не буде ніколи. Як можна закликати трудящих «ламати бруківку — під нею пляж», якщо значна частина українців навіть на морі вже не відпочиває? Карнавалу не буде.

Зате буде інше. З поверненням духу позаминулого століття до життя повертаються й епоха ідеологій, антиутопій та утопій. Це час класичного імперіалізму, локальних воєн, справжніх диктатур, боротьби ідей і радикальних політичних партій.

Два роки тому ми поводились як сліпі кошенята, не здогадуючись про такі суворі перспективи. Більшість не здогадується й досі. «Соціалізм або варварство» - звучало патетично й віддалено, а тепер у прямому ефірі. Якщо ми не врахуємо цієї помилки, тоді у лівих не буде жодних політичних перспектив.

Антистратегія

Партія — слово, яке було для більшості моїх товаришів страшилкою. Прямим синонімом усього найгіршого, що є у політиці. А самоідентичність уявлялась як на «не-партія».

«Краще вже аффініті-група, ніж політичний суб\'єкт, - вважали ми. - Краще вже ліволіберальне НГО, ніж марання рук об велику політику». Уявлення про те, що низова політика є тільки частиною складного багаторівневого політичного процесу, відкидались миттєво за звинуваченням у єресі.

Ми потрапили у пастку вульгарної лінійної логіки. Мовляв, партія — це влада, партія бюрократизується, партія перероджується. А значить навіть думка про неї веде ледь не до тоталітаризму, або у лайт-варіанті до соціал-демократії.

Зараз це нагадує мені підліткові страхи пов\'язані із сексуальністю. Коли, по-перше, існує думка, що у інтимний зв\'язок варто вступати лиш від великого й чистого кохання. І, по-друге, секс неодмінно призведе до небажаної вагітності та венеричних хвороб. Керуючись цими страхами і водночас марячи тілесною пристрастю, підлітки займаються мастурбацією — найбезпечнішою, ескапістською формою задоволення. Доросле ставлення до сексу є інакшим.

Таким же чином ми марили низовою самоорганізацією як універсальною відповіддю на всі питання одразу — простою відповіддю на складні питання. Тому політично ліві жили від одних протестів до інших. Щоразу вбачаючи у соціальних спалахах підтвердження власної правоти. Коли ж спалахи неминуче згасали, ми лишались у розбитого корита і пробували шукати нові протести для нових підтверджень й нових розчарувань.

Стратегічно ми навіть не задумувались над перспективами двох-трьох-п\'яти років. Кумедно, але у середовищі, де постійно говорилось про планову економіку, і досі геть відсутнє доросле проектне мислення. Є протести — малюємо плакати, немає — чухаємо потилицю.

Красномовним прикладом тому є діяльність лівих на Майдані. Бажання мати бодай якусь представленість у полі, геть чужому до комуністичних ідеалів. «Я хочу бути з власним народом. І якщо мій народ помиляється, я буду помилятись разом з ним», - сказав один лівак, тільки-но почались перші заворушення. Чи це не ілюстративно?

Може нарешті час перестати боятись концепту партії? Звикати до слів «стратегія», «план», «політичний ризик», «партійна дисципліна», «демократичний централізм».

Нехай це буде найрадикальніша партія - з парламентським амбіціями і водночас принципово антипарламентська - партія саботажу, партія молоді. Вона потрібна.

Не закохуватись в себе

Наостанок я хотів сказати про мою персональну провину перед рухом — це гріх самолюбства. «Запаморочення від успіхів», якщо завгодно. Варто було здобути перші перемоги, і я почав ловити кураж.

Коли мої статті влучали в яблучко, коли під час промови мандраж змінюється на кураж, ти відчуваєш безмежну й напрочуд оманливу владу над ситуацією. Коли чиновники й капіталісти пили валідол, я переживав небувале піднесення.

Перемоги підкупали. Зізнаюсь, іноді я просто тащився від власної крутості. Бувало, прокидався зранку із відчуттям, що можу зробити абсолютно все.

Для загалу я став публічною особою - іще позавчора нікому невідомий, учора я роздавав по кілька інтерв\'ю на день. Мене впізнавали на вулицях і плескали по плечу: «Ей, я тебе знаю. Ви робите правильну справу!» Чорт, як дешево коштують ці поплескування.

За словами Маркса, революціонер має чути як росте трава. А я прислухався до банальних запитань київських журналістів. Та що там я, усі ми не виховали у собі класичних афінських чеснот, необхідних для політиків і революціонерів.

Мідні труби не дозволяють чути значно глибших процесів, за що довелось у підсумку дорого платити. Я щиро вірив, що все робиться вірно. Коли почались перші кризи й невдачі, мені видавалось, буцімто треба лиш більше наполегливості, і тоді все виходитиме знову. Набирай на лопату побільше і кидай подалі.

Як міг я забути крилату настанову Жижека: «Не закохуйтесь в себе»? У наших колах модно було казати про критичне мислення, втім, найважчим виявилось критично поставитись до своїх власних дій.

Надолужувати час

І усі, хто приходитимуть в рух, мають пам\'ятати й усі ці небезпеки.

Наразі ж нам треба переосмислити власні помилки і не боятись взяти за них відповідальність.

Попереду ще тривалий час панування реакції. Справжні прогресивні міни почнуться нескоро. Але вже зараз замість невротично реагувати на якісь події, потрібно ретельно готуватись до наступних років. По крупицях збирати нових людей. Крок за кроком, помалу відвойовувати гегемонію. Старанно працювати над собою. Розвивати революційну теорію. Будувати партію. Надолужувати втрачений час.

Андрій Мовчан

Читайте по темі:

Артем Кирпиченок Горизонтальные структуры против рабочих партий

Ален Бадью Не принимать язык врага

Павло Аннєнков Невежество никому не помогло

Славой Жижек О ложном чувстве безотлагательности

Артем Кирпиченок Сражаться как Тэтчер

Ута Вейнманн Левые не представлены

Алексей Этманов Надо заниматься политикой

Аретм Кирпиченок Мир без левых

Лео Панич Любые реформы можно отменить

Дмитирий Колесник Как левые по правым соскучились

Виктор Шапинов Евролевый оппортунизм


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал