«Характерник» нової епохи«Характерник» нової епохи«Характерник» нової епохи
Культура

«Характерник» нової епохи

Сергій Бочечка
«Характерник» нової епохи
Ліву ідеологію він сприймав як можливість самореалізації. Як влучно висловився Мирон Петровський: «Революція була нова, революція обіцяла відновлення – Семенко став поетом революції»

24.09.2012

«Де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується».

Михайль Семенко

«Я кинув поглядом – і помітив: так, він мені нагадує Пушкіна, – такий зріст, ніс, рот, чуб, тільки у Пушкіна очі круглі, а в Семенка – косі-прекосі…» – писав у жартівливому «некрологу» друг поета, художник Анатоль Петрицький. Порівняння невипадкове. Адже Семенко, як і Пушкін – проводир, першовідкривач, авантурник, забіяка у гарному розумінні цього слова.

«Некролог» з’явився після в’їдливих звинувачень у часописі «Літературний ярмарок» «заклятого друга» Семенка – Миколи Хвильового. Мовляв, «Спершу, ви займалися деструкцією, потім, ви займалися конструкцією, а поезії немає, поета Семенка немає». Відповідь була гідною: «Знайдено труп Семенка, біля будинку редакції «Літературного ярмарку». Забито його тупим знаряддям, здається, «Літературним ярмарком».

Подібними обмінами люб’язностями і жив Михайль. Ба більше – своїм «я палю свій Кобзар» саме він і задав моду на славетні літературно-мистецькі «срачі» часів Червоного ренесансу. Семенкові амбіції лідера кидали його у вир взаємних наїздів та образ. Так свого часу розійшлись шляхи із Лесем Курбасом, Василем Елланом-Блакитним, Миколою Хвильовим. Сидячи поряд в одній кав’ярні, метри безжально нищили одне одного у пресі. Пізніше цим скористалась державна машина, переламавши хребта усім.

У побуті Семенко також аж ніяк не був «подарунком». Кажуть, що свою першу дружину-вчительку поет називав «просвітянкою» і нещадно бив за те, що та в школі вчить своїх дітей шанувати Шевченка, а не його. Малолітню доньку свою, Іру, коли та хворіла, Семенко відправляв з київської комуналки, де на той час жив із дружиною, до санаторію: бо не витримував плачу і скаженів. Хоч це не заважало поетові любити доньку та присвячувати їй вірші. Другу свою дружину, артистку «Березоля» Наталю Ужвій, Семенко, за чутками, також бив. Усі мешканці будинку «Слово», де на той час жив поет, про це знали, але вгамувати Михайля ніхто не міг, бо той був кремезний і міг прибити.

Футуристом Михайлем Михайло став, прослухавши у Петербурзькому психоневрологічному інституті, де вчився тоді, виступи Маяковського. Надворі – листопад 1913 року. Семенко саме встиг видати збірочку з нудними віршиками про «страшне велике місто», ідилічні краєвиди, та «заплакані очі». Після літературного вечора Семенко запише:

Життя не є квітучий гай
Життя є вулиця шумлива
Автомобіль або трамвай
Тебе роздавить – будь щасливий…

Поет кидає все – скрипку, навчання, особисте життя – і повертається до Києва. В лютому 1914-го у передмові до восьмисторінкової збірочки «Дерзання» пише маніфест, де посягає на святиню: «Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? <…> Я палю свій Кобзар». «Маніфест» збігся у часі із урядовою забороною свяіткувати сторічний ювілей Шевченка. Це зробило неофіта ізгоєм серед українських митців і критиків – Євшана, Сріблянського, Вороного, Чупринки... Його обзивали «ідіотом», «харцизом», «хамом», «прокаженим», «символом українського розкладу і цинізму». Газети не брали рецензій, а книгарні відмовлялись друкувати Семенкові видання.

Невдовзі Семенка призвали до армії, у Владивосток. Там служив телеграфістом, зустрів майбутню дружину, Лідію Горенко, встиг відсидіти в карцері та став членом більшовицької партії. Поет ознайомлюється із японським поетичним жанром хайку, що сильно вплинуло на його творчість.

До України Семенко повертається заступником начальника ешелону. Ані Центральну Раду, ані гетьмана поет не підтримав. Залишались свіжими спогади про цькування 1914-го року, до того ж українську богему поет вважав провінційною та несучасною. Але головна причина, на наш погляд, – в «щироукраїнському» середовищі Михайль мав мало шансів на успіх.

Семенкові йшлося про вихід на «всесвітні обрії» та крокування в ногу із світовими тенценціями у мистецтві. «Лагідність тягне мене під рельси. Благополучіє мене вбиває. Не хочу слави тут, між своїми, де за мішок сміття та козацького вуса славу дадуть», – писав він в одній із поезій. Ліву ідеологію він сприймав як можливість самореалізації. Як влучно висловився Мирон Петровський: «Революція була нова, революція обіцяла відновлення – Семенко став поетом революції».

Із приходом до Києва комуністів у 1919-му Михайль вмить перетворився на з покидька та «ідіота» на лідера. Після втечі Директорії з Києва українські митці опинилися без грошей і підтримки. Семенко ж «оперативно» друкує «ревфутурпоеми» та «поезофільми» і перекладає комуністичні маніфести, в такий спосіб ставши своїм в очах нової влади. Поет порадив заснувати «Професійну спілку митців слова», яка рятувала українську богему від мобілізації та злиднів, надавала статусу, а також дозволила скоригувати русифікаторську політику. Після першого ж літературного вечора письменникам – і не лише лівих поглядів – запропонували роботу в червоному уряді. Членами Спілки були як українці, так і росіяни та євреї, тож в української богеми з’явилася чудова нагода порозумітися із митцями-неукраїнцями, вийти із культурного «гето». Семенкові вдалося об’єднати «праве» і «ліве» під одним крилом. Клим Поліщук писав про поета, що той мав звичку «не завжди обідати, але завжди, всюди, скрізь і при всяких умовах не кидати своєї праці». Семенко створив таку творчу атмосферу, що навіть деякі симпатики уряду УНР пізніше жалкували, що покинули «більшовицький» Київ.

На цьому новоявлений культуртрегер не зупинився. Він організовує митецькі тусівки, «вибиваючи» під них приміщення. Коштом Відділу мистецтв У 1919-му році більшовики доручають йому редагувати перший радянський україномовний журнал «Мистецтво», де, знову ж таки, мали можливість друкуватися люди різних переконань.

Створена Семенком «Асоціація панфутуристів» кілька років диктувала моду у молодому літпроцесі новоствореної УСРР. По маленьких містечках організовувалися футуристичні осередки, курси літературної та журналістської майстерності. Семенко і футуристи прагнули підкорити собі країну. Зрештою, письменникам набридло займатися роботою в масах, і «панфути» розбіглися.

Усіма покинутий, Михайль їде до Одеси знімати кіно. Працював головним редактором Одеської кінофабрики, був близьким до адміністрації. Там консультує режисерів, працює над сценаріями фільмів. Писав сценарій для «Тараса Шевченка», «Чорної ради» Пантелеймона Куліша, пізніше, у 1933-му, переробив для зйомок «Небожа Рамо» Бальзака. Саме Семенко запросив до Одеси Олександра Довженка. «Якийсь живчик, вогник вічно можна було відчути в ньому. Романтик з романтиків, та заховав це за насмішкувату, трохи цинічну гру очей і викладає сміливі й захоплюючі проєкти тверезо й похмуро, ніби лає жінку за переварений обід», – писав про тодішнього Семенка Юрій Яновський.

Цей «живчик» за півтора року погнав Михайля назад до столиці, де поет засновує літорганізацію і часопис «Нова генерація». Семенкові вкотре вдалося знайти підхід до влади, тож журнал безперебійно видавався кілька років поспіль. «Тільки там можна було друкувати західних художників, західних поетів. Мені в Ленінграді казали старі інтелігенти: «Ми чекали на вихід чергового числа «Нової генерації» як на озон», – згадує мистецтвознавець Дмитро Горбачов.

За часів репресій Семенко зовсім не був «ягням». Він нападав і звинувачував, навіть змушений був відректись від ім’я Михайль, а проте, не вступив у новостворену єдину «колгоспну» літературну спілку. Кажуть, поет навіть радив своїм однодумцям підписувати на нього «доноси». Арештували його в потязі Харків – Київ, у квітні 1937 року, за «троцькізм» і «націоналізм». 24 жовтня Семенка розстріляли.

Офіційно поета реабілітували на початку хрущовської «відлиги». Та доньці Семенка Ірині так і не вдалося добитися видання творів батька на батьківщині. Тоді вона видала його двотомник у Німеччині, в кінці 70-х. В СРСР за сприянням колишнього соратника Миколи Бажана Семенка видали лише на початку перебудови, у 1985-му (окремі поезії Семенка видавалися в Україні у шістдесятих роках, зокрема у збірці «Багряний заспів» (видавництво ЦК ЛКСМУ, 1969 р.) – прим. ред.)

Семенко-теоретик і Семенко-поет, як кажуть в Одесі – дві великі різниці. Михайль проголошував «антипсихологізм», а у поезіях дуже влучно, нестандартно схоплював емоційні стани. Закликав «ліквідувати мистецтво», мовляв, воно неминуче ввійде в «атмосферу науки, техніки й спорту», але сам же його і творив.

Поет не вписувався у літературознавчі схеми, він постійно шукав нових форм. Тож і критикували, як правило, не його творчість, а проголошені принципи. Єдине, що цілком збігалося – це несприйняття готового, сталого, культ «краси шукання», «динамічного лету».

Звинувачувати Семенка у мавпуванні Сєвєряніна чи Маяковського безнадійно – хіба шукати впливи. Семенко – унікальний. Його «впіймати» неможливо. Він – тонкий лірик, безжалісний цинік, і блазень, автор ліричних драм, ревфутурпоем, візуальних поезій, поезофільмів та роману. Він відверто блазнює, пише «білі» вірші і водночас – старанно «силаботонічні». Він «перероблює» Гейне. Його перу належить безліч неологізмів, деякі навіть увійшли в літературну мову.

До сьогодні в незалежній Україні пересічному читачеві мало що говорить слово «Семенко». У школі поета не вивчають, пристойне видання вибраних творів вийшло лише на початку 2010-го завдяки коштам із діаспори. Досі більша частина його творчого доробку не перевидана. Водночас багатьох поціновувачів укрліту відлякують його ліві погляди. Хоча «комуністичних» поем та віршів у Семенка набагато менше, ніж «життєвих».

Сергій Бочечка

Про Михайля Семенка:

Сергій Жадан:

«Семенко може зацікавити тих, хто шукає іншу українську культуру – урбаністичну, модерну, агресивно-наступальну і разом із тим – глибоко психологічну й інтелігентну. Багато хто з потенційних читачів не читає українську літературу, як сучасну так і класичну, тому що не знайомі з творчістю Семенка, Шкурупія, Влизька та інших наших авангардистів. Вітчизняний авангард лишається непрочитаним і незасвоєним, а разом із ним незасвоєною і неприйнятною для багатьох лишається сама ідея української міської культури, української урбаністики. Семенко створив власну цілісну поетичну систему, що випередила час та обставини. Він передбачив багато речей, що почали вироблятися в культурній політиці світу – той таки поп-арт, синтез мистецтва й побуту».

Анна Біла:

«Найперше Семенко може зацікавити поезомалюнком. Для дітей найкраще підійдуть «заумні» вірші. Взагалі, така поезія вчить мислити нестандартно, сильно впливає на свідомість. Свого часу я окремо викладала Семенка десятикласникам у донецькому ліцеї [в школі він не вивчається, - прим. авт]. За кілька років ми знову стрілися з сімома з них на 4-му курсі університету. То вони сприймали матеріал значно краще за інших».

Дмитро Горбачов, мистецтвознацець:

«Місто балакає українським варіантом російської мови: «ге», «шо». Семенко це дуже любив, бо він вважав, що зреалізована культура – мертва, а занечищена культура, занечищена мова – жива і жвава. До речі, занечищеність – одне з передумов життя. От, якби повітря було чисте, складалося з одного кисню, ніхто б тоді не жив. Семенко ніколи не писав «морозиво», а «мороженее».

В нього був вірш під назвою «Недєля, понєдєльнік, вторнік, срєда, чєтвєрг, пятніца, субота, воскрісєніє – пєрєвод с українского». Коли в Семенка питалися: «Що це за вірш?» Він відповідав: «Унікальний». «А чим?» «Тільки йому», - казав Семенко, – «є відповідник на всіх мовах світу». Коли в Англії виходив черговий календар, то в газеті «Новій генерації» «Хроніка» знову вийшов черговий переклад поеми Семенка «Нєдєля» (англійською мовою).

Цікаві факти:

Михайло народився 31 грудня 1892 року на Полтавщині, у селі Кибинці. «Важно те, що ми з Кибинець, а Ніагара в наших руках», – напише Семенко у «Каблепоемі за океан». Батько його, Василь Леонтійович, походив із козаків і служив волосним писарем. Матір поета, Марію Стефанівну, що також була письменницею і писала твори в народницькому дусі, розхвалював критик Микола Євшан. Той самий, що лаяв її сина.

Психоневрологічний інститут, де Семенко провчився три роки, був одним із найсучасніших закладів імперії. Вивчення психології та неврології там поєднувалось із викладанням філософії, природничих та гуманітарних наук. Паралельно із навчанням Семенко відвідував класи скрипки у консерваторії. Судячи з того, що поета забрали саме у військові телеграфісти, петербурзьке середовище врятувало Семенка від смерті на полі бою. Бо, як правило, у телеграфісти брали освічених людей із знанням кількох мов. Цікаво, що література зображала їх як винахідливих та кмітливих ловеласів, гострих на язик. Семенко ідеально відповідає цьому образу.

«Один із них, що обличчя його вміщало в собі риси всіх націй та рас, що його волосся було чорне, як вугілля шахт, а очі блищали вогнем татарських ватр, скитських вогнищ та юпітерами європейських ательє, а кожний сторонній подорожній подумав би, що він з Патагонії... Цей перший, що від нього пахло морем i далекими шляхами, які перерізують сучасність, попхикав своєю люлькою i задоволено промовив: – Горить!..». Так описував Семенка молодий футурист Нік Бажан, один з тих, ким «метр» дбайливо опікувався.

Постать Шевченка переслідувала Семенка, наче Alter Ego, все життя. Через метафоричне спалення «оКобзаря» у 1914-му поета відкинула вітчизняна богема. На початку 20-х Семенко видав свою чергову збірку під назвою «Кобзар» і акомпопував Лесеві Курбасу на скрипці, коли той читав уривки з Шевченкових «Гайдамаків». За кілька років поет мав відношення до сценарію фільму про Кобзаря. Через Шевченка в нього виникали конфлікти з першою дружиною, а на пам’ятнику Кобзареві у Харкові зображена його маленька донька. У кінці 20-х Семенко затіяв кампанію з реабілітації Кобзаря, мовляв, Шевченко «жива людина, а не підмащені олією мощі». У Семенкових творах надибуємо численні алюзії на Шевченкову поетику – як у ранніх, так і у «футуристичних».

Будучи не раз зацькованим і зрадженим, Семенко особливо цінував соратників і ставився до них дуже зворушливо. Аж настільки, що не помітив, як його відверто розігрують. Це зробив важкохворий Кость Буревій, якому лікарі заборонили хвилюватись. Колишній революціонер і каторжник розважався як міг, майже рік надсилаючи свої пародійні вірші і поеми до Семенкової «Нової генерації» під псевдонімом Едвард Стріха. Вісім місяців Семенко сприймав це всерйоз. Дізнавшись про розіграш, розлючений поет намовляє свого друга футуриста Дикого спокусити дружину Буревія. Із задуму, щоправда, нічого не вийшло. Зрештою, Семенко і Стріха таки зустрілися у харківському трамваї. Сучасники так згадують цю сцену: «Семенко зняв капелюха з Стріхи й сказав, що той дійсно гарний. Мало не розцілував. Проїхали трамваєм до кінцевої зупинки, а тоді повернулися назад до міста. Весь час жартували, згадуючи давню приязнь».

Семенко брав участь у підписанні Ризького мирного договору з поляками у 1922-му році в складі делегації новоствореної УСРР. Того ж року працював постійним головою в українському постійному представництві, тобто посольстві, у Москві. Перебуваючи у Владивостоці, вступив до більшовицької партії, в той час як у 1922-му через небагажання возитись із перереєстрацією поет автоматично припинив своє членство.

Словник Михайля Семенка 

Алергити
Безумити
Веснити
Громомовний
Душорозірваний
Еротити
Жемчужити
Заогнити
Ілюзити
Коханно
Лютобіль
Маніяково
Надзвичайнити
Омайнрідений
П’єдесталитися
Сонцекров
Трояндно
Уайльдно
Фантазоцирк
Хрещатикуючи
Цвяхко
Червоноплямитися
Шоколадитися
Щоглити


Підтримка
  • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
  • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
  • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
  • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
  • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал