Вiдповiдь Маланюку

Вiдповiдь Маланюку


Володимир Сосюра
Не вий, не вий на прах Тараса, проклятий пан!.. Бо він не твій, його родив народний гнів. Він є співець нового класу

ВСТУП

Вирує в кожному краю… 
Уже-пливуть грозою тучі... 
Шановний пане Маланюче, 
ми ще зустрінемось в бою!.. 
А поки — відповідь свою 
я вам пишу на крик жагучий, 
на марний крик, до «серцевини 
слабої нації», де мла 
і в порожнечі вітер лине, 
де вже не здібні ні до зла, 
ні до добра... Там дух Загину 
упав самотній на коліна,
і кров тече з його чола... 
бо серцевина та згнила.

І

Була Вкраїна степова, 
та дні нечувані настали, 
гармати й трактори зорали 
їй теплі груди... І в грозі, 
у муках голоду й блокади, 
коли палали барикади, 
через добу червоних зим, 
під гул загонів капітала, 
розстрілів зойк, і плач, і сміх, 
«Вперед за Ради!» написала 
вона на прапорах своїх...
А ви?.. Що ви тоді робили?. 
Кого розп'ять хотіли ви?.. 
В журбі, у шелесті трави, 
чиї незлічені могили 
ваш гнів останній і безсилий 
лишив на огненних шляхах ...
печаль руїн, погромів жах 
і плач дітей осиротілих 
на кров'ю зрошених полях…

Ви на одрізи, на ножі
хотіли знов її шпурнути,
коли: «Чи бути, чи не бути?»... 
В пожежі встало!.. Нам чужі 
ви, світом прокляті, забуті, 
ви захлинетесь у отруті, 
що нам готуєте... Вже час! 
Залізний крок розчавить вас!

В цей час закоханий, піїта,
байдужим буть не можу я. 
Нехай, мов вибух динаміта, 
на спів нового єзуїта 
лунає відповідь моя!

І сум і мари про минуле 
не обгортали марно нас... 
Був тільки гнів старих образ... 
І так стискалось серце чуле, 
що наче зір од болю гас!.. 
Та знали ми, що в цьому гулі 
іде комуністичний час... 
І йшли вперед!.. Ми все забули, 
одна мета спаяла нас. 
І стали ми, мов щмат із сталі, 
в борні незмірено тяжкій... 
Бо власні щастя й супокій 
під ноги ми давно втоптали...

Ах, Україно, Україно! 
Хіба страшні погрози пізні, 
коли сини твої залізні 
завжди готові до загину 
в революційному огні 
за дні твої, за кращі дні.

Вже далі криця залива, 
і димарі ростуть без краю... 
Була Вкраїна степова, 
але такої вже немає, 
і гасло «Моя хата з краю»
ковтнула днів минулих тьма. 
Ви добре знаєте, що так, 
що ці слова мої правдиві. 
Але ви хочете у зливі 
огню і «кари» на селян
знов кинуть горя океан?.. 
Та дні не ті! Зламався істик... 
Ви не фашист, а лиш фашистик! 
У вас думки і серця стук 
для Клемансо і Муссоліні... 
Ви тільки трупи жовто-сині, 
що впали на холодний брук... 
І белькотіння про Європу 
в вас недостойне Конотопу.

Ми живемо в Країні Рад,
ми волю видерли із крові...
І може тільки психопат
з'єднати Маркса з Соловйовим
і захлинатися од пін,
що злидарі усіх країн
не хочуть буть гарматним м'ясом,
але мети свідомим класом,
що світить їм із далини...
Колись пани у вир війни
шпурнули нас, немов в безодні...
А ви, як піп: «Це — гнів господній…»
нам кричите іще й сьогодні
з роздертої Галичини…

Ви на абстракцію, на бога,
звалить їх хочете вину,
щоб знов дурить... яка ж убога
в вас філософія... і нам
такий вже не підходить крам.
Собі дорожче... брехень гать
ми вже розбили... скиньте маску.
Й за стиль такий простіть, будь ласка,
за ці епітети й слова,
бо ми вчимося торгувать.
Я навіть можу з церобкопу
прислать безплатно вам для гробу
соснових дощок... бо ніде
й ніхто таких вам не знайде,
ніде, ні в кого і ніяк...

А втім, пробачте. Що ж це я
вам буду слать добро народне...
та ви й в гробу лежать не годні,
і він образиться... не слід,
вас — просто так. Що, пане? Зблід?.. 
Уже затіпались коліна 
і стали, наче холодець, 
безвольні м'язи?.. Заспокойтесь.., 
це я жартую. Крові смак 
ударив в голову і в груди... 
я вас лякати вже не буду... 
Ви — перелякані і так.

Це почуття у вас незмінне 
ще з тих часів, з тих днів, коли 
нам росіяни помогли 
прогнать Петлюру з України... 
Ті, що прогнали й Смердякова 
огнем гармат, і бомб, і слова, 
хоч як він, бідний, не хотів, 
але не вдержавсь і поплів 
в Константинополь... Добрий час, 
ми й під водою знайдем вас!

ІІ

Ми живемо, як у поході, 
готові всі щохвилі в путь... 
Бо не із Заходу, а Сходу 
вітри історії гудуть...

На те в нас криця і залізо,
щоб вам під їх смертельний спів 
не довелося більше різать, 
в ім'я Христа, робітників…

Це правда, пане, так і є, 
що світ цілий від крові багров... 
Та не Христос на фоні заграв
а постать Леніна встає...

Над Римом виснуть, наче тіні, 
знамена чорних перемог, 
Ми тут наймення «Муссоліні» 
своїм собакам даємо. 
Тим швидше гнів ланці позносить,-
чим дужче тиск його лабет, 
Йому вже перебили носа, 
а ми — зламаємо хребет.
………..
У кабінеті кардинал, 
залитий золотом і кров'ю... 
Із синіх вуст облудне слово 
поволі ронить... О, скандал! 
Туди, де даль набої рвали, 
вела рабів його рука... 
Убога постать кардинала 
в нас лиш огиду виклика.

Для вас скарби, любов і вина, 
рабами — засіб і мета... 
О, скільки спалено невинних ім'ям химерного Христа!.. 
Танцюйте швидше ваш канкан, 
його скінчить удар багнета!.. 
Революційному поету 
чужий ворожий Ватікан.

У ритмі музики шантани 
і тротуари золоті...
А передмістя в зледі тане,
і ще далеко до мети...
Там діти схудлі, наче квіти,
що вбив мороз увосени...
А в місті жевжики тендітні
«Війни! — кричать.— Іще війни!..»
Щоб у Туреччини забрати
политі крівцею лани...
О, ми покажем вам «війни»,
ляльки напудрені, прокляті...
Танцюйте швидше ваш канкан,
його скінчить удар багнета.
Революційному поету
чужий ворожий Ватікан.

ІІІ

«Як в нації вождя нема,
тоді вожді її — поети?..»
Да... На вождя претендувать
в вас пельки стане...
Та селяни
таких поетів не схотять.

Не вам бруднить ім'я Тичини 
і називать його рабом
Лиш сяйво кидає кругом 
цей світлий геній і людина... 
Він зрозумів, відчув наш вік 
і не боїться ваших критик... 
Жалкий, безумний сибаритик, 
ви — тільки пил од його ніг!

Гойдає даль заграви рижі, 
і хлюпа кров — землі вино... 
Петлюра дні скінчив в Парижі... 
Ви ж — не Петлюра й не Махно. 
Замив їх рухом океанним, 
немов пісок, останній бій... 
Не вашій музі, пане мій, 
спинити світ, новий, багряний...
Грими, пеан мій огняний, 
назустріч панському пеану!

О, вам досадно, знаю я, 
що ваші «кревні» десятини 
рука могутня селянина 
назавжди видерла в боях... 
І вам ніколи не вернути 
туди, де верби золоті, 
в тиші солодкої отрути 
раптових зустріч даль різьбить…

Вони пройшли, як сон, як мить…
І марно гнів шматує груди 
і горло вам... і так болить 
жорстоке серце,.. Вас прикуто 
до мрії марної навіки… 
Могила... виправить... каліку.

IV

В залізо знов натхненно лину,
забув я рідную ріллю...
Комуністичну Україну
я так люблю!..
Вона — моя... Мені другої
уже не треба навіки.
………..
Над полем грізний траур бою, 
ідуть, хитаються полки... 
В диму огонь шумить і тане... 
Гори, душе моя, гори!.. 
Уже над Хіною багряно 
шумлять знамена крізь вітри... 
В безумі бруду і наруги 
нехай до хмар летить мій гнів!.. 
Я так люблю в країнах других 
робітників!

Я так люблю в країнах других 
такі ж пориви, як і в нас, 
із моря безуму і бруду 
в комуністичний час! 
О любі, дальні різномовні 
у різноколірних морях... 
Горять світи у хмар бавовні, 
і лине жах...
То — жах того, що звик, щоб люди 
віки робили на його,— 
тепер йому у брови й груди 
огонь!

Крізь крові чад і куль ридання, 
що пробивають волі путь, 
вже од всесвітнього повстання 
пани не утечуть. 
Ми пригадаєм наші муки 
в забоях душних, на полях,
де марний труд ламав нам руки 
й сушив наш мозок... Линь же, жах, 
в обличчя ситим ненажерам, 
ти бий огнем в небес озера 
й на хмари «Льоріган-Коті», 
на тонкі нігті в манікюрі, на дим сигар!.. 
В моїй груді така жага, такі там бурі!.. 
Я вже забув слова пощади... 
Палайте ширше, барикади!.. 
За залпом — залп!.. Нужда тіка... 
Холоне ворога рука... 
На скроні впав зорі іней... 
Це — п'ятий акт, остання ява... 
І мертво грузли в синь криваву
холодні ґудзики очей... 

Так, ми йдемо... Ми прийдем, пане
у віршах мойого пеану!.. 
«Симфонія мускулатур» 
вам не такої заспіває… 
Ми вам «Посланіє» згадаєм, 
коли ви станете під мур... 
Ах, перепрошую... Бонжур... 
Я перебив солодкі мрії 
про ваш маєток і поля... 
Да... Не повернеться «земля», 
як ваша юність... Даль шаліє, 
все швидше крутиться земля, 
біжать світи в краї незнані…
Де батько ваш і матка-пані? 
Гниють, напевно, десь в землі, 
черва жере їх, і у млі
холодні кості їх потрухли, 
чекають вас... і місце там 
вже уготовано і вам. 

Надвоє я не розколюся,
не обдурив мене ваш бред. 
Ви лиш пір'їнка в бурнім русі, 
коли світи біжать вперед... 
Ніколи час так не горів 
у світлі Місяця і Марса... 
Бо очі Леніна і Маркса 
нам протинають тьму віків, 
од них огню спіральні кола, 
неначе пісня комсомолу:

«Наш паротяг, вперед лети, 
в Комуні будем скоро... 
Нам більше нікуди іти, 
над нами зорі... зорі...
Ми діти тих, хто виступав 
в бій на Центральну раду, 
хто паротяги залишав 
і йшов на барикади».

Так. Не хвилює ваша мова
В вас одного нема — любові,—
і рими кволі та нудні...
Любов і гнів — двигун прогресу
на економіці новій,
й комуністичні інтереси
нас кличуть, щоб фашистське плесо
повстань розвіяв буревій!
Бо тільки ми у громі бронь
обернем воду на огонь.

Не вий, не вий на прах Тараса,
проклятий пан!.. Бо він не твій,
його родив народний гнів.
Він є співець нового класу,
що йде тепер в останній бій,..
І жив якби Тарас тепер,
він був би членом ВКП.
Пішов би він на бурю буру
так, як і всі, за юний клас...
І не 'дного панка із вас
він сам поставив би до муру...
Він за народ віддав ясні
усі слова, і нерви, й сили...
Він пригадав би вам ті дні,
коли в тюрмі його гноїли!..
А з ним і ми... «Вперед, за Ради!»
гукнув би він... а з ним і маси...
(По всіх світах і штурм і марш)...
Він батько наш, і ворог ваш,
вів трубадур нового класу,
і гнів його нас шле на ката...
Не вий, не вий же, пан проклятий,
над прахом огненним Тараса,
бо той огонь гуде над степом,
його в залізо оберта...
Да, ви б лизали у Мазепи
не тільки п'яти, а й... Жита
шумлять на нашім полі,
нові шляхи, нові міста...
І комунізм — одна мета
горить для нас... Ми чорноброві,
ми розпотрошим кодло вашеї
Пожежі в даль гудуть руді...
О, ми прийдем до вас в огні
і в дорогій Галичині,
в країні змученій і нашій,
ми розпотрошим кодло ваше!

V

Робітники усіх країн,
цей час настане скоро, скоро!..
Тоді наллються кров'ю зорі
і загримить останній дзвін...
їм грізний сон, нам — юна мить...
Затихнуть радісно заводи...
Крок кавалерії й піхоти
Європі в груди буде бить...
О, це не казка і не міф
і не легенда Іордана...
Заасфальтовані майдани
під міліонами чобіт
розтануть воском, і копита
в смолі й крові помчать у даль…
На думку — думка, сталь — на сталь,
вгорі над черепом розбитим…
В циліндрі він лежить на розі,
лиш пальці скрючені — до зор...
і ситий ворон у знемозі
над ним вартує і крізь сльози
востаннє кряче: НЕВЕРМОР.

Я бачу тіні, руки й лиця,
мурашки морем по мені...
Я наче никну на коні,
зі мною — шабля і рушниця,
мов губи сохнуть од снаги,
і серце щось до крику чує…
Нехай юрба кругом вирує
бурунно в мурів береги...
Я бачу тіней легіони...
З усіх країв вони ідуть,
всі замордовані, забиті
в морях захоплення й побіди
і кроки їх, і голос чуть...
Гримить надземною грозою:
«Ура», «Віват», і «Слава», й «Гох»!
Он Маркс хитає бородою —
нового світу Саваоф…

І Гейне тінь з платком на шиї,
ніхто сміятись так не вміє,
як він і Байрон… Волг і Сен
шумлять об’єднані потоки,
злились живих і мертвих кроки,
і в шумі гордому знамен
ідуть Домбровський і Варлен.

1927 р.





RSSРедакціяПартнериПідтримка

2011-2014 © - ЛІВА інтернет-журнал