Короткий курс історії СакартвелоКороткий курс історії Сакартвело
Короткий курс історії Сакартвело

Короткий курс історії Сакартвело


Володимир Чемерис
Можна зрозуміти українських журналістів, яких запрошують у Тбілісі та пригощають грузинським вином і коньяком, щоб вони розповідали тут, в Україні, про досягнення режиму Саакашвілі. Але достатньо повернути з пофарбованого проспекту Руставелі у першу ж вуличку, щоб побачити трущоби.

02.06.2011

«Что ж, в конце - концов,

 Путь – вся цель гребцов.

Вот что нам открыли зимы с вёснами»

ВИА «ИВЕРИЯ», «Арго»

 

У ніч з 25-го на 26-те травня грузинська поліція силою розігнала опозиційний мітинг на чолі з Ніно Бурджанадзе.

1. Ми всі вийшли з однієї шинелі під назвою СРСР. І Грузія, і Білорусь, і Україна.

У нас були майже однакові стартові умови наприкінці 90-х. Тобто, з одного боку  прагнення народів до незалежності, а з іншого - керівна і спрямовуюча сила центру (Москви) у економічних та політичних питаннях, а також прагнення місцевих партначальників та «червоних директорів» до самостійного розпорядження власністю, яка тоді вважалася «загальнонародною».

Грузія мала певні переваги над іншими республіками. Не маючи серйозного промислового виробництва, окрім продукування води «Боржомі», вин «Кінзмараулі», «Сапераві» та мандаринів, ця кавказька країна з часів Сталіна користувалася особливим покровительством Кремля. Дефіцит бюджету Грузинської РСР з лихвою покривався дотаціями з центру. Окрім того, Грузинська православна церква стала єдиною церквою, яка отримала автокефалію з рук московського патріархату, а грузинські дисиденти, такі як Косте Гамсахурдіа, могли собі дозволити писати таке, за що українських дисидентів без зайвих питань запроторили б до мордовських таборів.

Грузія одразу ж за Балтійськими республіками проголосила незалежність. Грузія заплатила за це кров’ю 9 квітня 1989-го. Втративши підтримку «центру», Грузія у шоці зрозуміла, що падає в економічну прірву. Але Грузія хотіла свободи. Проте прагнення народу до свободи одразу ж осідлали політики.

Терористично-націоналістична диктатура Звіада, сина Косте (проти якої, до речі, воював громадянин України Георгій Гонгадзе), була замінена на промосковську, але не менш терористичну диктатуру Шеварднадзе.

Очевидно, грузини, які повстали проти Звіада, як і ті, що згодом виступили проти Шеварднадзе, а потім проти Саакашвілі, не мали на меті поміняти геополітичну орієнтацію Сакартвело. Для всіх грузинських бунтівників незалежність Грузії від Росії, є аксіомою.

Але чому ж, відділившись від СРСР, грузини бунтують і за Гамсахурдіа, і за Шеварднадзе, і за Саакашвілі? Та тому що всі грузинські режими, проводячи політику дистанціонування від СРСР і Росії, демонтували соціальну державу в Грузії.

2. Грузія як дзеркало української революції.

Картвели, які, мабуть, не лише з часів Лесі Українки (яка померла в Сурамі), а набагато раніше – з часів Давида і Тамари, мають симпатію до українців, виступили проти такого стану речей. Вони одними з перших в СРСР поголосили незалежність. Вони відмовились від шовінізму Звіада та авторитаризму Шеварднадзе.

Після того, як у грудні 2000-го в Україні вибухнула «Україна без Кучми», у жовтні 2001-го в Грузії вибухнула «Грузія без Шеварднадзе». Грузини вчилися у нас.

Але грузини раніше за українців поставили експеримент під назвою «Грузія з Саакашвілі». Раніше, ніж ми проекспериментували з «Україною з Ющенком».

Ми, слава Богу,  мирно закінчили з цим експериментом. Грузини й досі відхаркують його з кров’ю.

Українців, як і грузинів, у 2000-01, і у 2003-04 на Майдан Незалежності  та на проспект Руставелі вивели соціальні мотиви. Вийшли ті ж люди, що на зламі 80-90-х хотіли соціальних змін, але отримали капіталістичну кабалу. Але якщо «Україна без Кучми» та «Грузія без Шеварднадзе» (Ющенко, Тимошенко, Саакашвілі та Бурджанадзе, які були міністрами в урядах Кучми та Шеварднадзе, в цих рухах не те що не грали керівної ролі, а й виступали проти них) були громадянськими рухами, то «революція троянд» (2003) та «помаранчева революція» (2004) були рухами політичними, якими керували політики з табору ображених власними президентами буржуа. Ці буржуа побачили силу соціальних рухів і вирішили приєднатися та очолити їх.

Для цих буржуа було важливим обрання президентами, прем’єрами чи спікерами вказаних на мітингах осіб при збереженні системи відносин як всередині бізнес-політичної еліти, так і між цією елітою та народом. Ці буржуа просто хотіли самі стати олігархами, розглядаючи народ на Майдані чи Проспекті як «біомасу» (вислів Тимошенко), яка  має виходити на вулиці задля потреб еліти.

Свого часу пріснопам’ятний Борис Березовський, який хвалився, що фінансував грузинські та українські події 2003-04-х, обіцяв, що знову профінансує «опозиційно»-буржуазних політиків на кшталт «нашого» Каськіва або грузинського Окруашвілі, і знову «зробить революцію». Напевне, він цих осіб справді фінансував, бо розклад в результаті змін влади у обох наших країнах вийшов не на його користь, і Березовський прагнув цей розклад всередині правлячого класу змінити. Але скільки не фінансуй, все одно отримаєш… ну не ту пасіонарність, яку демонструють соціальні групи, які хочуть соціальних змін. Отримаєш хіба що ту «унилу» масовку, що біля стін Генпрокуратури вимагає звільнення  від кримінального переслідування Тимошенко й Луценко.

3. Вони перемогли.

Отже, в Грузії 2003-го і в Україні 2004-го, владу, політичну й економічну, користуючись народним невдоволенням, захопила та частина великого капіталу, яка свого часу віддано працювала на Кучму й Шеварднадзе, а потім забажала власної долі у надприбутках, здобутих з експлуатації власних націй.

Але місце біля трону обмежене. Не всі українські олігархи вмістилися біля підніжжя «гетьмана» Ющенка. Не всі грузинські авторитети змогли стати «моураві» біля новітнього Давида – Саакашвілі.

Проти Ющенка й Саакашвілі тепер виступили ті соціальні групи, які привели їх до влади, сподіваючись на зміну Системи соціальних, економічних і політичних відносин, але в результаті не отримали нічого, окрім зміни прізвища президента.

Так 2-7 листопада 2007-го року Грузія знову вибухнула акцією «Грузія без Саакашвлі». Батона Міхо придушив виступ своїх колишніх прибічників дубцями, сльозогінним газом, «психотропною» зброєю, арештами та іншим арсеналом державних атрибутів.

Коли кілька демонстрантів сховалися у храмі напроти грузинського парламенту, священник вийшов назустріч поліцейським, які вдерлися в храм (треба знати релігійність грузинів, щоб зрозуміти, що такі дії поліції – жахливе святотатство) і сказав, що люди, які тут ховаються є під захистом церкви. Поліцаї у відповідь просто кинули всередину храму шашки із сльозогінним газом і пішли собі геть.

Тоді Міхо перестав бути для соціальних «низів» Грузії «царем Давидом». Він став черговим Звіадом або черговим Шеварднадзе.

4. Реформи, яких немає.

Але другим, окрім соціальних низів, які найбільше постраждали від ініційованої Міхо (з метою підняти власний імідж) «осетинської війни» 2008-го року (у Тбілісі є величезна кількість «осетинських» біженців, які додалися до «абхазьких» біженців 90-х, які не мають даху над головою і, голодні, змушені були спостерігати бенкети столичної еліти, які не припинялися навіть під час російських бомбардувань), став виступ частини власної грузинської олігархії, якій не дісталося належної долі при розподілі і так обмежених грузинських ресурсів.

Українські ЗМІ, із наполегливістю, гідною кращого застосування, рекламують досвід «грузинських реформ». Реформ, яких насправді немає.

Можна зрозуміти українських журналістів, яких запрошують у Тбілісі та пригощають грузинським вином і коньяком, щоб вони розповідали тут, в Україні, про досягнення режиму Саакашвілі. Але достатньо повернути з пофарбованого проспекту Руставелі у першу ж вуличку, щоб побачити трущоби. Достатньо повернути погляд від п’ятизіркових готелів у Батумі у бік власне міста Батумі, щоб зрозуміти прірву між грузинською олігархією з іноземними «інвесторами» та «туристами» (серед яких відзначився і мер Києва Черновецький) та власне грузинами.

Не будуть грузини, які починаючи з тбіліського аеропорту і до проспекту Руставелі просять у тебе «хоть русских, хоть украинских» (мається на увазі грошових знаків), жити у цих готелях. У кращому випадку невелику частину з них наймуть прислугою у ці пафосні хороми.

За межами «реформ Саакашвілі» опинилося щонайменше 90% грузинів. І вони хочуть змінити своє життя та свою перспективу. Вони вийшли на проспект Руставелі 2 листопада 2007 року. Саакашвілі кинув проти них поліцію, а тодішній спікер парламенту Ніно Бурджанадзе освятила розгін демонстрації незгодних власним омофором.

5. На сцену виходить Ніно.

Сьогодні до незгодних грузинів долучилася і сама Ніно. Просто Саакашвілі, з яким Бурджанадзе довгий час ділила владу, вирішив «кинути» свою соратницю і не дав їй можливості сформувати список правлячої партії до парламентських виборів. Звичайно, пані образилася і приєдналася до опозиції.

Вируючий мітинг грузинської опозиції  засвистав екс-спікершу, яка нарешті з’явилася перед власним народом, і аплодував Левану Гачечиладзе, який був з протестуючими від початку. Що ж, Ніно вибачилася перед грузинами. Чого тільки не зробиш, аби знову повернутися до влади! У цьому Ніно теж багато навчилася в українців, зокрема у Юлії Тимошенко.

Вона, як і Тимошенко, представляючи групу обділених президентською владою олігархів, намагається знову приєднатися і, головне, ОЧОЛИТИ народний рух проти всевладдя великого капіталу та президентського авторитаризму. Щоб повернути і авторитаризм, і великий капітал. Повернути під власним протекторатом.

Прямі 20-річні аналогії між соціальними процесами в Україні та Грузії мають своє продовження. Як українській Тимошенко, так і грузинській Тимошенко – Бурджанадзе, не вдалося привернути до себе симпатії протестних соціальних груп. І та, і та дама може зібрати лише невелику кількість прихильників. Ні грузини, ні українці, більше не поведуться на «демократичних» лідерів штибу Саакашвілі чи Ющенка або Тимошенко чи Бурджанадзе. І після моральних поразок типу «революції троянд» або «помаранчевої революції», вже зрозуміли, що міняти одного президента на іншого безсенсово. Треба міняти Систему.

Грузинів, які підтримують гасло Гачечиладзе «Грузія без президента» зараз значно більше, ніж тих, хто підтримує гасло «Грузія з Бурджанадзе». Українців, які збираються голосувати «проти всіх» зараз більше, ніж прихильників Ющенка і Тимошенко разом взятих.

6. Міхо, в Грузії є громадяни!

Так чи інакше, але ті громадяни Грузії, які вийшли 25 травня цього року на проспект Руставелі, щоб вимагати відставки Саакашвілі, нехай і під керівництвом Бурджанадзе, вийшли туди з кращих людських міркувань – звільнити Сакартвело від авторитаризму та олігархізму Саакашвілі.

Так, Гачечиладзе і його прихильники не вийшли на Проспект через зрозумілі і описані вище причини. Через ці причини не вийшла туди й маса грузинських громадян. Але ті, хто вийшов – теж громадяни Грузії!

Міхо Саакашвілі 26 травня 2011-го знову, як і 7 листопада 2007-го, підняв руку на власний народ. І перевершив у цьому навіть бацьку Лукашенка.

Він заслужив, аби картвели підняли кулак проти нього.

Але картвелам для цього треба ще пройти свій шлях.


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал