Illegal Elvin

Його звали Ельвін. Він був із Гондурасу. Втім, нікого це не смішило: всі навколо розмовляли тільки англійською.

Ми познайомились у лютому 2007 у чорному кварталі Нового Орлеану. Я тоді жив у приміщенні колишньої католицької школи Святої Марії. St.Mary’s після урагану Катріна був одним із центрів допомоги спільноті.

Ельвіна направили до мене, бо я розмовляв іспанською. Він англійської не знав.

– Навчи його користуватись інтернетом, – сказали мені.

У St.Mary’s тоді, серед іншого, можна було безкоштовно посидіти в мережі.

Ельвін був маленький вусатий чоловічок із несміливим поглядом. Його очі були як у сумної спокійної дитини. Він був кучерявий, із темно-коричневою шкірою.

– Сідай, – усміхнувся я, щоб підбадьорити Ельвіна.

Він мнув у руках папірець, на якому було записано імейл-адресу. Я довго допитувався, яку адресу для себе він хоче. Врешті, вибрав сам, створив для нього скриньку та записав йому на тому ж папірці. Заповнив поле «до» та пересів назад за своє місце.

– І якщо я туди напишу, брат отримає це вдома? – перепитав він. – А коли?

– Одразу, – запевнив я.

– І це безкоштовно?

В дитячих очах Ельвіна читалася недовіра. Але він півгодини повільно, одним пальцем вистукував по клавішах, а тоді покликав мене.

Я перевірив. Багато слів написані з помилками, проте лист дійде.

– Добре. Тепер натискай на «відправити». Так… Усе. Воно у твого брата. Тепер, коли він відкриє свою  поштову скриньку, то зможе тобі відповісти.

– А правда, що він зможе мені фотографії з дому присилати? – з дитячою, радісною усмішкою запитав Ельвін.

Йому на той час було 33 роки.

Вдома у нього залишилася дружина та донька-підліток.

***

Ми обоє ходили шукати поденну роботу на заправку біля будівельного супермаркету Lowe’s.

Серед натовпу заробітчан, яких американці називали «мексиканцями», власне мексиканців було лише близько чверті. Решта – з Центральної Америки. Білий, окрім мене, був тільки один. Патлатий, хворобливо худий реднек із нервовими рвучкими рухами. Якось він позичив у мене двадцять доларів і так і не віддав. Потім один із моїх білих друзів-активістів докоряв мені: «Ніколи не давай гроші наріку». Він вжив слово «джанкі».

Ми з Ельвіном, та й решта «мексиканців», не боялися копів. Навіть коли приїжджала поліцейська машина, ніхто не сахався. Власник заправки дозволив нам бути тут, бо за день ми багато купували кави, сигарет і снеків.

Люди з цілого Нового Орлеану й околиць наймали заробітчан на день, на кілька днів, часом лише на кілька годин зробити маленьку роботу. Це був найбільший будівельний супермаркет в околицях. Одного разу ми з Ельвіном поїхали перестеляти дах аж у Батон Руж.

– Мені потрібно двоє, – гукнув дядько з пікапу.

– Ти підійди до нього, він тебе швидше візьме. Ти білий, – підштовхнув мене тоді Ельвін.

– Але я не вмію, – прошепотів я.

– Я вмію, візьмеш мене з собою.

І нас найняли. Ельвін працював утричі швидше. Я був помічником. Носив і піднімав по драбині цілі пачки покрівельного матеріалу, shingles. Ельвін мене вчив. Одного разу довелось обережно відривати й заново прибивати два ряди. Я їх косо постелив. Ельвін не злився.

Того дня ми заробили, здається, по сто двадцять доларів кожен.

***

Часом роботи не було по кілька днів. Ми поверталися з-під Lowe’s годині о третій, коли вже було ясно, що сьогодні нас не наймуть. Ми любили винести з їдальні St.Mary’s стільці й курити на автостоянці, що колись належала церкві, а нині стояла порожня посеред напівпорожнього, закинутого району.

У St.Mary’s тоді вже майже не залишилося студентів-активістів. Переважно це була місцева жеброта. Постійне населення – кілька «мексиканців», один білий (я), переважно ж чорні. Всі ми прибилися в це місце, бо тут можна було жити безкоштовно в обмін на кілька годин «робіт для спільноти», від яких усе одно всі відмазувалися. Communal works робили залишки студентів-активістів, що приїжджали на кілька днів. Постійні мешканці ходили в пошуках оплачуваної праці.

Часом не було грошей на сигарети. Ельвін відрізнявся від решти тим, що завжди ділився тютюном. Одного разу він віддав мені останню сигарету.

– Бери, у мене в кімнаті ще пачка є, – сказав він, коли я почав відмовлятися.

Я знав, що це неправда.

Тоді я саме читав «Бродяг дхарми» Керуака. Там багато поп-дзену. Тож я подумки називав Ельвіна боддхісатвою.

В один із перекурів на стільцях, на стоянці навпроти школи, Ельвін розповів мені трохи про Тегусігальпу.

– Ти не думай, що я поїхав з дому тільки заради грошей, – сказав він. – Там іще й просто було страшно. Через банди. Pandillas. Вони тримають усе місто. Ти можеш їхати в автобусі. А підійде один і сяде навпроти тебе. І тільки так очима покаже тобі: Давай, виходь. І мусиш виходити.

– Чому? В автобусі ж безпечніше! – не зрозумів я.

– А ти ніколи не знаєш, скільки їх, – спокійно пояснив Ельвін. – Може, півавтобуса. Тому виходиш на наступній зупинці. Там їх кілька чоловік. Йдеш із ними за ріг. І віддаєш усе, що маєш. Вертаєшся додому й радієш, що не вбили.

***

Якось я поїхав зі студентами-активістами до Вашингтону. На акцію проти війни в Іраку. Автобус нам оплачували. В акції брали участь кілька десятків тисяч людей. У Вашингтоні якісь байкери рвалися до нас повз поліцейські кордони з криками «Комуняка, зрадник, сука!» Commie, traitor, bitch, – кричали вони.

Коли я повернувся через тиждень, у St.Mary’s якраз розганяли тих, хто не був активістом.

Ельвін лупав своїми великими дитячими очима. Він розумів, що у нього проблеми – проте не розумів, за що. За ці місяці я пробував навчити його трохи розмовляти англійською, давав завдання «додому» – проте крім цифр, він так нічого й не вивчив. Та й то. Питав мене, чому два різних числа, thirty та forty, звучать англійською однаково. В його вимові вони й справді звучали однаково.

– Скажи йому, що через тиждень йому треба виселитися! – сказала дівчина-координатор. І додала різким голосом: – This is not a homeless shelter!

«Це не притулок для бездомних». Я потім іще багато про цю фразу думав. Бо St.Mary’s таки перетворилася на притулок для бездомних. Бездомні вдавали з себе активістів, подібних до приїжджих студентів, представників середнього класу. Проте більше часу, ніж працювали на благо общини, бездомні займалися просто виживанням.

У мене сяк-так виходило вдавати з себе активіста. Допомагало в мімікрії те, що я білий європеєць. Я залишився. Ельвіна виселили разом із двома десятками тих, хто не був активістом із середнього класу.

***

За наступні кілька місяців у St.Mary’s відбулися зміни. Тепер тут офіційно жили бездомні. Активісти під час останніх весняних канікулів не приїхали. Від урагану минуло вже майже два роки. Мабуть, активісти думали, що Новий Орлеан давно відновлено. Вони дуже помилялися.

Влітку в Новому Орлеані стояла липка спека. Я після роботи сидів на ґанку колишньої школи та курив. Намагався рухатися якнайменше.

З боку центру приїхав на велосипеді Ельвін. Велосипед здавався завеликим для нього.

– Ельвін! – зрадів я.

– Привіт! Я вже втретє приїжджаю! Ніяк тебе не застану!

– Hermano! – ми поплескали одне одного по плечу. «Мексиканці» називали мене «братом», і мене це тішило.

– Який я радий тебе бачити, Ельвін! Як твоя англійська?

Коли його виселяли, він попросив написати йому у блокноті деякі фрази.

– Та не дуже, – відвів погляд Ельвін.

Я знав: йому й іспанською важко читати. Не книжкова людина.

Виявляється, вони з кільканадцятьма співвітчизниками винайняли будинок. Дуже дешево виходило. Ельвін запросив до себе.

Там не було меблів, тільки старі матраци на підлогах усіх кімнат. Стіни обдерті до каркасу.

Це був один із затоплених, потім не відновлених будинків. Таких у чорному районі досі стояло сотні.

– Якщо хочеш, переселяйся до нас, – сказав Ельвін.

Я подякував і сказав, що подумаю.

***

Ми випили по парі пив і сиділи на бровці біля заправки, де й купили пиво. Дитячі очі Ельвіна блищали:

– Або приходь якось у неділю. Ми проститутку приводимо. Чорну.

Тільки іспанською кажуть «коричнева». Puta morena, сказав Ельвін.

– Вона наркоманка. За двадцять доларів вона тобі що хочеш зробить. Хочеш, у сраку. Хочеш, стане на коліна і буде тобі смоктати.

Тільки іспанською кажуть «лизати». Lamar, сказав Ельвін.

Я бачив якось ту проститутку. Це була негритянка років під п’ятдесят, дуже товста і з целюлітом. Казали, що вона джанкі. В районі було багато джанкі, але переважно дуже худі.

Я подякував Ельвіну і сказав, що подумаю.

– А як же твоя дружина?

Я намагався, щоб це не звучало як докір. Просто було цікаво. Проте Ельвін розсердився:

– Я тут живу, як собака! Більшість грошей посилаю їм! А вони там що? Витрачають їх на шмотки та на дискотеки ходять!

Я вперше бачив, щоб Ельвін злився. Списав це на алкоголь. Правда, раніше від пива він ставав тільки ще добрішим, ніж зазвичай.

Наступного дня він признався. Брат в імейлі написав, що дружина Ельвіна в Тегусігальпі зійшлася з кимось іншим. Всі сусіди про це знали.

Пересердившись, Ельвін таки продовжив посилати родині гроші.

– Це для доньки, – пояснював мені він. – Їй треба вчитися, щоб не була, як я.

Мені не треба було посилати нікому гроші. Я просто повертався з мандрів і мав право перебувати шість місяців у США за туристичною візою. Якось випала робота на кілька тижнів фул-тайм із одним акадцем. Акадці – це нащадки французів у Луїзіані. Той акадець принципово не наймав «мексиканців», та й чорних недолюблював. Тож мені пощастило. Я заробив за ті кілька тижнів на квиток додому.

Що сталося далі з Ельвіном, я не знаю. Я не підтримував із ним зв’язок. Ми надто різні.