Залізна брама

Залізна брама


Ґео Шкурупій
Я прижмурю веселе око і сміливо кину в натовп: – Геть мілітаризм! – Горе, горе безсилим!

Коли версти ковтають скорими потягами
     верхи на вагонних буферах
чи сидять серед тротуара
на розі двох вулиць
коло залізної брами
     сада
і лузгають насіння,
чи в будуарі
кокотки
     балакають нудно
про Комуну і комісарів,
чи цілують жагуче
нафарбований ротик,
я кажу:
– Навіщо такий стриманий дотик?
– Горе, горе безсилим!..

Коли я бачу на вулицях тічку
і коло неї ватагу собак
я згадую гарну дівчину,
оточену компліментами
перехожих гуляк.
Коли ж під монументом
я побачу повію,
я скажу:
– Сестро, це капітал сюди нас вивів.
– Плюнь на всіх!..
– Горе, горе безсилим!..

Коли гудок лякливо проріже повітря
і фабрики розіллють
по тротуарах чорний мазут,
коли не крик, а постріл юрб,
коли червоними язиками
     лизнуть будинки
     і тротуари
бунтарські стяги,
     і знову не крик, а постріл…
Лякливий гудок.
– Брати й сестри!
Ми відчуємо, як гине печаль
Я піду разом з вами переможним кроком,
буду радісно співати Марсельєзу,
а потім Інтернаціонал.

Коли ж істерично задзвонять вітрини
     крамниць
і шибки посипляться з зачинених вікон,
я разом з вами візьму кулемета,
наб’ю рушницю
і всіх жахне мій погляд гострий,
тоді із вуст моїх не крик, а постріл:
– Горе, горе безсилим!..

Коли француз у Росії
згадає Париж,
а вкраїнець у Франції
Київ,
коли запитають мене якої я нації,
я скажу:
– Я наплював на всі нації.
– Горе, горе безсилим!..

Коли будуть сперечатись:
     хто краще:
чи Англія, Франція, Росія
і з озвірінням піде брат на брата,
     коли нації,
     як вередливі жінки
розкидують пасми волосся
     порозкидують залізними низками
міліони салдатів,
коли почнуть влучати
     у людські серця
залізом і крицею,
я скажу:
– Я люблю тільки місцевість.
– Я люблю тебе, Києве!
– Люблю дивитись на тебе
з гори Батиєвої.
– Горе, горе безсилим!..

Коли ж засурмлять сурми
і гучно забухає барабан,
коли підставлять урну
для пожертви пораненим,
коли пройдуть салдати
по вулицях чітким кроком,
а піп гнусавий одягне ризу,
я прижмурю веселе око
і сміливо кину в натовп:
– Геть мілітаризм!..
– Горе, горе безсилим!..

Коли заломлять руки,
з одчаю заплачуть над трупом,
коли уб’ють мого батька,
заріжуть матір,
зґвалтують сестру,
я буду мовчать
і келих печалі не дам другому вихилити.
Коли ж запитають, чому мовчу,
Я відповім:
– Горе, горе безсилим!

Коли розквітнуть вулишні квіти
і знову під монументом стане повія,
а по вулицях, скаженіючи ревом,
промчиться кокотка з офіцером
в автомобілі,
я згадаю матір
і тихо скажу:
– Горе, горе безсилим!..

Коли засвітять світло,
коли замкнуться двері,
коли роззявлять пащі
розпусні прерії
     вулиць
     коли проб’є дванадцять
     на міській башті раптом,
     коли буржуй жадібно
вночі перелічує гроші,
     а робітник прилюдно
з-за коміру вийме вошу…
Я скажу:
– Горе, горе безсилим!..

Коли заридає п’ьяніно,
     а ліхтарі порозкидують
криваві плями зґвалтованих душ,
я прислухаюсь
до булькання в їхньому кратері.
     І тоді запитають мене:
     – Хто ж ти?
Що так п’яно
виводиш візерунки ногами
на запльованім килимі
і поминаєш матір?
Я тоді радо і твердо скажу:
– Я пройшов крізь залізну браму.
– Горе, горе безсилим!..

1921 р.





RSSРедакціяПідтримка

2011-2017 © - ЛІВА інтернет-журнал