«До смерті й довше»«До смерті й довше»«До смерті й довше»
Культура

«До смерті й довше»

Андрій Мовчан
«До смерті й довше»
Як у старі часи прихильники «Скрябіна» дізнаватимуться одне про одного випадково, раптом почувши з чужого ноутбуку «Птахів».

Теги матеріалу: гетто, мовчан, музика, пам`ять, поезії, постать, рецензія
05.02.2015

Для багатьох повнолітніх громадян України група «Скрябін» є однолітком — протягом їх життя, здавалось, вона існувала завжди. Без цього гурту важко уявити ландшафт українського шоу-бізнесу. Після смерті Кузьми перегортається велика сторінка вітчизняної поп-музики, яка тепер має свою мертву легенду, а значить стала по-справжньому дорослою.

Власне, «Скрябін» народився у той час, коли шоу-бізнесу як явища іще навіть не існувало, і разом з усією муз-індустрією пройшов весь шлях її становлення — від наївних гаражних панк-груп до багатотисячних концертів на стадіонах, від маргінальних сейшинів у напівзруйнованих кінотеатрах до корпоративів і фото-сесій у глянці.

Усі ці роки «Скрябін» був свого роду втіленням нашої сцени — з усіма її вадами, провінційністю й комерційністю, і разом з тим несподіваними епізодами появи неймовірно якісних речей, після прослуховування яких хотілося перемотати касету назад, слухати ще раз і ще раз.

Я пригадую розкладки аудіо-бариг на базарі провінційного Скадовська, що рясніли барвами касетних обкладинок. Уже тоді в середині 90-х альбоми і збірки «Скрябіна» займали на цих розкладках цілий ряд, засвідчуючи плодовитість гурту. «Мова риб», «Птахти», «Казки» - психоделічний дизайн обкладинок цих касет назавжди відкарбувався у моїй пам’яті з тих часів.

Так само як не могли не запасти у пам’ять й перші кустарні кліпи «Скрябіна». Своїм техно-декадансом вони розбурхували підліткову уяву, різко контрастуючи із загальним лубочним трендом тогочасної поп-культури. «Той прикрий світ» штовхав і кидав, давав чорно-білу поживу для візуалізації наших юнацьких депресій. У суцільно російськомовному Києві тих часів ми все ж обирали сумувати осінніми вечорами під лірику «Скрябіна».

Наскільки я можу згадати, «Скрябін» ніколи не користувався божевільною популярністю. Але десь на фоні був пристутній завжди, продовжував існувати, приймався. Можливо, саме через відсутність ажіотажу колектив Кузьми пережив 90-ті, коли буквально за лічені роки на сцені з’явились десятки українських груп вельми сумнівної якості, й котрі після нетривалого штучного ажіотажу миттєво йшли у забуття.

«Скрябін» - це група, любов до якої не прийнято було афішувати. Чи пригадуєте ви футболки із обличчям Кузьми? Не було таких. Його слухали переважно у плеєрі, на самоті, і час від часу на хвилях FM-радіостанцій. Про те, що хтось слухає «Скрябін», у молодіжних компаніях часто дізнавались випадково, коли гілка розмови якимось чином приходила до цієї теми.

Ми починали слухати «Скрябін» на магнітних касетах і уявити не могли, що через 15 років їх слухатимуть на iTunes. З касет луналв дивної суміші електро-поп, накладений на фасади спальних районів українських міст. «Казки» привідкивали нам ширму до альтернативної реальності дорослого світу, рішуче відміного від впоротого оптимізму телереклами. Ми дізнавались одкровення про те, що Білосніжка здатна піти на панель, а складені на життя плани - не більше ніж штучно вигаданий сенс. Метафори із пісень «Скрябіна» допомагали заповнити розрив між химерною радістю від приходу каптіалізму і обшарпаними підворіттями, рясно засіяними шприцами. Хто краще за них оспівав світовідчуття українських 90-х? Не знаю. Можливо й тому, що ті самі 90-ті у мене міцно асоціюються із текстами «Скрябіна».

У 2000-х роках гурт кардинально змінився. Остаточно зіпсувавши відносини із Кузьмою, з колективу пішли Ростик і Шура - двоє культових учасників із першого складу. А вже у 2004 році від гурту відвернулась левова доля його прихильників, коли Андрій Кузьменко не підтримав перший Майдан. Достеменно невідомо, чим керувався він тоді, але у підсумку випробування остракізмом йому пройти вдалося.

Для групи, що походить із Західної України, це справді важке випробування. Маючи такий географічний бекграунд, мало кому вдається уникнути спокуси спекулювати на патріотизмі, замість просто робити якісну музику. На відміну від рафінованих вакарчуків і чубаїв, Кузьмі вистачало клепки не рвати на собі вишиванку, і вже за це йому слід віддати належне. «Нас кинули» - не без впевненості у власній правоті заспіває «Скрябін» після перших років правління Віктора Ющенка.

Іще частіше за «непатріотичність» Кузьмі ставили на вид іншу спокусу - dolche vita. Після 2003 року він все частіше став з’являтись на телебаченні у якості шоу-мена, ведучого продюсера. Він активно знімається у рекламі, залюбки роздає інтерв’ю глянцевим журналам і геть не приховує свою любов до стилю життя middle class`у. Перетворившись на зірку світських хронік, його персона почала викликала лиш роздратування у старих фанатів. У метаморфози вірити відмовлялись.

На етапі потрапляння у топ шоу-бізнесу і комерції музиканти у своїй масі схильні ставати посередностями. Повторити таку долю мав усі шанси і «Скрябін». Але не повторив.

Щоразу коли на групі спішили ставили жирний хрест, Кузьма виходив у люди з новим драйвовим треком. Це міг бути жорсткий панк-сарказм, який вивертав назовні гламур шоу-бізнесу, це могла бути несподівано влучна соціальна критика або пронизлива до останніх нервових закінчень лірика. Якимось дивовижним чином Кузьма до останнього не втрачав чутливості до перипетій реального світу, і саме тому його речі продовжували влучати у ціль.

Можливо, саме ця здатність до емпатії, здатність зберігати зв’язок із життям, успадкована від панельних кварталів Новояворівська, і рятувала творчість «Скрябіна» від обростання товстою шкірою споживацької байдужості. У текстах Кузьми постійно знаходилось місце гастабайтерам, рядовим мешканцям провінційних українських містечок, розбитим дорогам, переповненим маршруткам і нехитрому дозвіллю люмпен-земляків.

«Тепер я робитиму музику лише для плаксивих дівчат», - самоіронічно клявся Кузьма в одному із інтерв’ю на початку 2000-х. Обіцянки, втім, так і не дотримав. Мені важко уявити бодай когось із вітчизняного шоу-бізнесу, хто міг би з такою ж невимушеністю виступити на brutal-death фестивалі Metal heads mission зігравши свої пісні у панк-аранжуванні, і при цьому стати «своїм» для геть чужої, на перший погляд, аудиторії.

Для того, аби стати повноцінним кумиром плаксивих дівчат Кузьмі бракувало ванільності С.К.А.Й., пафосу «Океану Ельзи» та іншого лайна. За нашаруваннями глянцу й гриму надто добре проглядався містечкового походження суржикомовний чоловік, що мислить на свій хлопський розум.

На той самий «хлопський розум» писалися тексти «Скрябіна», і не в останню чергу завдяки цьому їх філософія так легко проходила крізь наші когнітивні фільтри, надовго застрягаючи в головах і серцях. «Горе від розуму» - це фраза про підкреслено «свідому» і «громадянську» вітчизняну творчу інтелігенцію, але точно не про «Скрябін». Кузьмі вдавалось вхопити ті прості речі, яких іншим вже не судилося помічати за товщею патріотичних симулякрів.

«Де правди шукати, коли брат на брата?» - заспівав Кузьма невдовзі після другого Майдану і початку громадянської війни. Кричуще питання, котрим сьогодні задаються мільйони людей по всій Україні. Очевидне питання, але наскільки недосяжне для пересічного інтелігента!

Під час свого останнього інтерв’ю у Кременчуці фронтмен «Скрябіну» проговорив надзвичайно сміливі речі. Чому на «антитерористичну операцію» здійснюється мобілізація? Чому АТО триває понад рік? За кого й за що воюють українці, у той час коли вся вертикаль влади роз’їдена виразками корупції?

Незадовго до цього Кузьма написав «листа» президентам України, поставивши цілком резонні і вкрай незручні питання на адресу істеблішменту. Іще одна нова композиція «Скрябіна» отримала назву «Сука війна», і, як запевняв сам Андрій Кузьменко, з подібних треків мав складатись весь наступний альбом.

До озвучення таких геть нехитрих питань можна було б поставитись зі значною долею скепсису, якби не одне але. Сьогодні у колі публічних осіб ці речі мають сміливість проговорювати одиниці. І хто знає, якби хоча б частина українських селебрітіз мала такі ж «хлопські» питання до влади, можливо, країна не дійшла б до того рівня озлобленості й здичавіння, яке ми маємо нині.

Разом із Кузьмою пішла ціла епоха поп-музики. Всього на рік він пережив колишню Україну - державу, співцем якої йому випало стати, в якій творив і з якою насамперед асоціюватиметься його дискографія. Невідомо, чи з усією своєю неоднозначністю прижився б він у «новій» країні. Адже новий порядок вимагає однозначності та одностайності. Панівна ідеологія вимагає не талановитих, але посередностей. А попри все талант у Кузьми був. «Хуйові переможуть», - казав колись критик Анатолій Ульянов, і, судячи з усього, до цього все йде.

«Скрябін» не вдасться забути, хоча й культу цієї групи, швидше за все так і не складеться. Ми будемо як і раніше любити їх пісні на самоті, не особливо афішуючи свою прив’язаність. Так само як у старі часи прихильники «Скрябіна» дізнаватимуться одне про одного випадково, раптом почувши з чужого ноутбуку знайому мелодію «Птахів».

Подалі від чужих очей і зайвих питань поставимо полейліст. Закурімо цигарку під пророчий антивоєнний «Годинник», посміймось з хуліганських панк-композіцій «Спатанки», змахнімо сльозу від «Кораблів», та й по всьому.

Андрій Мовчан, прихильник групи «Скрябін»


2011-2017 © - ЛІВА інтернет-журнал