Права людини після «Євромайдану»

Права людини після «Євромайдану»


Володимир Чемерис
Ситуація з правами людини в Україні значно погіршилась, і це є справжнім викликом для правозахисників

Тегі матеріалу: україна, війна, срср-ex, змі, расизм, політики, нацизм, ліві, чемерис, опортунізм, криза, солідарність
19 января 2016

Слід констатувати: після перемоги «євромайдану» ситуація с правами людини в Україні погіршилась у рази. Ця тенденція стала очевидною вже у 2014 році, коли було ухвалено низку відповідних законів. Зокрема, йдеться про закон, який дозволяє превентивне затримання громадян на тридцять діб – попри те, що за Конституцією можна затримувати людину тільки на 72 години. Також, було внесено зміни до Кримінального Кодексу, аби отримати можливість відкривати проти українців справи за критичні висловлювання щодо мобілізації громадян у «зону АТО».

В 2015 році ця тенденція отримала своє продовження. Було ухвалено закон про «декомунізацію», який перекреслилив в Україні низку фундаментальних прав і свобод, гарантованих європейською «Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» – включно зі свободою асоціацій (ст. 11 Конвенції), свободою вираження поглядів (ст. 10) та свободу слова. Як наслідок, в Україні існує велика кількість політв’язнів. З цього приводу слід особливо підкреслити, що ті особи, яких зазвичай називають «політв’язнями»  наші ЗМІ – тобто, представники ультраправих організацій, затриманні за вбивство журналіста Бузини, за вбивства інших громадян чи за вибух гранати біля Верховної Ради,  насправді звинувачуються саме у скоєнні тяжких кримінальних злочинів. Натомість, політв’язнями є журналіст Руслан Коцаба, який лише висловив свою точку зору у інтернеті, або комуніст Олександр Бондарчук, що поширював газети та листівки з опозиційними текстами. Це лише два приклади – але, насправді, їх можна привести набагато більше.

Ситуація з мирними зібраннями теж надзвичайно погіршилася. З одного боку, суди в Україні ухвалюють не так вже й багато рішень про заборону того чи іншого зібрання. У низці регіонів, включаючи Київ, місцева влада взагалі не звертається з проханням до суду про обмеження свободи мирних зібрань. Проте, по-перше, провести мирне зібрання з певної тематики відтепер надзвичайно небезпечно – зокрема, через загрозу нападів з боку ультраправих. А, по-друге, організатори часто відмовляються від їх проведення після погроз на свою адресу.

Внаслідок вказаних причин було скасовано мітинги проти підвищення тарифів, проти мобілізації, за встановлення громадського миру, проти фашизму, тощо. 17 березня 2015 в Одесі відбулася спроба організувати мітинг проти підняття тарифів в громадському транспорті – але люди були оточенні членами правих формувань, такими як «Автомайдан» та «Оберіг»,  і тоді лише дивом вдалось не допустити бійки. А 19 січня 2016 року ультраправі зірвали проведення акції пам`яті російських антифашистів Станіслава Маркелова та Анастасії Бабурової у Києві.

Можна констатувати – проводити такі акції в Україні практично неможливо. Акції на підтримку громадського миру одразу оголошуються сепаратистськими. На початку 2015 року в Україні проходили стихійні мітинги проти мобілізації – це була широка низова ініціатива невдоволеного населення. Але їхні організатори та учасники щонайменше отримували адміністративне стягнення, або ж опинялись під судом.

Загалом, складається враження, що Верховна Рада, уряд і президент наразі не можуть запропонувати суспільству нічого, окрім здирницьких тарифів, безробіття, антисоціальних реформ та подальшого зубожіння населення. А на невдоволення все частіше відповідають переслідуваннями. Нам весь час повторюють, що в країні війна – і тому треба заборонити і посадити за грати опозиціонерів. Тоді як «патріотам» треба пробачити навіть вбивства – адже, мовляв, вони вбивають «сепаратистів». Дарма, що батальйон «Торнадо», батальйон «Айдар» катували людей – вони ж хотіли захистити права і свободи українців.

На жаль, ця патріотична пропаганда, яка домінує тепер в українському суспільстві, за фактом нічим не відрізняється від російської. Нас повертають в реалії радянських часів, коли не можна було висловлювати свою точку зору, коли не можна було дивитися той чи інший фільм – адже в Україні вже було рекомендовано заборонити показ «Іронії долі» і багатьох інших кінострічок. А Інститут Національної Пам’яті – таке собі «Міністерство правди» – вимагає перейменувати й заборонити усе навколо, і навіть не дав дозволу на реєстрацію газети під назвою «Лівий марш» – тому, що так називався відомий вірш поета-комуніста Володимира Маяковського.

Отже, ситуація з правами людини в Україні значно погіршилась, і це є справжнім викликом для правозахисників. Якби щось подібне відбулося за часів режиму Януковича, Ющенка або Кучми, то всі правозахисники одностайно говорили б про системні порушення громадянських прав. Якщо уявити, що в часи Януковича судили би журналіста, заборонили якусь опозиційну політичну партію – як сьогодні заборонили Компартію, – або не допустили до місцевих виборів низку опозиційних партій, то можна не сумніватися – це викликало б величезне обурення в українському правозахисному середовищі. Але, на жаль, потужного голосу правозахисників практично не чути. Передусім, це пов’язано з тим, що говорити про такі речі потенційно небезпечно. Адже така людина має шанс бути записаною у «агенти Кремля» або у «сепаратисти» – як представниками влади, так і членами ультраправих організацій.

Попри це, в Україні існують правозахисники, які говорять про порушення прав відкрито – хоча вони зазнають цькування за власну позицію. Зокрема, серед таких людей варто згадати Тетяну Монтян. Але, в такій ситуації голосом правозахисників, як правило, стають міжнародні правозахисні організації – в першу чергу, Human Rights Watch та Amnesty International. У випадку останньої, заяви з критикою української влади здебільшого чути з штаб-квартири організації в Лондоні – тоді як українське відділення зберігає певний політес. Українська Гельсінська спілка та Amnesty International зробили заяви на підтримку Руслана Коцаби, але у коментарях до них можна прочитати масу звинувачень на їхню адресу, із закидами, що правозахисники нібито «продалися Путіну». Хоча, насправді, Human Rights Watch, Amnesty International та ОБСЄ постійно заявляють про систематичне порушення громадянських прав у Росії – так само, як і в Україні.

Бо мовчати про те, що в нас зараз коїться, неможливо.

Володимир Чемерис

Читайте по теме: 

Борис РудьПлохие новости для всех

Володимир ЧемерисАтмосфера для эскадронiв

Дмитрий МануильскийУкраина: легитимация фашистского дискурса

Андрей МанчукHistory repeats itself

Ґжеґож Россолінські-ЛібеСуспільство не бачить проблеми у неофашистських рухах





RSSРедакціяПартнериПідтримка

2011-2014 © - ЛІВА інтернет-журнал