Що таке іммігрант Що таке іммігрант
Що таке іммігрант

Що таке іммігрант


Євген Лакінський
Щоб «вдарити» іммігранта, не обов'язково кричати «понаєхалі тут!». У більшості випадків люди навіть і не думають, що кажуть щось не те. Навпаки, їм здається, що вони демонструють толерантність

01.12.2011

Для расистів іммігранти – це такі інопланетяни, «генетичні чужинці». Якось вивчати «ворогів» здається расистам зайвим.

Для інтернаціоналістів іммігранти – «такі ж люди, як ми». А раз «як ми», то й вивчати не треба. Щоправда, треба їх захищати від расистів. Але якщо «підзахисних» не переслідують – то й проблеми нема.

Насправді ж, імміграція – явище цікаве і складне. Як іммігрант з одинадцятирічним стажем, дозволю собі поділитися деякими спостереженнями.

Ви колись пробували ходити по вулиці у незвичному одязі? Туфлі жмуть, піджак завеликий, бруки завузькі. Ускладнимо задачу: ви повертаєтесь від дантиста і ще не відійшли від місцевого наркозу: вимовляєте не чітко, люди не завжди розуміють. До того, ви ще й не все чуєте: «Вибачте, що Ви сказали?».

Приблизно так себе почуває багато іммігрантів, незалежно від національності чи країни, що їх прийняла. Але більшість іммігрантів ніколи у цьому не зізнається: адже люди бояться здаватися слабкими.

У новій країні усе трохи інакше, ніж вдома: клімат, архітектура, їжа, транспорт, навіть планування міст чи сіл. Це, ніби, й дрібниці, але до них треба звикнути. А «звикання» бере час.

Люди теж трохи інакші. Річ не у зовнішності чи іменах. Культура країни це не тільки народні танці чи художня література. Культура – перeдусім – неписані правила поведінки: що припустимо, а що ні, що «добре», а що «погано». А також – як вітатися, про що і як (не)говорити, як тут святкують, як сидять за столом, що і як п'ють, їдять... Це треба знати на рівні інстинктів – інакше виглядатимеш або ненормальним, або ж «вічним іноземцем».

Мова. Можна роками жити у мовному середовищі, читати книжки та газети, дивитися фільми, спілкуватися на роботі і з друзями – і все одно залишиться акцент; все одно робитимеш дрібні помилки; все одно інколи бракуватиме слів. Наприклад, не знаєш, як по-місцевому «лобзик» і мусиш пояснювати продавцю: «В Вас є таке кругле, щоб пиляти фанеру?». Питаєш дорогу десь у селі – і людина просто не розуміє твого акценту. При цьому почуваєшся чужинцем.

Люди, що завжди жили лише у своїй країні, не розуміють цього. Їм смішно з акценту, а незвично сформульовані фрази – «ознака обмеженості» співрозмовника. На тих, хто говорить «дивно», дивляться або зверхньо, або поблажливо.

Більшість іммігрантів підсвідомо відчувають, що вони «не вдома» і що навколо «незвичне середовище». Це викликає захисні реакції. Ось кілька стандартних патернів:

Патерн перший: «Тут усе не так, а от у нас ...»

Місцеві – «дурні», «примітивні», «обмежені», «темні» («навіть не знають, що таке Харків!»). А от «наші» розумні і освічені («у кожному селі знають географію і світову літературу»). Місцеві – «расисти», а от «наші» – і добрі, і толерантні (особливо цікаво чути це від українців чи росіян у Квебеку – чи, тим більше, у англійській Канаді). Взагалі, усе тут підле, брехливе, нечесне, неправильне; а от «у нашій країні» усе щиро, людяно і по-чесному.

«Дурними» виявляються і квебекуа, і канадці, і аргентинці, і австралійці, і ізраїльтяни, і французи, і фінни. Не вірите? Спитайте емігрантів. «Ці португали – придурки!» – каже українська заробітчанка, яка навіть толком не володіє португальською.

Патерн другий: «Тут всі добрі, не те, що в нас»

Мій приятель з Росії завжди казав, що всі квебекуа та всі канадці – і добрі, і щирі, і працьовиті, і взагалі він від них у захваті. А от російськомовні... При цьому з «місцевими» він спілкувався лише на роботі, а весь вільний час проводив з російськомовними, читав книжки російською і жив у іммігрантському районі, де канадців майже нема.

Дуже часто ці два патерни переплітаються – і тоді виходять дивовижні комбінації. Взагалі, досить складно провести межу поміж адекватною критикою і максималізмом.

Патерн третій. Націоналізм

За кордоном багато хто стає полум'яним патріотом батьківщини. Це стосується українців і поляків, італійців і росіян, греків та румунів... Марокканські дівчата, що вдома загоряли у бікіні, перетворюються на ярих мусульманок – хіджаб і п`ять молитов на день. Людина опиняється серед інших народів та культур і намагається «не загубитися», «залишитися собою». Хапається за власне коріння, як потопаючий за дошку.

Ліві читачі цього сайту іронічно посміхнуться: «З нами б такого не сталося – ми інтернаціоналісти». Це все одно, що зарікатися, що ніколи не зламаєш ногу. Я знав ідейного комсомольця, що перетворився на націоналіста (хоч і не ксенофоба).

Патерн четвертий. Патріотизм

Багато хто стає патріотом нової країни. Людині так хочеться почуватися тут своєю, що вона любить цей край більше від «тутешніх». Кажуть, що «немає більшого патріота, ніж іммігрант». Це так, але з однією поправкою: якщо «місцеві» тебе відкидають чи зневажають, починаєш їх ненавидіти (і їхню країну також).

Є й інші захисні реакції: наприклад, можна казати, що «в мене немає жодних проблем з інтеграцією! Чуєте?! Їх в мене нема!». Я знав людей, що казали: «А в нас жодних проблем з французькою та англійською! І зовсім це не важко!». Обидві мови були в них далекими від ідеалу. Але не визнавати ж це – тим більше, перед своїми!

Все, що я написав, стосується не тільки українців чи «пострадянських» людей, а й більшості інших народів. Усі іммігранти мають схожі риси.

Не варто плутати туризм з імміграцією. Туристу легко: попив чаю з «аборигенами», поговорив про погоду чи політику («американці і олігархи – погані») і дійшов до висновку, що «всюди так само, як і у нас». Він тут тимчасово. Ніхто й не чекає, що він інтегрується. Якщо він трошки говорить «по тутешньому» – то й те добре. Якщо його назвали іноземцем – то так воно й є.

Іммігрант приїхав до країни, щоб жити. Є люди, що замикаються у національних громадах-«гетто» і нічого іншого не знають: зі своїми простіше. Але багато хто хоче інтегруватися, стати повноцінним членом суспільства. Людина покращує мову, шукає роботу, вчиться, цікавиться громадським життям. І чим важче вона працює, тим більше дратує слово – «чужинець».

Щоб «вдарити» іммігранта, не обов'язково кричати «понаєхалі тут!». У більшості випадків люди навіть і не думають, що кажуть щось не те. Навпаки, їм здається, що вони демонструють толерантність.

Ось кілька прикладів з Квебеку (звісно, у Торонто інакше: всі знають, що таке іммігрант, бо кожен другий народився поза Канадою; але у Квебеку, як і в Україні, до «чужинців» не дуже звикли) :

Місто Квебек. Людина чує твій іноземний акцент і починає «бути толерантною» – говорити ледь не по складах:

– Ви ду-же доб-ре го-во-ри-те фран-цузь-кою. Вам не важ-ко ме-не ро-зу-мі-ти?

Ти живеш у країні вже сім років, а до тебе говорять, як до розумово відсталого!

Місто Квебек. Поліклініка. Медсестра помічає, що іммігрантка дещо плутається у медичній термінології.

Медсестра: – Ну звісно, ви ж ледь говорите нашою мовою...

Їй і на думку не спало, що вона каже щось неприємне. Але вийшло дуже образливо. Адже людина вільно говорила французькою, читала книжки, писала... Це не називається «ледве говорити». Але медсестра не знала жодної мови окрім рідної і ніколи не жила поза своїм середовищем.

Місто Квебек. Якась доброзичлива пані чує, як говориш до сина українською, і лагідно питається в дитини:

– А звідки ти приїхав?

Я перериваю: – Він тут народився. У цьому самому місті.

Ще з тої ж серії: Тато – стовідсотковий квебекуа – вперше приводить до садочку сина. Хлопчик – мулат.

Завідуюча садочком – добра, щира жінка, справді любить дітей – мило питає:

– А звідки ви приїхали?

Вона не хоче образити, просто спрацював стереотип: «чорний – значить іммігрант». Тато ввічливо пояснює, що хлопчик народився тут, а мама – карибського походження.

Монреаль. Літо. Ми стоїмо біля будинку української громади. Підходить інтелігентний квебекуа і цікавиться іммігрантами (себто нами). «О, вам вдалося зберегти свою культуру?» Питає, хто що робить у житті. Одна дівчина каже, що щойно закінчила місцеву середню школу.

Інтелігент (у захваті): – О! Я дуже поважаю іммігрантів, які вчаться!

Так, ніби закінчити школу – це якийсь подвиг, на який звичайний іммігрант не здатен.

У монреальській газеті – лист читачки: «Які ж ми жорстокі до іммігрантів! Як же ж ми їх дискримінуємо! Щоб знайти роботу чи житло, вони вимушені імітувати наш акцент і підробляти свої імена під наші». Бракувало лише слова «бідненькі». Менш за все нам хочеться, щоб нас жаліли. У цьому плані, ми як інваліди: «Розумійте, що на милицях бігати важко, але не треба нас жаліти».

Нас травмує, коли підкреслюють, що ми «не звідси» – навіть коли це роблять ввічливо. Водночас, любимо, коли цікавляться нашою батьківщиною, культурою. Отакі ми, іммігранти, екзотичні істоти.

Євген Лакінський

Гатіно, Квебек 

Підтримка
  • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
  • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
  • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
  • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
  • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал