АпостолиАпостоли
Апостоли

Апостоли


Сергій Жадан
Революція завжди лишає шанс тим, хто готовий за нього вчепитись зубами, рвучи прогнилу обшивку цього механічного світу, вигризаючи паруючу серцевину старої історії, нічого не очікуючи для себе в майбутньому, нічого не залишаючи після себе в минулому

Теги матеріалу: жадан, пам`ять, поезії, спорт
26.12.2011

Єрусалим

Йона Якір, вічний студент харківського технологічного,
розстріляний пізніше за звинуваченням в терористичній
діяльності, прийняв революцію й став на бік народу
після того як мав одкровення: вві сні йому явився
пророк Єзекіїль, з протигазом у потяганому підсумку,
й передав переляканому зі сну Йоні
вогняний меч, наказавши обороняти
від носатих британських лінкорів смарагдові води
Одеси – південного Єрусалиму революції.

Йона, який до того мало знався на військовій справі,
запитав у пророка: добре, але як я із цим упораюсь?
З чим я вийду проти ворога, коли той почне
обстрілювати з бортових гармат
пакгаузи та борделі?
З чистим серцем, – відповів йому пророк, –
з чистим серцем і вогняним мечем.
Ну і можеш ще найняти китайців.
Он їх скільки волочиться берегом без діла.

І прокинувшись, Йона справді сформував
батальйон китайських інтернаціоналістів,
рушивши в свій хрестовий похід,
з л’юісом на плечі та попелом Господнім у серці.

Можна лише гадати, чого було більше в цих
його стосунках із китайцями – любові чи криміналу.
Естетика революції й полягає, мабуть, у послідовній
та запеклій вірі в свої видіння. Інакше
маєш небезпеку загубитися в молоці нічних
припливів, втратити свої канали
спілкування з мучениками.

Відходячи потім на північ від брам міста,
яке їм належало охороняти, пробираючись
балками та болотами, за чим вони
насправді шкодували? Зневірений Йона
зі своїми нав’язливими голосами, що радили
йому захоплювати бронепотяги, підіймаючи
за собою мертвих – кость до кості, 
і зграя китайців, котрі взагалі слабко розуміли,
з ким воюють, не говорячи вже – за що.

Можна припустити, що вдень вони йшли за
повітряними драконами, які дихали над ними
сіркою та паровозним вугіллям, 
що вночі вони читали карту зоряного
неба, дивлячись як метеорити падають
в море, дзвінко б’ючись об борти
флоту союзників. 

Мабуть найбільші розчарування
припадають на долю тих, хто намагається
впорядковувати навколишню пустоту,
доповнюючи її своєю власною. Проходячи
через вогонь опору та несприйняття, ми
обпалюємо волосся, зазираючи в очі
справедливій і всюдисущій зневірі.

Куди б ти не прямував, куди б не скеровував
свій шлях, відхиляючись від прокреслених для
тебе на військових мапах маршрутів,
скільки б ти не намагався переграти навчених
перевізників, але, Йоно, мудрість у тому, що
всіх нас рано чи пізно викидає на берег,
де нас уже давно чекають,
з радістю і нетерпінням,
всі ті, хто буде любити нас до смерті,
всі ті, хто буде цю смерть
невблаганно прискорювати. 

***

Депо

І зорі, пролітаючи над ним,
шепотіли: «Арон Барон,
ох, Арон Барон,
неси свою правду,
доки сніг замітає перон».

І Арон Барон, пекар,
досвідчений революціонер,
котрий вів за собою в Чикаго
натовпи анархістів,
приїздить під Різдво,
ніби апостол Павло,
до харківських залізничних
майстерень, в депо.
В кожусі, накритий мішками та шкірами,
на поштових санях,
привозить чорну свою
пропаганду,
розповідає залізничникам про братів,
що полягли в повстаннях.

Арон Барон,
в синій робітничій блузі,
з зеленим димом у бороді,
закликає колійників і машиністів
триматися разом
в роботі
та боротьбі.
Пише в посланнях:
«Залізницю прокладено там,
де Господь провів своїм
жовтим нігтем
по густому ландшафту,
це він відчиняв ворота наших заводів,
він заповнював мужністю наші легені,
наче вугіллям шахту.

Немає нічого, чого б
не можна було перевезти в наших вагонах.
Немає нічого в минулому,
за що нам потрібно триматись.
Все, що нам залишається – віра,
яку ми винесемо із собою,
коли за нами займуться ріки
й падуть небеса.

Наше небо,
яке запалюється і згаса,
наші щоденні клопоти,
наша спайка з вологим золотом сонця,
наші сім’ї та померлі батьки –
народжуючись і вивчаючи в небі зірки,
засинаючи під шепотіння
акацій,
ми будуємо наше життя,
мов небачений дирижабль,
що плистиме над полотном
залізниці,
запалюючи зіниці
наших синів,
що стоять на перонах
різдвяних станцій,
сповнені впевненості
і звитяги».

Ах, Арон Барон,
чорний апостол язичників,
теплі втомлені паротяги
заганяються ними
з вечірніх полів
до пропахлих весною депо,
ніби худоба,
і залізничники збираються,
як пастухи, довкола багать,
і важко мовчать,
розбираючи типографські
шрифти його мови:

«Немає страху у відмові
від тяжкого каміння, яке нам
вкладали в кишені шкільних піджаків,
немає втіхи у прив’язаності
до минулого. Що може об’єднувати
металургів та гірників?
Що може тебе тримати, окрім коріння?

Віру створено
було залізничниками,
тому вона потребує
простору і терпіння».

Арон Барон,
ох, Арон Барон, найглибша тиша
завжди залягає після ранкових розстрілів,
революція, мов саламандра,
народжується з вогню,
революція пожирає немовлят
у різдвяному Вифлеємі,
революція спалює в паровозних топках
своїх найсвятіших апостолів.

І лише зорі
літають над нами в смутку й тривозі.
І лише ріки
оминають нас і рушать загати,
не в змозі
          залишити нам
                              бодай щось,
                                               не в змозі
бодай щось
                     у нас відібрати.

***

Велосипеди

Велосипедний завод Лейтнера було перевезено
з Риги до Харкова 1915 року, коли виникла загроза
здачі міста німцям. Потім, після Громадянської,
на його базі створено було Харківський велосипедний,
який і штампував свої машини з дивовижними
хромованими деталями.

Вже на початку двадцятих при майстернях заводу
було створено футбольну команду, якою опікувалися
брати Межлауки – грізні червоні комісари,
народжені в Харкові, вирощені терором,
і ним же таки пізніше затоптані в чорний
сніг тридцятих.

Для чого я все це згадую?
Все, що відбудовується з руїн, все, що
починається з нічого, порожнеча, що
перетворюється в руках слюсарів та механіків
на машини й верстати, все це вкладено
в наше життя, наче віру в тексти псалмів.

Ті робітники, котрі виходили зранку на зміну,
і котрі вибігали ввечері на твердий, випалений
грунт стадіонів, грали сонцями й тінями,
розламували час, наче гарячий хліб,
знаючи, що все в цьому житті починається вперше,
і майбутнє твориться зазвичай в цехах
та на футбольних майданчиках.

«Ми все почнемо спочатку, – говорили вони, заступаючи
в березневу прогірклість порожнього цеху. –
Нічого до нас, нічого, чого б ми не знали.
Світ починається з паровозних ранкових гудків.
Рух історії узгоджується восьмигодинним
робочим днем. Всі наші перемоги починаються
з витоптаних газонів. І ніхто не відбере в
нас цю дивну пророчу впевненість,
цю запаморочливу лють,
якою ми зустрічаємо наших суперників».

Океани й підводні рослини, нарости срібла в чорній породі,
твердість дерев і волокна всередині очерету –
все лише починається, щойно вони вибігають
із роздягальні. І сонце спиняється в темних тунелях
трибун, і тіні наркомів стоять за спиною, мов тіні архангелів.
Революція завжди лишає шанс тим,
хто готовий за нього вчепитись зубами,
рвучи прогнилу обшивку цього механічного світу,
вигризаючи паруючу серцевину старої історії,
нічого не очікуючи для себе в майбутньому,
нічого не залишаючи після себе в минулому.


Підтримка
  • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
  • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
  • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
  • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
  • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал