Ідея «середнього класу» і комунізмІдея «середнього класу» і комунізм
Ідея «середнього класу» і комунізм

Ідея «середнього класу» і комунізм


Андрій Бондаренко
Політика перетворилася на пост-політику, головний месидж якої – політики більше немає – а держава це щось на зразок повітря, води, землі чи бога та інших природних стихій, без яких неможливе саме життя

17.10.2011

У світі зараз відбуваються дуже цікаві речі. На наших очах проростають новим життям насіння тих соціальних процесів, які були посаджені ще в минулих століттях. Утопічні спроби різноманітних політичних та суспільних діячів минулого збудувати новий соціум сьогодні дають свої плоди – доволі непередбачені, хоч і логічні.  А взагалі можна говорити про прихід зовсім нових часів, які потребують чергового переосмислення і чергових титанів теоретичної думки, здатних ці переосмислення здійснити – нових Марксів, Фрейдів чи Ніцше.

Ключовим тут, на мою думку, є наступне питання – «Що спільного між, приміром, нещодавніми лондонськими погромами літа 2011 року і кризою освіти в Україні?».

Видається, що відповідь на це та інші важливі питання, що стосуються (пере-)усвідомлення сучасності, міститься, зокрема, у такому важливому явищі як «масовизація». До початку ХІХ ст. ми можемо говорити про «масовість» лише у зв’язку з культурою такої численної верстви населення як селяни. Однак, селянство було окремим світом, який довгий час існував у вимірі, скажімо так, паралельному до всіх інших рівнів соціуму. Значущі політичні, технічні, соціальні зміни стосувалися, як правило, вузьких груп (переважно міських), а селян зачіпали лише в експлуатаційному сенсі. З початком масштабних процесів індустріалізації та урбанізації ситуація радикально змінилася. Розвиток метрополій, в яких умови життя змінювалися на очах, змусив випрацювати цілком нові життєві та політичні практики. У владних, економічних, освітніх, релігійних та інших ключових для суспільства інституцій з’явилася потреба в масовій перспективі. Так, наприклад, поява в містах сотень тисяч найманих працівників перетворила проблему маргінальних верства на проблему, яка зачіпає усіх. Разом з пролетаріями, у новітні метрополіси прокралися також бруд, хвороби, перенаселеність та подібні негаразди. Впорядкування цієї ситуації різними суспільними силами логічно привело і до політичної емансипації. Розширення виборчого права змінило правила гри для політиків. У політичне поле впевнено увійшли такі поняття як популізм, націоналізм, солідарність, рівність чи загальне благополуччя – усе, що могло допомогти мобілізувати велику кількість людей. З іншого боку, також з’явилися масові товари, масові медіа, масова міська свідомість. Головним об’єктом та фокусом «масовизації» зразка ХІХ ст. став тодішній середній клас – міщани. Робітники залишалися таким собі додатком, на який не хотілося, але доводилося звертати увагу. Тому, основна соціально-політична напруга у Європі тоді описувалася контрастом між рівнем життя пролетаризованої частини міського населення та благополучних бюргерів.

Приблизно після Першої світової війни почався наступний етап формування «масового суспільства». За справу взялася держава. В соціальному фокусі й далі залишався середній клас, однак, виключений з державних інтересів не залишився ніхто – як матеріал для створення сучасного масового підданого-громадянина державу робітники цікавили так само як і міщани. Ідеал «масової людини» трохи розмився, демократизувався, спростився – проте, задавав певний рівень до котрого найнижчим верствам слід було підтягуватися. Методи державної «масовизації» складалися з «батога» та «пряника» – з одного боку, вимагалася дисципліна та послух, а з іншого – обіцялися матеріальні блага та добробут. Це стосувалося як тоталітарних, так і ліберальних держав. Головною метою і тих, і тих було створення ідеального масового громадянина. З тією відмінністю, що у країнах з ліберальною політичною системою панування включення стосувалося таки не всіх. Існував прошарок бідноти, залишеної напризволяще – або ж супербагатїв, які залишалися поза контролем. Однак, політична логіка там теж була спрямована на поступове включення усіх.

Наприкінці ХХ ст. «масова людина» набула чітких обрисів. В суспільному плані її асоціювали з умовним «середнім» – найчисельнішим класом. Так, наприклад, у США чи країнах Європи сюди входили і робітники, добробут яких за століття значно покращився і дозволив їм брати участь у «масових» практиках – політиці, споживанні та освіті. За такою ознакою, умовно, можна говорити і про середній «масовий» клас у соціалістичних країнах Європи.

Слід зауважити, що державна «масовизація» якраз до кінця XX ст. почала помалу затухати. Закриття проекту «держава благополуччя» на Заході та розпад соціалістичного блоку на Сході Європи дають можливість говорити про ще один етап у поширенні масового «середнього» соціально-політично-культурного стандарту – практично фінального. Основні достатньо потужні суспільні сили вперше за останні півтора століття втратили інтерес до цього процесу. Держава (і політичні еліти) вже закріпила свої позиції і вирішила трохи відпочити від посиленного творення лояльності серед громадян. Політика перетворилася на пост-політику, головний месидж якої – політики більше немає – а держава це щось на зразок повітря, води, землі чи бога та інших природних стихій, без яких неможливе саме життя. Тому, громадяни повинні приймати усе, що робить держава як належне і не задавати питань – як не задають питань богу чи езотеричному професіоналу. Економічні сили теж вже могли розслабитися – так звана масова людина міцно сиділа на гачку споживання і навіть не уявляла інших варіантів свого життя. Зрештою, процес «масовизації» (наперекір справді благим намірам багатьох діячів минулого) перетворився на більш досконалий механізм експлуатації широких мас. Всі здобутки цього процесу опиняються без належного догляду та підтримки і, відповідно, потроху зникають та руйнуються.

В результаті сталося те, що важко було уявити ще десять років тому – на вулиці почали виходити не гнані і голодні робітники та інші класичні знедолені, а представники середнього «міщанського» класу. І це дуже цікаво – це радикально змінює всі знайомі образи суспільства. Чи міг Маркс уявити, що робітники – це не останній гнаний клас, повстання якого повинно увінчатися приходом комуністичного ладу? Що капіталізм настільки дивна річ, що може зрадити своїх же ж агентів – міщан?

Критики так званої «глобалізації» передбачали такий розвиток подій. Однак, коли ЦЕ вже почалося, слід уважно придивитися до того, що відбувається і осмислити усе в нових категоріях. Концепт глобалізації, як показав час, занадто грубий та суперечливий інструмент для цього. Якщо з глобалізаційними процесами й далі не все ясно (чи взагалі можна говорити про такий реальний феномен, коли вони почалися, наслідком чого вони є і т.д.), то увага до процесів, породжених стрімким розвитком міст та промисловості, все ще має сенс. Адже, ідеї, плани, бачення, мрії, утопії, страхи, упущення, бажання, які зародилися в головах «вікторіанців» дають свої плоди сьогодні і лише дослідження їх може допомогти зрозуміти – що ж виростає перед нашими очима? Одна з цих ідей/мрій/проектів – «масова людина середнього класу». Вона лежить в підсвідомості західних людей і ще досі відчутно впливає на їхні дії та думки. Процес «масовизації» запустився у життя потужними обертами коліс соціальних експериментів ХХ ст. і не збирається так швидко зупинятися, що б там собі не думали представники державної, економічної та культурної (!) еліти.

Один з наслідків цього проекту – криза української (і не лише) вищої освіти. Очевидно, що університети сьогодні не справляються з покладеними на них завданнями. Одна з найбільших проблем – це девальвація вищої освіти та втрата її зв’язку з реальним життям. І причина тут не так в тупості та свавіллі університетського керівництва (у чому цим керівникам, звичайно, не відмовиш), як в націленості на ідеал «масового середнього класу». Ніхто не хоче йти працювати столяром чи токарем на завод – усі хочуть сидіти в офісах і виконувати легку паперову псевдо-працю. Звідси, безліч юристів, істориків, лінгвістів і т.д., кількість яких значно перевищує можливості працевлаштування. Це приклад конфлікту між бажаннями, породженими обіцянками держави своїм громадянам, та можливостями цієї держави їх втілити. І механізм такої нездатності дуже простий – людей, які палають бажанням стати масовим середнім класом» набагато більше, ніж доступних для цього наразі ресурсів. Ця суперечність була закладена від самого початку, однак, нею легковажили. В ХІХ ст. вважалося, що технологічний процес згодом створить реальну підставу для загального благополуччя. Згодом, в Союзі проблему вирішували відкладанням реалізації обіцянок на невизначені терміни (двотисячний рік і т. д.). На Заході, просто маргіналізували виключених як несуттєвий елемент.

Таким чином, безліч безробітних «істориків» в Україні та ласих до легкої наживи гопників у Східному Лондоні можна сприймати як різні грані одного явища. Їм всім обіцяли, проте обіцянок не виконали. Тож, вони опинилися у дивному просторі без твердого грунту під ногами – в резервації невизначеності, залишеності, безнадійності та очікування. Дрімуча та корумпована система української вищої освіти та залишкова система британського соціального забезпечення, яка вже зайшла у глухий кут, ще функціонують, породжуючи ілюзії нормальності та реальну безвихідь. Однак, вже дуже скоро ці та інші проблеми доведеться негайно вирішувати.

Варто чітко усвідомити – в чому саме полягає основна проблема? В тому, що всі без розбору пруться в британський соцзабез, український ВУЗ и в будь-яку іншу інституцію «суспільства масового благополуччя»? Чи в тому, що грандіозний соціальний суперпроект не можна зупиняти на півдорозі?

Звісно, ніхто не хоче бути столяром чи токарем. Всім хочеться бути «істориками» та «економістами». Проте, як зробити так, щоб «історія» чи «економіка» не виконували роль такого собі квитка в більш комфортний світ, а були тим чим їм слід бути – просто науками? Відсіяти непридатних і залишити лише достойних? Змусити неуків зайняти належне місце за токарним станком? Чи замислитися над тим, в якому суспільстві будь-яка праця буде давати можливість достойного життя? І над тим, чи готові ми боротися за таке суспільство?

Мені здається, сучасні події натякають на те що, ситуація вийшла на новий «якісний» рівень і на те, що слід терміново випрацьовувати новий підхід до соціальних проблем. Як у випадку ліберальних, так і у випадку лівих дискурсів. Протистояння між буржуями та пролетаріатом закінчилося. Є нагода витворити нову солідарність. Стара риторика буде породжувати ненависть та руйнацію. А зараз якраз цього не потрібно. На плакатах людей, які зайняли Уолл-Стріт, написано – «Нас 99%». Тому, настав час змінити старе гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся» на нове – «Люди усіх країн, єднайтеся». Адже, що таке ідея «масового середнього класу» у перекладі на практичну життєву мову? Це ідея гідного життя для всіх людей. І люди її пам’ятають, вона закладена у них в підсвідомості. Можливо, навіть глибше ніж інша масова ідея останніх століть – націоналізм – добробут для обраних. Тому, достойне завдання для всіх лівих інтелектуалів сьогодні – відокремити концепт «середнього класу» від націоналістичних нашарувань, позбавити його від асоціацій з консерватизмом, ретроградністю, конформізмом – та надати йому нове значення, освітлене, так би мовити, утопічним світлом на горизонті.

Андрій Бондаренко, доктор філософії (PhD), працівник Центру міської історії Центрально-Східної Європи у Львові.


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал