#me_myself_and_I

#me_myself_and_I


Діна Артеменко
Коли ти робиш селфі, ти сам перетворюєшся на повідомлення.

Тегі матеріалу: фото, лібералізм, україна, освіта, змі, філософія, криза
28 января 2015

Коли я вчилась в старших класах, то нам читали курс з психології й доглянута гордовита викладачка розповідала, що зона комфорту людини складає близько одного метра, саме з такої відстані людина найліпше сприймає співрозмовника, може комфортно з ним взаємодіяти, при цьому не відчуваючи дискомфорту від «проникнення в її особистий простір». Сьогодні я маю смартфон і часто роблю selfie. Селфі - це знімок, який ми робимо на відстані витягнутої руки, 40-50 см. Інтимна така дистанція, правда ?

Селфі тілесне не тільки, чи краще сказати, не стільки через самооб’єктивацію, а якраз через його специфічне ненасильницьки-примусове вторгнення в надзвичайно інтимне в «реальному житті» фізичне поле. Множини цих своїх банно-подушкових інтимних просторів ми переносимо в публічне, яке ми все більше і більше олюднюємо і робимо його плюшевим, не настільки щоб відчувати себе в повній безпеці, але достатньо, щоб «бути вдома». Інтимна близькість до тіла стає частиною повсякденності. Віртуальна реальність, кажете? Ну-ну. Давно вже варто зняти параноїдальне жорстке протиставлення вірт-реал.

Коли ти робиш селфі, ти сам перетворюєшся на повідомлення. Не обов’язково казати з ким і де ти був, для цього є саме зображення, теги і чекіни. Один лінк – і ти завжди можеш знати більше. Стрибаємо гіпертекстом як хмаринками. Все, що сьогодні відбувається, відбувається в медіа. Концентрована комунікація. Будь-яка соціальна взаємодія прагне бути зафіксованою. Селфі ж - це реальне переживання своєї присутності в медіа нового типу, чи може це спрагле бажання бути зафіксованим в сучасності, в невіддільності себе від моменту. Селфі дозволяє в плинності історії, яка постійно просочується крізь пальці, яку практично неможливо схопити, сконцентрувати те, щось, що відбувається, і не просто щось вихопити, а вихопити і водночас підтвердити свою присутність в цьому. Можливо «щось» перетворене на селфі стає подією саме через власну присутність автофотографа, коли сам індивід, self, стає в бажану нарцисичну позицію того, навколо кого «відбувається історія». Пам’ятаєте момент з фільму «Man in black - 2», там де сивий агент питає в жіночки, яка виявилась принцесою з іншої планети - «Коли тобі було погано, то йшов дощ?», «Так, багато кому погано, коли дощить», - каже вона, - «Ні, зрозумій, дощ йшов саме тому, що тобі погано!». «Щось» відбувається саме тому, що ми в цьому є – каже нам селфі.

До того ж селфі це ідеальний продукт авторського права, який чудово працює в неоліберальній економіці лайків. В ньому завжди діє Я, яке враховує точку зору іншого, яке при проголошенні цього Я, myself, наперед спрямований на цього іншого, на максимально можливу множину інших. І саме ця точка зору на себе через оптику смартфону робить мене самим собою, myself. Селфі вже перестає бути партикулярною, просторовою, часовою одиничністю, воно переростає в вимір універсальності.

Подивимось на селфі як на візуальне, на зображення, на фотографію. На мить випустимо з голови те, що селфі нерозривно пов’язане з ритуалами, які виробляє (чи які продовжує) простір соціальних мереж. Добрий батько семіотики, француз Ролан Барт, каже, що фотографія – це те, що з ним відбувається, це пригода, яку він, як істинний постструктураліст може розкласти. І от в кожній фотографії можна виділити два структурні елементи, які задають її сприйняття і ведуть за собою: studium і punctum. Studium – це політичне свідчення чогось, культурний інтерес, який викликає у глядача фотографія. Саме студіум робить причасним до культури. Другий елемент- це те, що розколює і руйнує рівне полотно студіуму, це рана, яка пронизує, це укол,  це дірка – це те випадкове в фоторгафії, яке чіпляє глядача.

Селфі – це такий жанр фотографії, який намагається максимально затерти пунктум, ніби інтуїтивно відчуваючи, що він може завдати шкоди культурності і спокійному штилю селфі-автопортрету. Можливо саме тому на селфі все частіше зіявляються іронічні гримаси, свідомі непоєднуваності місця і жанру (як-то селфі на похоронах чи під час родів). Селфі – це механізм примирення з культурою. Селфі може викликати лише загальний глянцевий і прилизаний інтерес. В селфі як як воно існує сьогодні є лише студіум – широке поле широких безпечних бажань і інтересів. Студіум це to like, це напівпристрасть-напівбажання, яке виникає від того, що ти знаєш, що саме це в цій фотографії ти повинен бажати і схвалювати.

Селфі – це вальяжне, неповоротке і мовчазне схвалення. Це схвалення пузатого курортника, це страх надриву і однієї лише можливості зусилля. Студіум – це контракт з культурою. Селфі як чистий студіум – це акт, який постулює примирення і входження в культуру.

Селфі – це абсолютно безпечне для культури фото, що має дуже широкі перспективи в умовах нашого знаходження на порозі майбутньої культури візуальності. Вже сьогодні хештеги в підписах до фотографій і в текстах соцмереж нагадують нову іэрогліфіку, особливо якщо згадати те, що ієрогліфічне письмо це перехідна ланка між образним і буквеним письмом. Сьогодні через ієрогліф хештегу ми рухаємось назад до архаїчних практик комунікації образами. Цілком можливо, що ми зможемо намацати якусь нову універсальну комунікативну образність, есперанто образів-супрем в цифрову епоху.

Діна Артеменко

Читати по темі:

Роман Скиба Відтінки мети

Илья Деревянко «Фейкократия»

Діна Артеменко Коала і капуста

Юрій Роман Чому нам так довго брехали?

Кирилл Рижанов Любовь против цензуры

Андрей Манчук Молох

Андре ВлчекСмерть независимой журналистики

Джон ПилджерВозвращение Оруэлла





RSSРедакціяПідтримка

2011-2017 © - ЛІВА інтернет-журнал