Єдина країна, чи єдність трудящих?Єдина країна, чи єдність трудящих?
Єдина країна, чи єдність трудящих?

Єдина країна, чи єдність трудящих?


Андрій Мовчан
Пославши під три чорти гасло "єдиної країни", слід нарешті висувати гасло єднання пролетарів.

19.05.2014

Насправді для Донбасу я бачу лише два варіанти - або приєднання до Росії, або федеративний договір з Україною. Самостійність просто нереальна зважаючи на те, що воювати місцеві не дуже то й прагнуть.

Для робітничого класу (та й для усього населення) Донбасу бути у стані невизнаної республіки перетвориться на тяжку мукою, адже орієнтовна на експорт промисловість має всі шанси попросту зупинитись позбувшись контрактів.

Щодо порядків, які пануватимуть у ДНР і ЛНР, то вони також не віщують нічого хорошого - ультраконсервативна конституція, сумнівна можливість існування політичної опозиції, мирних зібрань, вкрай сумнівна доля незалежних видань та профспілок...

Певна річ, у сучасних Україні й Росії з перерахованими правами також доволі кепсько, однак в обох державах все ж існує принаймні видимість правового поля, за яке є примарний шанс чіплятися. А питання, чи коли-небудь встановиться таке поле у невизнаному Донбасі, не вселяє райдужних перспектив. Напроти, є значні шанси, що політика тут зведеться до бряцання зброєю розрізненими угрупованнями, або одним угрупованням, яке отримає гору над рештою. Тому у інтересах трудящих Донбасу (так, реформістських, так, поточного моменту) був би вступ керівництва республік у багатосторонні мирні переговори.

Зрештою, інтеграція (хоч з Україною, хоч з Росією) у будь-якому разі буде кращою за дезінтеграцію. Оскільки це створює простір для ширшого поля солідарності й організованої класової боротьби. Натомість горде східне "Придністров"я" із козачками і порядками ще правосланішими за саму Росію загубить будь-які перспективи для класу пригноблених на роки.

У жодному разі я не став би засуджувати прагнення тих донбасців, хто у самовизначенні хоче інтегруватися з Москвою. Але шанси реалізувати ці наміри для них примарні - Путін не збирається вводити війська, і у нього на те є ціла низка причин.

Та навіть залишившись у вже настільки немилій їм Україні, шахтарі й металурги Донецьку зможуть простягнути свою руку таким самим шахтарям і металургам Кривбасу, робітникам Харкова, трудящим інших регіонів, аби спільно боротись проти чинної влади олігархів і націоналістів.

Перспективи такої боротьби цілком реальні, що демонструють останні акції протесту гірників Кривого Рогу. У тому ж, що вже восени проти нового уряду підніматиметься й решта регіонів, у мене немає підстав сумніватися - людей на вулиці виштовхуватимуть соціальні реалії. Іще навіть вибори не пройшли, а ціни на хліб і медикаменти вже підвищились. Тож можна лиш уявляти, який обвал гривні й зубожіння чекатиме на усіх через три місяці.

Особисто мені, як комуністу, дещо байдужа територіальна цілісність буржуазної держави. Але я знаходжу кращим варіантом спільно боротись під червоним прапором, аніж стріляти одне в одного під двоколоами і триколорами. Перемагати легше разом. Пославши під три чорти гасло "єдиної країни", слід нарешті висувати гасло єднання пролетарів.

Андрій Мовчан



Підтримка
  • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
  • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
  • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
  • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
  • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал