Говорить Фідель

Він говорить – ніби оре,
Йде за плугом через море,
Як чепіги, мікрофони
Ухопивши... Грають гони
І принишкли біля ранча,
Де цитрини й помаранча,
Наче лампочки у гіллі,
Побратими чорні й білі,
Злиденющі гуахіро –
Ось яка ти, наша віро!

Він говорить – слова слово
Кровно, а не паперово
Держиться, промова – пісня,
Наперед лиш серцю звісна.
Завмирає в полі троща,
Небо, наче синя площа,
Де зірки зійшлись на мітинг,
Та, щоб добре зрозуміти
Кожне слово, кожну фразу,
Жодна й не моргне ні разу.

Він замовк – загаснеш, вогне?
Океан реве та стогне,
Говори, бо кожен хоче
У словах твоїх, пророче,
Розпізнати думку власну,
Ще в умі своїм неясну,
Та в устах твоїх прекрасну!

Він говорить – серцю тісно –
З пустиря хай буде місто,
Із казарми – добра школа,
Щоб наука тьму зборола,
І чорнильниця – з гранати,
Плуг і телескоп – з гармати.
І міцна багнетна криця
Хай у перах заіскриться!
Мова впевнена, сталева,
Слухають її дерева,
І стає тихіша Кавто –
Ось яка ти, наша правдо!

Він говорить – і до радій
Припадають ті, що в зраді й
Злобі, немочі, зневірі
Подичавіли, як звірі.
Скільки їх? Лічба даремна,
Слабша вся та сила темна,
Всі недолюдки й пігмеї
Від сльозини однієї,
Що зронила мати сива,
Слухаючи, ніби сина,
Велета, що правду діє...
Він говорить – світ радіє,
І в захопленні до радій
Припадають ті, що в правді й
Справедливості могучій –
Геть, немов старі онучі,
Панство викинуть загниле, –
На ж тобі й моєї сили!
Він говорить, він страждає,
В слові гине й воскресає –
Не забути б лиш нічого, –
Ось яка ти в нас, дорого!

1962 р.