Лівий досвідЛівий досвід
Лівий досвід

Лівий досвід


Сергій Жадан
Історія має здатність час від часу влаштовувати пастки й заводити в глухі кути. Схоже, українські ліві потрапили саме до такого глухого кута, й потрібні справді серйозні зусилля, аби цю ситуацію змінити

Теги матеріалу: жадан, криза, ліві, освіта, пам`ять, постать, скрипник, україна
12.07.2013

Від редакції: 80-ї річниця трагичної загибели Миколи Скрипника, одного з провідних діячів українського комуністичного руху, що зробив непересічний внесок у розвиток вітчизняної освіти та культури, лишилася майже непоміченою у суспільно-політичному житті сучасної України. Скрипник виявився занадто «українським» для провладних політиків, занадто лівим для націоналістичної опозиції, і занадто революційним для перших та других. На пропозицію часопису LIVA.com.ua письменник та поет Сергій Жадан розповідає про сучасне значення лівого досвіду, який уособлює у собі знакова постать Миколи Скрипника.


Річниця загибелі Скрипника – ще одна нагода поговорити про теоретичну та практичну спадщину лівого українського проекту початку минулого століття. Цікавий у цьому випадку навіть не сам Скрипник. Його постать, оцінювана здебільшого в контексті загального політичного процесу тих років і надто інстальована в зовнішній подієвий контекст, надто пов’язана з загальним політичним тлом того часу, аби говорити про неї відсторонено й намагатися оцінити об’єктивно.

В цьому чи не найбільша проблема оцінювання українського дореволюційного та пореволюційного лівого руху – його прийнято досліджувати не в контексті соціально-політичних колізій початку ХХ століття, а передусім з огляду на наслідки перебування лівих при владі, себто, з огляду не на причини, а на наслідки. Таким чином, оцінювання певних дій чи заяв здійснюється не з позицій доцільності на той чи інший конкретний історичний момент, а з урахуванням дистанції, що цей момент від нас віддаляє.

Справді, говорячи про того ж таки Скрипника, згадують зазвичай не його намагання утримати в межах Радянської України Криворізько-Донецьку республіку, а скоріше роботу в ЧК, не конфлікт із Сталіним, зумовлений не надто адекватним ставленням останнього до проблем української автономії, а причетність (безпосередня чи опосередкована) до подальшого перебування Сталіна при владі. Лівим, незалежно від їхньої фракційної орієнтованості, від міри їхньої опозиційності й відходження від головного курсу партії, загалом – незалежно від міри їхньої «лівизни», звично закидають всі негаразди, що випали на Україну в двадцятих і тридцятих роках.

На них перекладається відповідальність за програні національно-визвольні змагання (попри те, що саме лівими, за великим рахунком, ці змагання й були започатковані), їм інкримінується заперечення національної складової при вирішенні політичних та соціальних питань (хоча досвід Скрипника – це саме спроба розібратися з можливістю реалізації національного питання в марксизмі), вони фактично випадають із сьогоднішніх дискусій, що стосуються того історичного періоду.

«Українські ліві стали на заваді становлення державності. Українські ліві працювали на окупаційні сили. Українські ліві єдині відповідальні за репресії та сталінізм. Відповідно, українські ліві – невиправданий історично та національно проект, котрий потребує не так уважного розгляду та аналізу, як цілковитого заперечення та забуття». Подібний, доволі суб’єктивний і неглибокий підхід за теперішніх реалій став, на жаль, домінантним. Стосується це, звісно, не лише Скрипника. Його це стосується навіть меншою мірою, бодай із огляду на проваджену ним українізацію, котра знову ж таки в сьогоднішніх реаліях бачиться не як складова марксистської політики, а скорше як неусвідомлена диверсія проти чужого українцям політичного устрою.

Ліві виявились нікому не потрібними. Вірніше – нікому не зрозумілими. Перші хоробрі, котрі жили революцією свідомо й фахово, раптом постали в очах дослідників випадково долученими до ворожої й недоречної у вітчизняних реаліях політичної конструкції. Звідси виходять дивні трактування, внаслідок яких комуніст Хвильовий стає ледь не адептом українського націоналізму, боротьбист Еллан – жертвою більшовизму, а нарком Скрипник згадується виключно з огляду на впроваджену ним «скрипниківку».

Історія має здатність час від часу влаштовувати пастки й заводити в глухі кути. Схоже, українські ліві потрапили саме до такого глухого кута, й потрібні справді серйозні зусилля, аби цю ситуацію змінити. Адже зрозуміло, що в системі протиставлення сталінського режиму й націоналістичного опору, жодним першим хоробрим місця просто немає. Вони не вкладаються в подібну, спрощену й викривлену, боротьбу ідеологій, лишаються непочутими, зі своїми революційними ідеями, лівими переконаннями й трактованою по-своєму національною складовою. А шкода.   

Сергій Жадан

Також читайте:

Микола Скрипник
. Донбас і Україна

Сергій Жадан. «Почну писати новий роман про проблеми робітничого класу»

Василь Еллан (Блакитний). Україні

Микола Скрипник. Народна освіта за десять років

Cергей Киричук. Интервью с Валерием Солдатенко

Микола СкрипникЛенін та національна справа

Георгий ЭрманИнтервью с Георгием Касьяновым

Андрій Манчук«Січневе повстання. «Роля хлопчаків»

Микола СкрипникЛенін про Україну


Підтримка
  • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
  • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
  • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
  • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
  • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал