Синьо-жовта стрічка для солдата-пішакаСиньо-жовта стрічка для солдата-пішакаСиньо-жовта стрічка для солдата-пішака
Культура

Синьо-жовта стрічка для солдата-пішака

Андрій Мовчан, Альона Ляшева
Синьо-жовта стрічка для солдата-пішака
Десантника із жовто-синьою стрічкою спрямовує невидима рука ринку. Ним керує рука безумної української буржуазії.

22.07.2014
  • «Правителі помиляються - народи страждають» - це напис на монументі військовослужбовцям, загиблим у Афганістані та інших локальних війнах. Встановлена у Хмельницькому 2007 року, постать десантника із автоматом Калашникова в руках, котру, наче шахову фігуру, рухає масивна рука сильних світу цього, через сім років з метафори минулого перетворюється на свідоцтво сучасності.

    У спекотні літні дні 2014 повз пам’ятник самим собі ходять мобілізовані хлопці у камуфляжах та беретах, чекаючи відправлення на Донбас, а у ста метрах від монументу - на центральній вулиці міста, Проскурівській — голос Великого Брата з динаміків закликає скидатись грішми на війну. А тим часом, перші труни з тілами загиблих подолян вже повернулись у землю Хмельниччини та оплакуються на центральних площах міста.

    Про що сьогодні говорить нам усім пам’ятник міського зодчого Миколи Мазура? І найважливіше, про що мовчить застигла бронза? Напевне, усі роки незалежності не було справи легшої, аніж усіляко «викривати» радянське минуле й правителів тієї доби - зокрема, й малюючи руку парткерівника, що грає людськими долям, як пішаками. Легко засуджувати афганську війну, але не сучасні події на Донбасі. Нікому не бракує сміливості супроти мертвого лева. Та бракує її, щоб не злитись у загальнонаціональному мілітаристському екстазі.

    Аби красномовно говорити про день сьогоднішній, забронзовілому десантнику не вистачало лише дрібної деталі — синьо-жовтої стрічки. Йому не вистачало сучасного ідеологічного обрамлення, яким рясніють вулиці й телеекрани, що кличуть на війну - символу національного обов’язку, який заступив такий немодний нині інтернаціональний.

    Чия рука відправляла військових до Афгану, у наш час відомо кожному старшокласнику. Чи була це підтримка світського соціалістичного режиму, чи акт агресії «Імперії Зла», про це у сучасній Україні під впливом панівної ідеології просувається цілком однозначний суспільний консенсус. Так само як і про причини війни на Донбасі.

    Однак тим актуальнішим нині стає хмельницький монумент, уможливлюючи геть нове, альтернативне пропагандистським голосам прочитання. Рука, що рухає безвольні, на жаль, шахові фігури нижчого рангу стала куди менш очевидною. Ховаючись за медійними алармістами «вільної преси», патріотичними політиками та інтелігенцією, кровожерливими «правозахиниками», системою освіти і рештою інституцій, нинішня спрямовуюча сила може дозволити собі значно більший простір для маневру, аніж іржава й неповоротка радянська бюрократія. Вона є ще більш прихованою, повітряною, майже непомітною для втомлених від сліз і телевізора очей.

    Десантника із синьо-жовтою стрічкою спрямовує невидима рука ринку. Ним керує рука безумної української буржуазії. Фаланга пальців, більш звикла до згрібання власності, до крадіжки, з чого і починалась її історія. Тепер вона йде далі.

    Верхом наївності було б очікувати альтруїзму від капіталу, який так швидко загорнувся у патріотичну одіж, адже його цілі не змінювались ані на йоту. Для нього війна — спосіб зберегти й примножити себе, нехай і ціною тисяч життів солдат-пішаків. І навіть зараз, однією рукою рухаючи шахові фігури театром військових дій, друга рука буржуазії по-злодійськи нишпорить нашими кишенями, оголошуючи найбільшу за історію незалежної України приватизацію.

    Нарешті, це рука імперіалізму, що шукає нових ринків і лояльних до інвестора державних керівників. Нескінченно вказуючи на імперську загрозу зі Сходу – без сумніву, ласу до територій і прибутків з енергоносіїв, але вимушену грати у відкриту – імперіалізм «цивілізованого світу» вважає за краще зберігати солідне обличчя, імідж демократа. І пересувати шахівницею солдат з числа аборигенів, під рідними для них знаменами. У нашому разі – під синьо-жовтими кольорами.

    Сьогодні мистецтво у кращому разі мовчить про війну, у гіршому – в той, чи інший спосіб її естетизує та міфологізує, в один голос із мейнстрімом потрясаючи кулачком у сторону «Хуйла». Ніхто не намагається бодай символічно вдарити по руці гросмейстерів «по цей бік» блок-постів. На жаль.

    Коли Донбаська бійня нарешті припиниться, по всій країні, у містах і селищах з’являтимуться нові монументи загиблим. Але такого серед них не буде. Чи дозволять муніципалітети увічнювати у скульптурі незавидну долю пішаків, котрими насправді є мобілізовані, контрактники та добровольці? Чи наважиться мистецтво сказати про руку класу, в чиїх інтересах була ця війна? Навряд. Принаймні до тих пір, доки клас буржуазії не розділить історичну долю своїх переможених попередників.

    Тому поки нехай синьо-жовта стрічка побуде на автоматі хмельницького десантника. Нехай послужить нагадуванням про справжній розподіл ролей у м’ясорубці.

    Андрій Мовчан, Альона Ляшева

    Фото: Андрій Ящишен

    Читати по темі:

    Максім Гарэцкі Русский

    Сем Гордон Сто лет Дада

    Гаррі Леслі Смітт За что мы воевали?

    Виктория Иваскевич, Алексей Шелковый  «На востоке нас никто не ждет» (+ видео)

    Анатолій Ткачук Текст розпачу 

    Ілля Знаменський Откуда берутя сепаратисты

    Левые экс-СССР Резолюция Минской антивоенной конференции 

    Егор Воронов Письмо маленького человека


    Підтримка
    • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
    • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
    • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
    • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
    • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
    2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал