Україна, в якій я хочу житиУкраїна, в якій я хочу жити
Україна, в якій я хочу жити

Україна, в якій я хочу жити


Юрiй Роман
В «ідеальній» Україні одна частина народу не нав’язує іншій своїх героїв та свої неоднозначні ідеали. В цій країні, яка перемогла фашизм, немає й натяку на нацистські ідеї і атрибути

10.09.2015

В психології є такий феномен – ефект Пігмаліона. Його суть полягає у тому, що якщо в щось щиро вірити, воно згодом станеться. Психологи стверджують, що наші очікування створюють нову реальність для нас самих. Щоправда, даний феномен стосується здебільшого міжлюдських, міжособистісних відносин. Але, погодьтеся – було б добре, якби за таким самим принципом наші сподівання створювали нову реальність у інших сферах. Припустимо, всi ми хочемо, щоб наша країна була економічно розвиненою, багатою, з високими соціальними стандартами та заможним і освіченим населенням  – i ця нова реальність, приречена на матеріалізацію. Проте, на жаль, історія незалежної України засвiдчує, що дана теорія застосовується виключно до відносин «особа-особа», але не до суспiльно-економiчних процесiв.

Вдуматись лишень – з часу проголошення незалежності не було такого періоду, щоб український народ був задоволений станом справ у своїй країні і припинив очікувати на «покращення». Бажання змін в країні завжди було, якщо хочете, базовим бажанням кожного дорослого та особистісно сформованого українця, чим завжди користувалися і продовжують користуватися політики.

Щоправда, частково бажання матеріалізувались. Країна поступово змінювалась. Тільки от якість цих змін не надто відповідала очікуванням українців. Проте, зміни на гірше – також зміни. Ба бiльше – під гаслами «змін вже сьогодні» до влади в країні приходили абсолютно бездарні та відверто марiонетковi управлінці. Так було в 2004 році, так сталось в 2014-му.

Тож, хочеться поговорити про те, в якій все ж таки Україні ми хочемо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб в ній хотілось жити? Звісно, тут можна довго писати про те, якою вже сьогодні мала би бути країна, що покинула такий ненависний сучасній армії патріотів «совок» з економічним потенціалом тогочасної ФРН, населенням в 52 мільйони та виробничими потужностями світового рівня – якби їй дали реалізувати свій потенціал, якби її не обдирали олігархічні клани, і ще мільйони «якби». Проте, гадаю, про це чимало написано. І для нас, порівняно молодого покоління, яке не було свідомим спостерiгачем нечуваного дерибану 90-х рокiв, питання на кшталт «а чому ми маємо що маємо?» піднімати хоч і важливо, проте й безсенсово, тому що відповіді вже ніхто не дасть. Строки давності вже сплили.

Та якщо хтось досі не замислювався про ту ідеальну Україну, в якій він хоче жити, то сьогодні саме час це зробити. Бо, як показують події останніх двох років, наші бажання та очікування скоріше інфантильні й до сміху наївні. Стандартний «наївно-мрійливий» кодекс українця – ветерана майдану та щирого «патріота» наголошує: ми хочемо жити у незалежній, демократичній, європейській, єдиній Україні. Нібито за це вони стояли на майдані і за це зараз воюють та підтримують війну на сході. Кого не спитай – всюди звучить ця давно вже завчена мантра. Інша справа, що якихось більш конкретизованих уявлень щодо майбутнього, а також адекватного усвідомлення реальної ситуації від сучасного «патріота» сьогодні чекати марно. Адже він, жертва блакитного екрану та абсурдного популізму, точно знає, що в усіх його бідах винен дядько на прізвище Путін – разом iз «комуняками» та «донецькою ватою».

Але парадокс у тому, що під гаслами змін в Україні робили все з точністю до навпаки. Говорили про незалежність – віддали країну під принизливе зовнішнє управління. Говорили про європейськість – віддалялись від Європи на десятки років. Говорили про економічне процвітання після скинення «бандитів і диктатора» – зробили країну найбіднішою в Європі. Зараз говорять про єдину країну – натомість все більше розколюють Україну, агітуючи за несправедливу війну, в якій українці вбивають українців. Найпарадоксальніше, і, водночас, найтрагічніше у всьому цьому «божевіллі» те, що більшість й далі продовжує жити з когнітивним дисонансом, як нормою світосприйняття, та з телевiзором замiсть голови.

Напевно, єдиний позитив сьогоднішнього часу – це чітке усвідомлення того, якою Україну ми (адекватні українці) точно не хочемо бачити. Направду геніальними є слова Ремарка: «У темні часи добре видно світлих людей». У сучасні темні часи добре видно, якою наша країна має бути. Необхідність кардинальних змін задля збереження та відродження країни є очевидною. Та якою має бути Україна, щоб в ній хотілось жити?     

Україна, в якій хочеться жити дійсно має бути незалежною, демократичною, європейською та єдиною. Проте, попри поширене вживання цих характеристик сьогодні, жодній з них країна в повній мірі не відповідає.

Незалежність «ідеальної» України має означати повну самостійність в прийнятті рішень та відсутність будь-якого зовнішнього впливу. Ідеальна незалежна Україна ефективно користується своїм геополітичним положенням. Вона чітко й справедливо визначає своїх союзників, політичних та економічних партнерів. Україна, яка в догоду «заокеанським» та європейським партнерам є країною-Антиросією не є незалежною. Країна, в якій прем’єр-міністр отримує вказівки й доручення в кабінеті іноземного посла не є незалежною. Країна в кабальному кредитному ярмі не є незалежною. Країна з високопосадовцями іноземної національності також не є незалежною.

Україна, в якій хочеться жити – це по-справжньому демократична країна. В ній ти не боїшся стати жертвою переслідувань чи бути вбитим за інакодумство. При цьому демократія в цій аморфній Україні трактується правильно. Народ в «ідеальній» Україні не дозволяє маніпулювати собою. В цій ідеальній країні мирний демократичний протест – дійсно мирний, а не такий, що розпалює кровопролитне громадянське протистояння. І головне, народ в цій країні є реальним, а не символічним джерелом влади. Тут на виборах, в тебе дійсно є вибір. Ти не продаєш свій голос за жодні земні блага, тому що він важливий особисто для тебе.

Україна, в якій я хочу жити, напевне, має бути європейською. Проте європейськість – це не постійні марення безвізовим режимом, клянчення допомоги та принизливі благання повноправного членства. Під час майданної істерії всі «справжні європейці» думали, що європейськість от-от впаде їм на голову, і тільки злий дядько Янукович стоїть на заваді здійсненню цього дива. Та ось уже півтора роки дива не стається. Натомiсть, актуальний перебіг подій вказує на те, що в найближчому часі нічого «європейського» Україні не світить. Та дивна річ – всі справжні єврооптимісти й сьогодні ставляться до ЄС як до української ідеї-фікс. Однак, замість того, щоб плекати марні мрії, чи не доречніше було б замислитись над побудовою Європи в Україні? Адже європейськість «ідеальної» України – це не обов’язково членство в ЄС. Країну слід виводити на європейський рівень розвитку без ілюзій, що хтось зацікавлений нам  в цьому допомагати. Україна, в якій я хочу жити стає на ноги самостійно. І для цього в неї все є.

Україна, в якій хочеться жити – це також єдина країна. Можливо, це нагадує фантастику в сьогоднішніх реаліях, та я досі вірю в загальноукраїнську єдність. Тільки для досягнення цієї самої єдності також необхідні рішучі зміни, які в сучасних умовах вперто відмовляються здійснювати. Мова йде про федералізацію (чи іншу широку децентралізацію) – оптимальний варіант збереження єдиної України. Питання лише у тому скільки ще часу має пройти та скільки ще українців має загинути у братовбивчій війні, допоки це зрозуміє влада у Києві та у Вашингтонi.

В «ідеальній» Україні одна частина народу не нав’язує іншій своїх героїв та свої неоднозначні ідеали. В цій країні, яка перемогла фашизм, немає й натяку на нацистські ідеї і атрибути. Це країна, де кожному гарантується право говорити на рідній мові та сповідувати свою релігію. В цій Україні немає полiттехнологiчних «майданів», тому що населення не хоче виходити на площу за iнтерес олiгархiв, і ніякі «іноземні інвестиції» не здатні «пробудити» необхідних для революційних змін пасіонаріїв. Натомiсть, там є активна боротьба за громадянськi права, соцiальний протест, потужний робiтничий рух, впливовi, непiдоконтрольнi владi та багатiям профспiлки.

Та головне і найважливіше – в Україні, якій я хочу жити, немає війни. В ній живе миролюбний, працьовитий і привітний народ. Тут не гинуть діти, не плачуть матері. Влада не йде війною на власні міста, а українець не вбиває та не грабує своїх співгромадян на їх землі.      

Коли ж настане – і чи настане – день коли ми знову гордитимемось рідною країною? Важке питання.

Сьогодні ми маємо нове покоління, скалічене майданами і псевдопатріотизмом, яке гадає, що для успішної розбудови країни достатньо одягнути вишиванку, обгорнутись прапором, розмалювати все в національні кольори і співати гімн по сорок разів на день. Мимоволі замислюєшся: а чи не втрачене це покоління і чи не втрачена та омріяна Україна, в якій дійсно варто і хочеться жити?

Але, попри все, нам залишається вірити в краще.  Бо ж очікування створюють нову реальність.

Юрiй Роман

Читать по теме:

Андрей МанчукВглядываясь в катастрофу

Роман ПодолянНочь приходит

Сергей КиричукУ разбитого корыта

Илья Деревянко. Крепостное право для украинцев

Андрей Манчук. «Кравчучка» вместо «Мрії»


Підтримка
  • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
  • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
  • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
  • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
  • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал