Війна за карту

Війна за карту

Андрій Мовчан
Війна за карту
Політична карта не покаже корупційних схем, діаграми статків, транзакцій у офшорні зони, структур функціонування світової економіки, підкилимних політичних домовленостей, ясних картин панування й відчуження.

Тегі матеріалу: україна, освіта, близький схід, пам`ять, війна, імперіалізм, срср-ex, філософія, мовчан
28 июля 2014

Коли я чую розмови про «Єдину Країну», у мене виникає враження, що ретранслятори цього меседжу не завжди дають собі звіт у тому, про що йдеться. Що означає нав'язливий синьо-жовтий прапорець у кутку блакитних екранів? Що слід розуміти під нескінченною демонстрацією абрису карти України, якою ми знали її попередні 23 роки?

У ключовій праці свого життя «Симулякри і Симуляції» Жан Бодріяр стверджував, що моделі реальності у постмодерному світі стають реальнішими за саму реальність, утворюючи нову гіперреальність. «Віднині саме карта передує території процесія симулякрів, саме вона породжує територію, і сьогодні це територія, клапті якої повільно догнивають на карті». І говорячи про панівні настрої українського суспільства, слід вести мову про свого роду гіперреальність.

Політична карта України висить у кожному шкільному кабінеті географії й історії. Вона прикрашає кабінети чиновників, бізнесменів, офіцерів та простих патріотично налаштованих громадян. «У Луганську помірна хмарність, у Львові дощ, в Криму сонячно, температура повітря +22», говорить ведуча прогнозу погоди на фоні державної карти й реклами нового засобу від застуди.

Видовжений на захід, що тоншає з переходом до сходу, із гулькою на півночі та двома відростками, що звисають донизу  цей контур кожен з нас знає з дитинства. Згадайте, не буває і дня, аби він не потрапив нам перед очі: у вечірньому випуску новин, в сервісних центрах мобільних операторів, на логотипах політичних організацій, включно із Партією регіонів. Обкладений перлинами контур державних кордонів і меж суходолу рекламує мережу ювелірних крамниць, а усміхнений зелений смайл, що стрибає по різним областям України від Львову до Криму, наполегливо радить нам купувати електроніку у інтернет-магазині Rozetka. Карта усюди!


При згадуванні слова «Україна», наша уява звертається насамперед до цього образу  заштрихованого суцільним кольором моделі території. А вже потім до решти міфів, привитих нам пропагандою та панівною ідеологією. Дивлячись той самий прогноз погоди у нас навіть думки не виникає, які атмосферні явища спостерігатимуться, приміром, у Тирасполі, котрий знаходиться точнісінько між Одесою, Чернівцями та Вінницею він «не наш». А Крим «наш», і Донбас так само.

Не дарма дослідник націоналізму і націй Бенедикт Андерсон стверджував, що карта є одним із факторів формування національної ідентичності, «уявленої спільноти». Щодня спостерігаючи абрис державних кордонів, візуальне стає символічним, набуваючи справжньої матеріальної сили, здатної чинити воістину справжні дива. Наприклад, вбивати.

Я стверджую, що війна, котра точиться у ці хвилини на Сході у вимірі масової уяви є війною за карту.

Дивлячись на країну із висоти пташиного польоту, чи то пак польоту супутника, розфарбовану єдиним кольором, люди схильні забувати про будь-яку іншу можливість погляду. Про жовто-зелену фізичну карту, де й кордонів, штучно проведених політиками, не існує. На зображення політичного нам важко накласти навіть економічну чи демографічну карту. Приміром, побачити вражаючу безлюдність Полісся, суцільно сільську Буковину, або те, що більшість міського населення жвие у 17 агломераціях, зосереджених переважно на Донбасі й Кривбасі. У панівній гіперреальності політичної карти цього не відшукати, адже її місія інша — ідеологічна. Вона слугує для виробництва хибної свідомості, як визначав ідеологію Фрідріх Енгельс.

Елементарний «горизонтальний» погляд на те, як живуть люди на Донбасі є практично недоступною розкішшю. «Далекий Схід» України для абсолютної більшості населення, досі лишається такою собі terra incognita. Що знає про цей край пересічний киянин середнього класу, звиклий на вихідні вибиратись «на каву» й «архітектуру подивитись» до туристичного Львова? Мінімум! Переважно його знання та уявлення обмежуватимуться шкільним підручником, розповідями знайомих, телевізійними репортажами і, у кращому разі, кількома епізодичними візитами, звідки прийнято згадувати викарбуваний у пам'яті «індустріальний треш». Що тоді й казати про мешканця глибинки, якого зараз мобілізують до лав збройних сил?

Обведені жирною лінією державного кордону зі сходу, тоншим пунктиром адміністративного поділу із заходу, і короткою смугою азовського узбережжя на півдні окрім безпосередньо карти ці дві області мали стійкий набір асоціацій. Шахти, заводи, кримінал, російська мова, «донецькі», футбольний клуб «Шахтар». Для типового українського обивателя цей стійкий ряд асоціацій йшов єдиним пакетом із нейтрально-негативним забарвленням. Уявленням чогось іншого, не завжди зрозумілого і навіть чужого. Поступово цей набір узагальнився у конкретне шовіністичне визначення «вата».

Своєю політичною апатією, ностальгією за радянськими часами і пасивною електоральною підтримкою «донецьких» населення Донбасу й раніше викликало як мінімум підозріле ставлення у мешканців решти України. І найбільш показовими у цьому ставленні були українські націоналісти, які й не намагались приховували власної зверхності. «Мочити», «позбавити виборчого права», «депортувати», «тільки насильницька українізація» подібні заяви від націоналістів я чув роками.

Парадоксально, але при цьому радикальні та не надто радикальні праві завжди вважали Донбас питомо українською землею. А іноді навіть додумувались малювати кордон «Великої України» аж до Бєлгорода, Воронежа, Краснодара і ледь не до самого узбережжя Каспію за складеною німцями мапою етнічних українських земель 1918 року.


Карта, як символ національної величі, ставала для багатьох реальнішою за людей, що населяють дану територію. Справжнішою за справжні культурні, економічні і класові відносини. Для «національно свідомих» громадян паперова монохромна модель місцевості буде значно потужнішим аргументом у винесенні суджень, ніж розмова із реальними людьми.

У такому сприйнятті населення у зоні АТО стає швидше незручною завадою на шляху до тієї самої «Великої України». І коли у наші дні в ім'я «Єдиної Країни» армія випускає артилерійські снаряди у житлові квартали Луганська, я не дивуюсь тому як канонада зливається зі звуком оплесків патріотичної публіки. Я вже навіть не обурююсь, цілому потоку шовіністичної ненависті та закликів зачистити регіон не тільки від бойовиків, але й від «неблагонадійного» населення.

Збройне повстання на Донбасі стало логічним наслідком насильницької зміни центральної державної влади. Воно є продовженням силового перегляду попереднього хиткого загальнонаціонального консенсусу успадкованого іще від часів УРСР. Після того як у Києві був радикально змінений чинний суспільний договір, свого права на його перегляд забажала й інша частина населення. У чому тоді принципова різниця цих двох подій? Насамперед у тому, що у Києві відбулось захоплення влади, яка поширюється на всю територію держави. Натомість Донбас у відповідь посягнув на «священне»  на карту.

І ось тепер, тицяючи у легко впізнаваний силует карти, панівний клас кличе народ на війну. Маховик пропаганди, щодня розповідає про «Єдину Країну», де гіперреальність мапи стає вищою за конкретних мешканців Донбасу, понижених у статусі від громадян до комах «колорадів». Де слова про єдність нації стосуються насамперед єдності класів  наприклад, мобілізованого на м'ясорубку сільського тінейджера і власника крупного банку.

Для кого війна справді має сенс, так це для державної еліти. Їй дійсно є за що воювати. Адже Донбас для Порошенка, Коломойського, Тарути, Ахметова – це не абстрактна уявлена територія, не карта, але цілком конкретні активи  підприємства, ресурси, земля, робоча сила, ринок, контракти, підконтрольна адміністрація. Тобто політична влада і власність. Капіталісти не звикли смітити грішми, тому щедрі вкладення у патріотичну пропаганду на телеканалах та у військові дії є ніщо інше як інвестиції. Це інвестиції у класовий мир, котрі дозволять і далі збагачуватись, залишивши решті втіху від споглядання відновленої мапи на стінах їхніх неопалюваних квартир.

Інвестиції справді приносять дивіденди. Сьогодні для значної частини українців карта й решта елементів національної пихи стали певною метафізичною власністю  вагомою, аби за неї воювати. Остання посередність хизується своєю любов'ю до цієї складної геометричної фігури вивищуючись у такий спосіб перед тими, у кого ця «власність» відсутня — перед «ватою». Хоча ані перші, ані другі реальної власності не мають, або ж невдовзі її позбудуться. Жан-Поль Сартр називав це явище «снобізмом для бідних», і мав рацію.


Власне, екскурс у когнітивну географію держави Україна є лише частковим прикладом. Скільки воєн за «реальність» карти було розв'язано з часів появи національних держав? Не злічити їх. Рівно сто років тому на боротьбу за політичну карту найбільші держави Європи мобілізували мільйони смертників у Першу світову. У наші дні за абстрактну ідею «історичного» Ерц-Ізраель бомби падають на житлові квартали Сектору Ґаза. У криваві територіальні суперечки включені п'ять держав Середньої Азії. Іще східніше Китай, В'єтнам і Філіппіни готові втягнути своє населення у конфлікт за крихітний безлюдний архіпелаг у Південно-Китайському морі.

Нарешті, ідеї російського іредентизму з небаченою легкістю об'єднали усі класи у єдиному національному пориві довкола панівної верстви РФ. І коли забайкальський робітник, живучи у ринковому лайні, з гордістю заявляє «Крым наш!», це виглядає настільки ж карикатурно й безглуздо як і синьо-жовті прапори, розвішані з балконів вінницьких хрущовок. Дзеркало.

Жити у світі площинної конфігурацію кордонів значно простіше, ніж намагатись вхопити усю багатовимірність існуючих відносин класового суспільства. Політична карта не покаже корупційних схем, діаграми статків, транзакцій у офшорні зони, структур функціонування світової економіки, підкилимних політичних домовленостей, ясних картин панування й відчуження.

На мапі не відшукати найбільш принципового конфлікту, лінія котрого не збігається із штрих-пунктиром державних меж, а лежить у інакшій системі координат. Йдеться про боротьбу за принципово нову якість суспільних відносин. Але щоб актуалізувати цей конфлікт, доведеться відвести свій пристрасний погляд від політичної карти і, як радив класик панк-року, убити у собі державу.

Кордони не є споконвічними. Був час, коли їх не існувало, і, я сподіваюсь, буде час, коли вони відійдуть у підручники. А наші нащадки вважатимуть нас варварами, здатними до масового вивільнення еритроцитів заради цих штучних обмежувальних ліній.

Андрій Мовчан

Читати по темі:

Андрій Манчук Последнее прибежище 

Ерік Дрейтсер Украина и возрождение фашиза

Пітер Михайленко Военно-националистическая истерия

Ілля Знаменський Куда идут народные республики?

Андрій Мовчан, Альона Ляшева Синьо-жовта стрічка для солдата-пішака

Олександр Матюшенко "Запретный город" Коломойкого

Світлана Циберганова Чтобы остаться людьми 



Війна за карту



Війна за карту
RSSРедакціяПідтримка

2011-2017 © - ЛІВА інтернет-журнал