Лук’ян Кобилиця: депутат прямої діїЛук’ян Кобилиця: депутат прямої дії
Лук’ян Кобилиця: депутат прямої дії

Лук’ян Кобилиця: депутат прямої дії


Олександр Хоменко
Заклик Лук’яна Кобилиці став іскрою в сухій траві. Громади масово відмовляються коритися панам

11.07.2013

За свідченнями сучасників, він був «усе задуманий і не скорий до розмови» – кепська характеристика професійного парламентаря, для якого балаканина є основною формою «виробничих відносин». Але хоча Лук’ян Кобилиця був делегований буковинськими селянами до австрійського парламенту у революційному 1848 році, «кадровим» депутатом-опозиціонером не став. Як ніхто інший, він знав: майбутнє народу визначається на полях класових битв, а не в кулуарах; бо, як напишуть згодом товариші із Rote Armee Fraktion, парламенти – то не центри ухвалення, а інструменти реалізації рішень влади. Тож, обираючи між мандатом та історією, Лук’ян Кобилиця обрав історію, полишивши клоунам їхні благенькі мандати.

Той край – буковинський закуток Гуцульщини – став для його мешканців водночас і благословенням, і прокляттям. Спочатку таки заповідалося на благословення, як і в кожній місцині, що їй пощастило лишитися на узбіччі битого історичного шляху: розкішна природа, вражаюча мистецькими кшталтами звичаєвість (ремесла та й цілий побут народний, наснажений погуком високого естетизму), незглибний фольклор, сюжети й образи якого майже дві сотні років поспіль правлять за «живущу воду» для українського письменства – Федькович і Ольга Кобилянська тому потвердження.

Соціальна історія тамтої землі також до певного часу не видавалася надто драматичною: як напише згодом Іван Франко (він першим присвятив Лук’янові Кобилиці спеціальну наукову розвідку, друковану 1902 році у «Записках наукового товариства імені Тараса Шевченка»), буковинські гуцули «від віків не знали панщини» – з огляду на те, що рільництву там належало відносно мале місце, а горяни-гуцули займалися впереваж вівчарством, мисливством, заготівлею деревини. Ліси й пасовиська формально належали якимось там дідичам, які зазвичай у буковинських горах ніколи в житті не бували, обмежуючись від своїх підданців неперіодичними й досить невеликими данинами – вовною, м’ясом та бринзою.

Біда прийшла на Буковину разом з капіталізмом: початком XІX століття світовий ринок і цей глухий закуток включає  у свій пекельний «оборот», і пани по далеких столицях раптом втямили, що вівці і люди, вовна і деревина – усе це має свою вартість, яку можна з великою користю використати для власних потреб.  Іншими словами, ринковий Вій «побачив» цю землю… До того часу досить млява кріпаччина враз перетворюється на вгодованого кровожерного монстра; з’являється небачена тут досі панщина, у громад починають забирати справіку належні їм ліси й полонини, від селян вимагають сплачувати або за право користуватися ними, або й просто за нізащо величезні чинші.  

Дідич Джурджован, якому належало село Путилове (у ньому 1812 році і народився Лук’ян Кобилиця) належав до особливо завзятих: навіть у народні пісні згодом перейшло, як він забороняв селянам рубати буки та ялини у їхніх же лісах (а без дерева у горах вижити просто ніяк), як силував до панщини, як забирав з господарства останнє за «овечу данину».1843 році справа дійшла до локального повстання: «побережники» (тобто озброєні слуги, як сказали б у сучасній Колумбії – парамілітарес) у звичний для себе спосіб взялися в’язати гуцулів, які без панського дозволу пішли з сокирами у ліс. Але несподівано вони наразилися на організований опір: гуцули «подякували» їм так, що Джурджовану та іншим дідичам враз стало не по собі. Звичайно, вони відразу ж згадали про «закон» і поскаржилися старості в Чернівцях. «Закон» був до їхніх послуг, і староста очікувано вислав до Путилова на поміч своїм братам по классу комісарів та 900 чоловік війська. І сталося «звичайне диво»: замість облаштовувати лінії оборони та готувати засідки, путивляни вийшли назустріч війську, повклякавши перед ним. «Магія мундиру» ще діяла на горян безвідмовно, і атакувати людей з орлами на мундирних гудзиках у таких же спосіб, як вони перед тим атакували панських «побережників», їм і гадку не спало.

Комісари заарештували кожного десятого – а далів згідно зі сценарієм мала настати оргія класової помсти. Франко у 80-х рр. XІX ст. записував спогади об тім старих гуцілів: «Тих бунтівників позаковували й посаджали до арешту. Потім з’їхав староста і позасуджував їх; тому 10 буків, тому 15, тому 20 і так далі. То їх били від рана до обіду, а решту били потім по полудні аж до ночі. Бив гайдук [парамілітерес, який заразом виконував і обов’язки  ката – О.Х] Базилько так міцно, що аж йому рука спухала; то він руку перев’язав хусткою і далі бив» – згадував один; «Не єдному і 100 буків давали. Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлебтали», - додавав інший. Справу Базилька довершили цісареві чиновники: декретом від 11 травня 1843-го року за панами було визнано все, чого тільки вони домагалися.

Серед інших, тоді заарештували і Лук’яна Кобилицю. Щоправда, його не катували, бо, вочевидь, він у повстанні активної участі не брав, а просто тримали у в’язниці, допоки в горах не втихомирилося, а потім відпустили: місцева влада вважала, що у принципі проблема вирішена і більше там ні з чим заморочуватися. Одначе Кобилиця цей урок запам’ятав. І гуцули запам’ятали його теж – бо хоч «закон» і визнав гори, ліси й полонини власністю всіляких джурджованів, їм на те погодитися було просто ніяк.

Слушна нагода трапилася початком 1846 року, коли на Східній Галичині польську шляхту, яка підняла антиавстрійське повстання для віднови Речі Посполитої, почали масово вирізати місцеві селяни – до речі, польські робили це ще активніше, ніж українські. Влада страшенно боялася, аби чутки про це не поширилися на Буковину (на відміну від галицької шляхти, буковинські дідичі були до Австрії цілковито лояльними), видаючи навіть спеціальні циркуляри з осторогами, щоб ніхто про ті події ні з ким не говорив, але все було марно – перед великоднем 1846-го всі буковинські гуцули тільки про це й гомоніли. Люди збиралися по лісах, у «бутинах», де взимку рубають ліс на сплав, і радилися, кого б послати з листом до Відня, щоб цісар дізнався нарешті про всі їхні кривди – адже всі вони, певна річ, від того, що «найясніший монарха» просто не відає, як тяжко страждає його люд.  З такою суплікою і мав вирушати до столиці імперії Лук’ян Кобилиця – як згадував багато років по тому свідок тих подій, «в часи Великодня збирали коло церквів від кожної паски по одному левові, знесли всі ті гроші Кобилиці  й вислали його з письмом про їх кривди в далеку дорогу».

Десь із півроку блукав він світами і повершувся тільки восени 1846-го року. Із собою Кобилиця приніс аркуш паперу з надрукованим на ньому великими червоними літерами якимось текстом  та повісив його у себе в хаті на стіні. На запитання спочатку не відповідав, відмовчувючись та більше розпитуючи селян про те, де і які кривди дідичі ще заподіяли, а коли всі гуртом вже напосілися на нього, таки потвердив: справді, отой аркуш із червоними літерами (на думку Франка, що то був анонс якоїсь лотереї, на який Лук’ян Кобилиця десь надибав у своїх мандрах) – правдивий цісарський патент, що ним їхній ласкавий володар повертає гуцулам усі давні права, постановляючи, що відтепер дідичі не мають права ані судити, ані бити селян та що всі ліси й полонини повинні належати до громад. Панщина, щоправда, зберігалася, проте вона не мала бути більшою за 12 днів на рік. Ошелешені горяни цілими гуртами приходили дивитися на таке свідчення монаршої ласки, а коли переконувалися, що літери справді червоні і «патент» справді правдивий, відмовлялися робити на панів, врубувалися в ліси, випасали худобу на панських полонинах.

Знову полетіли  скарги від панів до старости в Чернівцях… Кобилицю хапають на ярмарку в Путилові, везуть до Чернівців і засуджують до в’язниці. Це було літо 1847-го, а початком 1848-го стару перехняблену будівлю Австрійської імперії до самих підмурівків струснув революційний грім: настала «весна народів». У гори його відлуння прийшло травнем 1848-го, коли оголошено було перші загальні вибори до рейхстагу. Обирати мали і пани, і селяни – за принципом «одна людина – один голос». Для нині сущої України, яка посилає до свого парламенту таких типажів, як супермажор Рудьковський, мільярдер Новинський та в три обхвати «національний» Іллєнко, це видаватиметься цілковитою дивовижею, одначе ні по одній із сільських округ Буковини не пройшов пан, усюди селяни обирали лише і тільки селян: сільська округа Чернівців вислала «послом» Юрка Тимоша, Радовці – Михайла Бондара, Садагура – Василя Кірсте, Сучава – Івана Долинчука, Гурагамора – Мирона Чеперковича. Вижниця обрала Лук’яна Кобилицю.

У рейхстазі Кобилиця, як і більшість послів галицького та буковинського селянства, належав до демократично-радикальної «лівиці» і голосував за радикальний проект скасування кріпаччини без будь-якого відшкодування панам (праві й опортуністичний «центр» той проект провалили, звільнивши селян лише від особистої залежності та змусивши їх ще впродовж доброї півсотні років віддавати згорьовані крейцери на «компенсацію» дідичам).  Головно свій час він присвячував внесенню подань від громад зі скаргами на панські кривди та відбирання грунтів, полонин і лісів: як наголошує Франко, «таких подань через руки селянських послів впливали тоді тисячі».

Але було там, у віденьському побутуванні Лук’яна Кобилиці щось більше, масштабніше й глибше за будь-яку навіть найкориснішу для громад депутатську діяльність – щось, що перетворило у принципі лояльного цісареві гуцульського депутата на селянського революціонера. Охоплений революційним кипінням Відень з його соціалістичними гуртками, клубами, плітичними промовами, із загонами озброєних робітників та студентів, які нескінченною рікою рухалися вулицями міста, став для нього «точкою неповернення». Так, він не був людиною книг і теорій, не знав навіть німецької мови, але дух революції, дух віденського вересневого повстання, коли на вулицях розгорілися бої з урядовою армією, коли інсургенти вибили із середмістя реакцію і повісили військового міністра фон Латура, відтоді назавжди лишався з ним. Після Відня Кобилиця вже не депутат, не парламентар – він революціонер, яким, власне, став вже там, в столиці, по якій била запалювальними снарядами армія фельдмаршала Віндішгреца (в історію увійшла його фраза: «Людина починається з барона» – отже, Кобилиця, на думку фельдмаршала, на право називатися людиною претендувати ніяк не міг).

Характеристичний під цим спогад про нього залишив його тогочасний приятель Іван Федорович – також депутат рейхстагу і щирий демократ, хоча й шляхтич (таке теж траплялося): «Раз вечором я стояв на вежі асторономічної обсерваторії і водив очима за киданими на місто бомбами, за ракетами, що лускали в повітрі та за великими пожежами, що в різних частях міста розливалися, мов криваві озера. В тій хвилі хтось злегка поклав мені руку на плече. Оглядаюсь, а за мною стоїть Кобилиця. Його подовгасте лице  в рамці довгого до плечей волосся було осяяне кривавим блиском пожежі, в його очах меркотів якийсь дивний вогонь, а на устах був усміх. Я запитав його, що він тут робить і чи не страшно йому дивитися на се все? Кобилиця ще раз усміхнувся і, махнувши рукою, мовив: «А що, панцю, як би ми таке в наших горах зробили! ».. Я не зрозумів, що в нього на думці, зрозумів аж пізніше, коли почув про його роботу».

Після падіння Відня наприкінці жовтня 1848-го робота рейхстагу була призупинена: депутатам оголосили, що за кілька місяців вони мають зібратися в чеському Кромержижі, а задля того, аби їх не переколола багнетами реакційна вояччина, видано було їм сертифікати з печаткою та спеціальні медалі. Отримав таку медаль, вирушаючи в свої гори, і Лук’ян Кобилиця. Одначе до виснажливої й небезпечної парламентської роботи він більше не повернувся. Вже з Буковини переслав був до Кромерижу кілька селянських скарг, які узвичаєно залишилися без відповіді, а далі й зовсім занехаяв своє депутатство; коли в листопаді почало розгорятися полум’я очоленого ним повстання, і чернівецький староста, і львівський губернатор, і навіть сам міністр внутрішніх справ граф Стадіон над усе бажали, аби він таки поїхав «депутатствувати» – обіцяли йому і безпечний проїзд, і надійні документи, і, звичайно, «компенсацію всіх витрат». Зрештою, зневірившись в тому, що він «стане на шлях виправлення», 6 днем лютого 1849-го рейхстаг у Кромержижі за поданням своєї президії позбавив Кобилицю мандата. А менше ніж за місяць, 4 днем березня імператор позбавив це зібрання безпорадних базік права на життя, розпустивши його (поза всілякими законами, просто за «правом сили»). Красномовні депутати приречено розійшлися… Кобилиці серед них не було – він натоді переймався зовсім іншими клопотами.

Повернувшись з Відня до свого обійстя у селі Плоски, Лук’ян Кобилиця вразив гуцулів найперше великою блискучою медаллю на шовковій стрічці. Правду про цю дивину і сусідам, і всім охочим розповіла його дружина: виявляється, її Лукєн врятував життя самого цісаря. А було так: пани-ляхи надумали його згубити і прислали йому велику свічку з ярого воску, просячи запалити її собі на ніч. Одначе Лукєн довідався про цю зраду і пішов до цісаря на аудієнціюю: там він свічку розломив навпіл – а з неї посипався стрільний порох. І тепер цісар вважає Лукєна своїм рятівником: найясніша цісарева своїми руками вишила для нього прегарну сорочку, а цісар на знак великої ласки подарував йому оцю медаль. А Лукєн цісарю все розповів  – і як дідичі людей катували, і як їхні грунти відбирали, і як неправдою гнобили.

Одним словом, як писав Франко, «до батька Кобилиці почали йти люди, як на прощу, зблизька і здалека, просячи поради і помочі». І він починає скликати славнозвісні свої «сесії», на які надсилали делегатів сільські громади: перша така «сесія» відбулася на горі Гледові коло Вижниці, друга – неподалік від Путилова-Сторонця. На «сесіях» Кобилиця переповідає гуцулам все, що велів сказати вірному своєму люду сам «найясніший монарха». Очевидно, перед балачкою з Кобилицею той якраз читав збірник промов Максиміліана Робесп’єра, бо  те, що переказав він через селянського «посла», було справді вражаючим. Отже, цісар звелів:

– гнати у три шиї з гір усіх панів і дідичів;

– слідом за ними туди ж гнати побережників, гайдуків та всіляку іншу панську наволоч;

– усі ліси, полонини і пасовиська громадам забирати без жодного викупу, бо вони віддавна людям належать;

– не схухатися ніяких урядників, комісарів, старост чи навіть губернатора, а якщо хтось гуцулам буде погрожувати, то цісар на поміч своєму людові надішле військо.

Заклик Лук’яна Кобилиці став іскрою в сухій траві. Громади масово відмовляються коритися панам – принаймні у 22 буковинських селах зафіксовані були факти захоплення лісів і пасовиськ та відмови від повинностей. У короткому часі Кобилиця досконало опановує тактику, яку в сучасних політологічних термінах вільно було б назвати «озброєною демонстрацією»: у товаристві кількох сотень озброєних вершників він їздить селами, виганяє війтів і урядників та розподіляє колишні панські грунти. Це була ще не герілья, це була саме «демонстрація зброї»  (вже у XX столітті «Чорні пантери» так само нагадають правлячому класу – «у вас є зброя, і у нас є зброя»), бо ніде, у жодному селі пани та їхні слуги не наважилися стати до бою з озброєним народом. Вони просто тікали… 1898 року в Довгополі над Черемошем 72-річний гуцул Осьвіцинський на запитання Франка, чи бачив він тоді Кобилицю, відповів: «О, видів! Сидів на коні, білим рушником переперезаний, з медольом на грудях, а довкола нього гуцули, в-одно з пістолет стріляют та кричат: віват! Отак переїхав через Коньитин, Довгополе, Стебне, аж до Устя Путилова». Там, у Путилові до нього приєднуються «пушкарі» (набраний з гуцулів та утримуваний урядовим коштом загін гірської поліції): вони покинули свого начальника пана Завадинського і стали особистою гвардією Лук’яна Кобилиці.

Це були не жарти: настільки б не був заклопотаний австрійський уряд пізньої осені 1848-го, але дозволити сформуватися в горах народній армії він не міг. На пошуки Кобилиці відряджають значні сили, і Кобилиця із загоном змушений іти в ліси, уникаючи сутичок із урядовими військами. Починається всебуковинське полювання: на боці Лук’яна Кобидиці симпатії всього сільського люду (один зі священників відповів окружному комісарові барону Канне на його пропозицію порадити когось, хто за винагороду викаже Кобилицю: «Ні, пане бароне! Ні за які скарби світу ніякий гуцул не видасть вам Кобилиці. Скажу ще більше: якби вони дізналися, що ось я з вами тут щось задумую против нього, то, певно, повісили би мене на першій-ліпшій гілляці»), на боці панів – перевага організованої державної машини. Квітнем 1850-го Кобилицю заарештовують у Жаб’єму, катують, судять, висилають з Буковини (на терени теперішньої Румунії). По тому він швидко – у жовтні 1851-го – помер.

А може, і не помер. Бо надто непевні як документальні відомості, так і гуцульські перекази про його смерть. Може, як Еміліано Сапата, портрети якого зберігаються в Мексиці у кожній індіанській родині – поряд зі статуеткою Мадонни, священними амулетами і шкурами тотемних звірів – пішов він зі своїм загоном у гори. Пішов, аби одного разу повернутися. Наприклад, тоді, коли «парламентарі» знову згадають про людей і вирушать на електоральні свої пасовиська. Одні, ті, які «з фашизмом боряться», його ж собі в охорону мітингів наймаючи – поближче до териконів та нелегальних «копанок», а їхні спаринг-партнери – ті вже прямісінько до країв Лук’яна Кобилиці. Запакують вони свій опозиційний джип по саму зав’язку «євроінтеграцією», а щоб добро од вітру не розвіялося, «програмою захисту українців» зверху придавить. Але десь біля Вижниці щось там у них з мотором стнеться. І допоки челядь під днище автівки полізе, а «народні обранці» вийдуть на травичку кістки розім’яти, Лук’ян Кобилиця зі своїми «пушкарями» якраз на той шлях вийде. І подивляться вони один одному у вічі – горді, гонорові гуцули, які півтори з гаком сотні років тому перестали бути рабами, і аматори «барикадних боїв» біля трибуни. Гадаю, Лук’янові буде цікаво у них щось запитати – усе ж «хлопські депутати», як-не-як.

Я дорого дам, аби послухати ту розмову.

Олександр Хоменко

Також читайте:

Андрій Манчук. Пісні карпатської герільї

Ерскін Колдуелл. Хліб в Ужку

Олександр Хоменко. Шляхетські ігри в революцію

Володимир Чемерис. Чемериські війни

Дмитро Колесник. Український робітничий дім


Підтримка
  • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
  • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
  • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
  • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
  • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал