52 дні Галицької радянської республіки52 дні Галицької радянської республіки52 дні Галицької радянської республіки
Історія

52 дні Галицької радянської республіки

Олександр Федорів
52 дні Галицької радянської республіки
«Вперше від більшовиків почули галицькі хлопи, що в порушенні права приватної власності нема гріха. Довелось видати спеціальний наказ, щоб селяни жали панський хліб»

Теги матеріалу: європа, війна, клерікалізм, медицина, освіта, пам`ять, солідарність, трудова міграція, україна
16.10.2015

95 років тому – у період з 15 липня по 23 вересня 1920 року, – на території Західної України існувала Галицька Соціалістична Радянська Республіка. Наразі історія та сама назва ГСРР табуїзованї та демонізовані сучасним історичним офіціозом. Її проголошено маріонетковим утворенням, що трималося на багнетах «російської» Червоної Армії. Проте, у керівництві республіки домінували галичани, серед яких була особливо активною група колишніх офіцерів Української Галицької Армії, а російська мова навіть не мала у ній державного статусу – на відміну від польської та ідіш. ГСРР справді була утворена після радянського контрнаступу проти військ Пілсудського. Але мешканці Галичини активно підтримали цей наступ повстанням у тилу польських окупаційних військ:

«Вістки про визволення радянськими військами ряду повітів Галичини викликали посилення партизанської війни в тилу поляків, особливо в околицях Львова і Карпат. В селах навколо Львова у Сокальському, Яворівському, Золочівському та інших повітах організувались з робітників, селян і дезертирів з польської армії партизанські загони, які нападали на польські тили, невеликі частини, громили поліцейські відділи… У Сколівському повіті проти поляків почалося справжнє повстання. Як свідчать документи, в ніч на 21 серпня 1920 р. повстали селяни села Опорець, які роззброїли місцевий гарнізон і захопили казарми. Вдень до повсталих приєднався загін під керівництвом Ф.Бекеша, уродженця м. Сколе, адвокатського практиканта, який очолив повстанців. Захопивши локомотив, Бекеш направився в сторону Славська, йдучи на зустріч більшовицьким військам. Але дальше просування загону затримали поляки, виставивши проти них військові частини, в тому числі бронепоїзд».

Фрагменти з історичної розвідки Олександра Федоріва розповідають про практичний досвід 52-х днів існування Галицької СРР – з важливими досягненнями й великими помилками. Цей досвід потребує ретельного вивчення та лишається актуальним для сьогодення і майбутнього нашої країни, яка чекає на нових комунарів.

На початку 1920 року Радянська Росія була ослаблена громадянською війною. Тому її уряд, щоб уникнути боротьби на два фронти, не прагнув війни з Польщею. Однак польський уряд хотів використати хитке становище більшовиків для власних анексіоністських цілей. Тому Польща намагалася завдати удару по Радянській Росії під приводом більшовицької загрози. 28 березня 1920 р. більшовики вказали Польщі на необхідність укладення загального перемир’я, проте польська сторона відмовилася. На початку квітня 1920 р. війська Польщі розпочали військові дії на Поліссі, на межі Західного і Південно-Західного фронтів.

Зважаючи, що на початку квітня поляки вже розгортали військові дії, уряд РСФРР посилено готувався до війни. Розпочалася активна агітація в польській армії, яка була спрямована на її розклад. 24 березня, а також у наступні передвоєнні дні керівництвом країни для видання газет, листівок, відозв було виділено 5 мільйонів рублів, а також 32 тони паперу і 1,6 тон польського шрифту. 83 поляки, білоруси і литовці пройшли спеціальну підготовку для розповсюдження агітаційно-пропагандистської літератури.

25 квітня почався наступ армій Польщі та УНР на Україні, від Прип’яті до Дністра. Зламавши оборону Червоної Армії, польські війська захопили значну частину території. ВЦВК РСФРР оголосив мобілізацію населення. 28 квітня Політбюро ЦК РКП(б) затвердило план збройної відсічі Польщі. Польський наступ, звісно, викликав різку реакцію урядів РСФРР і УСРР. В «Червоному стрільці» у квітні 1920 р. була опублікована заява X. Раковського: «Єдина наша мета... утворити в Галичині незалежну владу... галицькі робітники і селяни самі вирішать, чи увійти їм у федеративний союз з радянськими республіками України і Росії».

За допомогою радянської агітація більшовики намагалися підняти повстання на західноукраїнських землях. У зверненні Реввійськради Південно-Західного фронту від 3 червня 1920 р. до солдат Червоної армії було поставлене завдання допомогти «робітникам та селянам Галичини утворити власну робітничо-селянську владу». У брошурі Г. Піддубного «Розбийте кайдани», яка була видана у Відні у 1920 p., вказувалося: «...треба повсюди нападати... на польських жандарів... Скрізь, де люде хочуть робити повстання, або готуються до нього, треба організовувати революційні ради... Тоді вже й Червона Армія вдереться до краю». У газеті «Коммунист» від 14 червня 1920 р. зазначали: «Наш обов’язок... прийти на допомогу робітничо-селянській Галичині. Радянська Галичина буде живим зв’язком із західно-європейським пролетаріатом. Панська Галичина повинна стати Радянською і увійти в Радянську Федерацію».

Ленін вказував: «Отримуючи Східну Галичину, ми отримали базу проти усіх сучасних держав. За таких умов ми ставали сусідами прикарпатської Русі, яка кипить більше, ніж Німеччина, і є прямим коридором в Угорщину, де вистачить невеликого поштовху, щоб запалала революція... Ми, беручи Галичину..., розвиваємо дорогу революції. За це варто повоювати».

Польський уряд з метою недопущення діяльності радянських агентів на території Польщі здійснив ряд запобіжних заходів. Зокрема, у наказі Міністерства юстиції Польщі від 17 червня 1920 р. заборонялося підтримувати стосунки із закордонними організаціями, які підтримують революцію, зберігати зброю, агітаційні матеріали, а також публічно пропагувати непокору владі.

В червні 1920 року, ведучи наступ на польські війська, Червона армія окупувала Волинь і шістнадцять повітів Східної Галичини. Радянські війська, перейшовши Збруч, в середині липня вступили на територію Західної України. 22 червня на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) за участю Леніна було підтверджено суверенітет Східної Галичини, схвалено пропозицію про доцільність утворення Галревкому – Тимчасового робітничо-селянського уряду Галичини. Уряд радянської України і командування фронтом домоглися від Кремля дозволу сформувати галицькі частини. 31 липня 1920 р. В. Затонський надіслав телеграму И. Сталіну і С. Косіору із проханням прискорити відправку до 14-ї армії галичан із Москви, Омська, Казані, Туркестану і Сибіру, а також 44-ї стрілецької дивізії, яка залишилася з Червоної Української Галицької армії.

Слід зауважити, що уряд РСФРР приділяв значну увагу формуванню агентурної мережі, яка стала основою проведення радянської політики на Західній Україні у наступному десятилітті. Як повідомляло Міністерство внутрішніх справ Польщі 2 липня 1920 р., «більшовицькі організації у нашому краї ведуть в останній час інтенсивну діяльність. Тактика була вироблена на таємній міжнародній конференції в Амстердамі на початку лютого цього року… Згідно з цією тактикою комуністичні організації повинні намагатися донести робітникам їх відповідальність перед російською революцією, переконувати їх у тотожності їх домагань з прагненнями Радянської Росії… Тутешні більшовицькі організації підкреслюють нагальну потребу проведення інтенсивної більшовицької агітації серед молоді... Не меншу увагу скеровано також і на сільський пролетаріат».

Також готувалися прямі диверсії. Як вказувалося у повідомленні Міністерства внутрішніх справ Польщі від 9 липня 1920 р. до генерального делегата польського уряду у Львові, «комуністична організація має розпочати замахи на залізничні мости, телефони, телеграфи й інші засоби комунікації, з метою співпраці таким чином з більшовицькою армією».

У липні радянські війська настільки просунулися углиб Галичини, що Пленум ЦК РКП(б) під головуванням Леніна схвалив утворення Галицької Радянської Республіки і Галревкому. 8 липня було утворено Галицький революційний комітет, який був одночасно урядом Східної Галичини у складі: В.Затонський (голова), М.Баран (заступник), Ф.Конар, К.Литвинович та І.Немиловський. 15 липня було опубліковано перший документ Галревкому – декларацію №1 «До трудящих усього світу, до урядів соціалістичних радянських республік і капіталістичних держав», в якій було проголошено суверенну Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (ГСРР). Дещо пізніше, 21 серпня, під керівництвом комуніста Ф. Бекеша було піднято повстання в Сколівському повіті на Львівщині і проголошено Бойківську Радянську республіку, яка проіснувала менше тижня.

18 липня радянський уряд Східної Галичини надрукував листівку із закликом до повстання проти поляків: «Стає ясним, що тільки єдина Червона Армія несе ту волю робочим масам, і тому кличемо до вас братнім голосом: «До зброї! До бою з панами». 21 липня ним було опубліковане звернення до 14-ї армії: «Вам призначено перейти Галичину і подати братерську, пролетарську поміч своїм братам з Венгрії». В органі Народного комісаріату в справах національностей, газеті «Жизнь национальностей», вказувалося, що радянській Галичині «подадуть свою братерську руку робітники та селяни України і Польщі, не говорячи вже про старших синів світової революції, про робітників і селян Радянської Росії».

1 серпня 1920 р. Галревкомом було прийнято Декрет №1 «Про встановлення Соціалістичної Радянської влади в Галичині», у якому зазначалося, що уряд диктатора Є.Петрушевича «немає жодних повноважень та стоїть поза революційним законом». До складу ГСРР увійшло 16 тодішніх повітів – тепер це Тернопільська і частина Львівської та Івано-Франківської областей. Площа республіки становила 18 тис. км2, з населенням 1,3 млн. чоловік, які проживали у 1500 населених пунктах, серед яких було 94 міст та містечок.

1 серпня в Москві була проведена нарада представників ЦК КПСГ, Галгоргкому КП(б)У та Галбюро при ЦК РКП(б), яка схвалила постанову про необхідність створення «нового об’єднання Галицького крайового організаційного комітету Компартії України». З серпня Політбюро ЦК КП(б)У затвердило єдиний ЦК КПСГ, до складу якого увійшли представники від всіх галицьких комуністичних організацій. Виконком Комінтерну визнав КПСГ як свою окрему секцію.

Утворення ГСРР викликало резонанс в українському суспільстві. Місцеве населення в цілому прихильно зустріло радянські війська – досвід польської політики впродовж 1919-1920 рр. щодо українців альтернативи галичанам просто не залишав. Відомий більшовик В. Затонський згадував, що нова влада зустрічала нерозуміння в селян, які були виховані австрійською владою в дусі пошани до закону та приватної власності: «Вперше від більшовиків почули галицькі хлопи, що в порушенні права приватної власності нема гріха. Довелось видати спеціальний наказ, щоб селяни жали колишній панський хліб. Лише перевіривши, що підпис і печатки правильні, селяни сунули на панські лани».

Водночас Затонський писав у листі до В.Леніна 6 вересня 1920 p., що соціальним підґрунтям нової влади були галичани, які приїхали з-за кордону: «Революційним ферментом є галичани, які пройшли школу російської революції, а також «американці». Майже в кожному селі можна відшукати такого «американця», який повернувся з американської еміграції чи індустріального робітника, або шахтаря, який був у Саксонії чи у Відні… Деякі з них приїзджають з партійними білетами, ухитряються привозити американську літературу».

Уряд ЗУНР проявив нейтралітет щодо Червоної армії. Так, 27 липня диктатор Є. Петрушевич видав наказ війську ЗУНР, у якому вказувалося, що армії УГА «належить затримати, так проти червоноармійців як також проти Поляків можливо як найдальше йдучу невтральність... Армії не вільно заключати ніяких договорів... ні з червоноармейцями, ні з Поляками». У цей час серед діячів Української народної трудової партії у Східній Галичині панували радянофільські настрої. Адвокат і ветеран УГА Степан Шухевич згадував, що коли Червона армія підходила до Львова, «інтелігенти... були того хибного погляду, що їм від більшовиків не загрожує ніяка небезпека, бо, мовляв, вони такі самі революціонери, як більшовики, мовляв... тепер вони, як досвідчені політики, допровадять до тривалого порозуміння».

Популярності червоних військ сприяла заява про підтримку західноукраїнської державності. У листі Реввійськради фронту командуванню Першої Кінної армії вказувалося: «ми підемо на Львів, щоб... допомогти пригнобленим українцям галичанам створити свою незалежну державу, нехай не радянську, але доброзичливу до РРФСР». Після проголошення Галицької Радянської Республіки часопис «Український прапор» висловив задоволення тим, що більшовицький наступ приведе до звільнення Галичини від польської окупації, а проголошення більшовиками державної самостійності Галичини назвав «здобутком першорядного значення». Також висловлювалися сподівання на можливість порозуміння із більшовиками.

Прийшовши до влади, Галревком спробував привернути симпатії місцевого населення. В. Ленін відправляв В. Затонському інструкції нещадно громити «панів і куркулів, щоб батраки, а також селянська маса відчули круту зміну на їх користь». Було проведено часткову компенсацію постраждалим від військових дій. У телеграмі штабу 14 армії до Затонського вказувалося: «Реввоєнрада формує особливу комісію, яка, рухаючись по лінії проходження частин кінної армії, буде платити за заподіяні збитки». Для налагодження роботи підприємств необхідно було відбудувати шляхи сполучення. За допомогою солдат Червоної армії в серпні 1920 р. було відремонтовано 50 мостів, переведено 150 верст залізниці з вузької на широку колію. Відбудовувалися націоналізовані підприємства, що дало змогу забезпечити роботою значну частину робітників. Сім’ям безробітних та незаможним надавалась грошова допомога. Сім’ям міської бідноти видавали також продукти, організовували по околицях міст та в селах безкоштовне харчування при кухнях-їдальнях. Декларацією №2 «Про права і обов’язки робітників в ГСРР» встановлювався 8-годинний робочий день, проголошувалося право на працю, на освіту, соціальне забезпечення тощо.

Водночас Радянська влада повела наступ на церкву. Своїм декретом №2 Галревком відокремлював церкву від держави і школу від церкви, скасовував усі привілеї духовних осіб, усі форми державної допомоги церкві. Церква була фактично поставлена поза законом. Усі церковні і релігійні громади повинні були підкорятися загальним постановам про приватні товариства. Галицький єпископат висловив протест проти обмежень радянською владою громадянських прав людини, свободи совісті і віросповідань, наголошуючи, що «Галицька радянська республіка є штучним утворенням більшовицької окупаційної влади, яка нічим не відрізняється від царської чи польської окупації». Здійснюючи рішення Галревкому, місцеві органи приступили до конфіскації монастирського і церковного майна. Так, 7 серпня 1920 р. було видане розпорядження Чортківського повітревкому про організацію показового державного господарства на землях місцевого монастиря Василіян. Представники духовенства позбавлялися права обирати і бути обраними до органів радянської влади.

16 серпня було прийнято Декрет №3 «Про мобілізацію галичан, які перебувають на території РСФРР та УСРР», в якому оголошувалася «мобілізація усіх галичан без огляду на національну приналежність», що проживали на території України і Росії. Декрет № 10 оголошував про створення на території ГСРР робітничо-селянської міліції, яка була виконавчим органом усіх ланок ревкомів.

28 серпня 1920 р. Галревком видав декрет №18 «Про народні суди, революційні трибунали і касаційний трибунал в ГССР, яким скасовувалися всі органи політичної, судової і громадської влади «Польської держави» в Галичині й проголошувалося, що «до часу І з’їзду Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів у Галичині вся влада переходить до Галицького Революційного Комітету, а на місцях – до підлеглих йому органів – повітових і сільських революційних комітетів». Судовим органам було заборонено посилатися на будь-які акти австрійських, польських чи зунрівських властей. Але через нестачу юристів-більшовиків судові органи так і не були створені і роль судів виконували сільські чи міські ревкоми.

Сільському ревкому в межах села належала вся повнота законодавчої і виконавчої влади. Члени сільревкомів одержували заробітню платню. Так, з 16 серпня голови сільревкомів одержували по 3 тис. крб., їх члени – по 2,5 тис. крб. Право вибору сільревкому мали тільки трудові сільські елементи – безземельні і малоземельні селяни. Позбавлялися цього права ті, які користуються найманою працею або займаються спекуляцією. Аналогічно створювався апарат радянської влади в неповітових містах і містечках. На відміну від сільревкомів, повітові революційні комітети не обиралися населенням, їх призначав Галревком.

Для налагодження управління різними сферами державного життя і економіки при Галревкомі було утворено 18 відділів з підвідділами, комітетами і комісіями, зокрема, народного господарства, праці та соціального забезпечення, судочинства, земельний та інші. Організовувався ревтрибунал. Спеціальним декретом Галревкому на нього покладалися «керівництво всією роботою з організації революційної влади на місцях» з підпорядкуванням йому місцевих ревкомів. Військовий відділ мав «об’єднати діяльність військових комісарів на місцях».

Проводилася деяка робота з розвитку освіти. Зокрема, відкривались дошкільні та шкільні навчальні заклади. Декларація №3 надавала можливість здійснювати навчання у школі рідною мовою. Школа мала бути безплатною для всіх дітей віком від 8 до 17 років. Для здійснення керівництва освітою й соціальним вихованням молоді при ревкомах створювалися відділи та секції народної освіти, в яких передбачалися посади інструкторів з театрального, музичного і образотворчого мистецтва та охорони пам’яток старовини. Для агітації серед населення у серпні 1920 р. було прийнято положення про хати-читальні, в якому вказувалося, що «хати-читальні повинні бути вогнищами політико-освітньої роботи в селах». У них розміщувалася радянська преса та література, проводилася пропагандистська робота. Також відкривалися бібліотеки. Тернопільський повітревком розіслав сільревкомам розпорядження: «Перевірити, чи в місцевості не знаходяться... які бібліотеки або артистичні збірки по домах утікших осіб... Коли знайдуться, то подбайте про те, щоби книги, образи, так само весь інвентар ніяк не були знищені, ні рознесені».

Робилися кроки і у розвитку медицини. Відкрилися 4 амбулаторії і 3 лікарні в Тернополі, медичні заклади були створені в Бродівському, Збаразькому, Золочівському та інших повітах. Проводилася націоналізація приватних аптек.

Приступивши до перетворень, Галревком насамперед намагався реформувати складну грошову систему, оскільки на території Галицької РСР в обігу були грошові одиниці різних валют. Щоб вийти зі скрутного фінансового становища, уряд радянської України передав великі суми невикористаних паперових грошей Директорії у купюрах по 50 крб. Також старі гроші замінювалися новими, радянськими. Щодо купюр дрібної вартості, то або дозволявся їх обіг, або на них проставлявся штамп, що давало змогу перелічити існуючу в обігу грошову масу. Галревком ухвалив 1 серпня 1920 року постанову № 3 «Про грошові знаки». У першому параграфі цієї постанови оголошувалось, що Галревком встановлює монополію на визначення курсу і розмін валют, які були в обігу в Республіці. Допомагали Галревкому забезпечити потреби в грошах уряди РРФСР і УСРР. Так, Наркоматом фінансів РРФСР було видано понад 500 млн. рублів, урядом Української СРР – 50 млн. крб.

Проводячи свою політику, Галревком витрачав великі суми грошей. Щоб уникнути банкротства уряду, більшовики використовували радикальні методи. Вже наприкінці серпня 1920 р. відпущені міським та повітовим ревкомам грошові фонди закінчилися, тому Галревком приймає декрет №11, згідно з яким ревкоми отримували право накладати на осіб, «що належали до класу буржуазії, одноразові надзвичайні революційні податки».

В. Затонський закликав до експропріації поміщиків і буржуазії, яку він проголошував від імені Галревкому. Так, поміщицька земля проголошувалася державною власністю й мала передаватися через місцеві органи влади (ревкоми) працюючим на ній, але, передусім, для суспільного обробітку; конфіскованим реманентом, зерном, худобою, речами хатнього вжитку теж мали розпоряджатися ревкоми. Разом з тим при конфіскації збіжжя у поміщиків третина конфіскованого передавалася селянам. Не отримавши землі законним шляхом, галицьке населення самочинно розпочало її розподіл, що ускладнило й без того напружену обстановку в краї. Голова Галревкому Затонський вказував: «намагаюсь всюди, зокрема навіть демагогічно підкреслити робітничо-селянський характер радянської влади. Підняв шалену компанію проти інтелігенції... В маси кинутий лозунг: «Руйнуй все старе, гони, винищуй поміщика, його економів і прихвостнів, розбирай землю, не очікуючи детальних інструкцій, грабуй буржуазію».

20 серпня було проведено реєстрацію власників Тернополя за двома класами. В основу такої класифікації клалася величина доходів та вартість майна. Найбагатших родин було виявлено 107. На них було накладено контрибуцію в сумі 15 млн. крб. – в середньому 140 тисяч крб. на родину. Багатих у великих містах виявляли, спостерігаючи за їх способом життя. Так, у постанові чортківського повітового революційного комітету ГСРР від 4 вересня 1920 р. зазначалося: «прислати як найскоріше спис осіб буржуазних... про який повітовий Ревком не знає, з чого вони живуть і які ходять по місті без роботи, прогулюючи».

У вересні 1920 р. Галревком прийняв декрет «Про хлібну розкладку», згідно з яким радянська влада визначала кількість хліба і фуражу, яку необхідно було зібрати з усіх повітів республіки в селянства по твердих цінах. Оскільки цей декрет виконувався незадовільно, видавалися постанови про посилення заходів щодо збору у населення хліба: «Із звітів районних агентів виказується, що поодинокі сільські ревкоми не дбають, або мало дбають про збір і забезпечення оставшого по дворах хліба. Наказується про те сільському ревкому приступити негайно до цілковитої звозки збіжа».

В серпні 1920 р. в окупованих Червоною армією повітах Східної Галичини виникли перші організації Комуністичної спілки молоді. 27 серпня 1920 р. відбулися організаційні збори молоді Тернополя, які поклали початок існуванню комсомолу в краї. На цю організацію було покладено завдання проводити просвітньо-агітаційну роботу. У протоколі зібрання тимчасового комітету комуністичної організації молоді міста Тернополя від 29 червня 1920 р. вказувалося: «Зібране постановляє реєстрацію всіх тов. неуміючих або слабо уміючих читати і писати і приступити до організації школи початкової... Упорядкувати бібліотеку і списати катальог». Однак при відступі Червоної армії діяльність молодіжних комуністичних організацій припинилася і значна частина комсомольців відійшла разом з військами більшовиків на Схід.

За постановою Галревкому було створено Всегалицьке радянське видавництво (Всегалвидав), що є центральною установою ГСРР, яка відає в загальнодержавному масштабі організацією всієї видавничої справи і розповсюдженням всіх родів друкарських виробів. Також було створено Галицьке радянське телеграфне агентство (Галрата). Одинадцятий номер газети «Більшовик» від 24 серпня вийшов як орган ЦК КПГ з підзаголовком «Газета галицького селянства». Для широких мас населення Всегалвидав почав видавати у середині вересня 1920 р. «Стінну газету Галицького радянського телеграфічного агенства «Галрата». У Золочеві виходила газета «Червоний доброволець». Крім Всегалвидаву, було створено у Кам’янці-Подільському видавництво політвідділу 44-ї дивізії, під назвою «Червона Галичина», де виходила однойменна газета.

У зв’язку з відступом Червоної армії, 10 вересня 1920 р. ЦК КПСГ прийняв рішення про розпуск партії з тієї причини, що в ній переважають «міщансько-націоналістичні елементи». Зауважимо, що в той час до КПСГ входило 50 колишніх офіцерів УГА. 21 вересня Галревком та його органи на місцях припинили своє існування, уряд ГСРР з Червоною армією відступили за ріку Збруч. Однак фактично Галревком припинив свою діяльність 7 вересня 1920 p., про що заявив один з членів Реввоєнради 14-ї армії:

«Галревком практично припиняє свою діяльність як урядовий орган. Необхідно зайнятися підготовкою нового наступу на Галичину і через Галичину. Для цього:

1. Ми займемося організацією і навчанням Галичан, які вийшли з нами з Галичини, для створення кадрів як військових, так радянських і партійних працівників.

2. Візьмемо у свої руки зафронтову роботу в Галичині, а через організуємо зв’язок з Польщею, Чехією, Румунією і Віднем, для цього в нас є відповідні працівники».

Тобто, східногалицьке питання не знімалося з порядку денного урядом РСФРР.

Олександр Федорів

Читайте по теме:

Андрей МанчукДругой Львов возможен

Cергей КиричукИнтервью с Валерием Солдатенко

Андрій БондаренкоАктуалізація лівого руху в Галичині можлива

Ерскін КолдуеллХліб в Ужку

Бруно ФрейНа Верховині, у краю голоду

Карел БергкофГолод у Києві

Андрей МанчукСенокосы

Микола СкрипникЛенін та національна справа

Володимир ЧемерисЧемериські війни

Андрей МанчукТриста лет мифологии

Микола СкрипникНародна освіта за десять років

Андрей МанчукКиев. Традиция Первомая

Евгения Бош«Комитет больше не в силах сдерживать массы» 

Андрій МанчукСічневе повстання. «Роля хлопчаків»

Казка про українську революцію

Андрій МанчукПісні карпатської герільї


2011-2017 © - ЛІВА інтернет-журнал