На Верховині, у краю голодуНа Верховині, у краю голодуНа Верховині, у краю голоду
Історія

На Верховині, у краю голоду

Бруно Фрей
На Верховині, у краю голоду
Ці селяни знають, чого вони можуть чекати від своїх панів. В Підкарпатській Русі, де промисловий робітничий класс є нечисленним, на останніх виборах одна третина всіх голосів була віддана червоним

05.08.2013

От редакции: LIVA.com.ua продолжает публиковать тексты группы журналистов из европейских стран и США, которые в 1935 году посетили голодающие села украинских Карпат, опубликовав серию материалов о положении крестьян-русинов. Историческая память об этой трагедии не укладывается в текущую политическую конъюнктуру, и потому откровенно замалчивается в наши дни. Бруно Фрей, известный австрийский публицист, который впоследствии станет заключенным нацистского концлагеря, описал в своем очерке бедность и бесправие карпатских украинцев, которых поднимали на борьбу чехословацкие коммунисты.


У червоних селян Підкарпатської Русі

В ці дні Міжнародна робітнича допомога звертається із закликом врятувати голодуюче населення Підкарпатської Русі.

Верховина, що по-німецькому значить «Bergland» («Гірський край)», є географічною назвою того загубленого куточка на карті, котрий безпосередньо прилягає до кордону з Польщею і займає гірське пасмо між Ужоцьким перевалом і Гуцульщиною, яка межує з Румунією. Якщо з Ужгорода – головного міста Підкарпатської Русі, яке лежить біля гір майже на рівнині, – дорога ваша проляже у лісисті Карпати, то неодмінно вона поведе по крутих серпантинах, через мости, зруйновані під час світової війни, які треба було відбудувати, до забутого хреста біля прикордонного каменя, що вказує місце, де у спільній могилі спочивають дванадцять тисяч солдатів, чию батьківщину слід шукати між Сибіром і Вестфалією. Це і є Ужоцький перевал.

В долинах цього лісистого краю туляться розсіяні  нерідко за десять, п’ятнадцять кілометрів одна від одної богом забуті хатини найбіднішого люду, який будь-де проживає на світі. Це і є край голоду – Верховина. Її люди не голосять, не плачуть, не борються не захищаються – вони вмирають. Такої картини – жахливої і страшної – не знайти ніде.

Ми входимо в один з дворів у Бистрому. Присадкувата дерев’яна хатина з непомірно високою солом’яною стріхою. Зимою, коли все село засипане глибоким снігом і надворі виють вовки, єдиний вихід із хати на волю – через дах. Цим і пояснюється така її своєрідна побудова. Всередині – широкі дерев’яні нари без будь-якої білизни – постіль подружжя, – а спереду на двох схрещених гілках підвішена ряднина з грубого льону – колиска для немовляти. Піч холодна. Селянка з двома старшими дітьми апатично сидить біля входу. Повільно спадають відповіді з вуст, що звикли до німоти, забули навіть крик вимученої душі. З чого живуть? Вона показіє хліб, з якого відламую шматок. Він спечений із сушеної трави і сіна і є, безперечно, найбезглуздішою їжею, яку ще десь споживають люди. Хліб, справжній хліб на Верховині печуть лише двічі у році. Це святкова їжа на різдво і на великдень. «Де ваш чоловік?», – питаю. «У війську», – звучить відповідь. «Яка в нього професія?» – «Лісоруб». «Скількі заробляє?» – «Коли є робота, а це буває лише влітку, – 10 крон в день». Тоді за кількатижневу працю є півцентнера кукурдзи.

У селі зустрічаю обідраного мандруючого єврея-wanderjude (йдеться про торгівця дрібними побутовими речами, який весь свій товар носить з собою із села в село, торгуючи за гроші або натуральну оплату), з криком голоду в очах, який тримає в руках корзину наповнену ножами з дерев’яними ручками, дешевими бантиками та іншим дрібним товаром. Я не міг собі уявити, щоб ці селяни могли ще щось купувати. Аж виявилось, що тут, за один день їзди від Берліна, процвітає обмінна торгівля, про яку ще в юнацькі роки довідався, що вона існує у найглибиннішій Африці. А це край, та ще й у Європі, де 32 зі 100 дітей шкільного віку не мають змоги ходити до школи.  Тут частково зберігся податок натурою («робина») і підневільна праця («роковина») на попа. Зате плакат на осстанній залізничній станції закликає селян вступати в Масарикову лігу аеронавігації (MLL). На щастя, верховинці не вміють його прочитати.

Як живуть ці люди? Влітку є сезонна робота в лісах; взимку Червоний хрест, який через голод і тривалу небезпеку висипного тифу має на Підкарпатській Русі постійну бригаду, утримує в селах жебрацькі кухні – тарілка каші, кілька картоплин або трішки кукрудзи пригальмовують масову смертність. Селянин голод тамує взимку сплякою і ледве животіє. Потім, коли настає літо і починається робота, то виявляється, що він настільки знесилений, що не може конкурувати з робітниками, які походять з заможніших місць. Статистика, яку мені показали в Ужгороді, свідчить, що верховинець спроможний дістати лише 30% звичайного акордного заробітку, тоді як селянин з багатшої Гуцульщини біля Ясиня – 80%, румунський – 100%, а польський лісоруб може заробляти навіть 110%-120%. Це наслідок голоду і ніщо інше.

Як же доходять до такого жалюгідного стану? Чи цей народ не звільнений від феодального панування? Не здобув своєї національної свободи?

Якщо говорити з селянами, то постає надзвичайно проста картина їх світогляду. Є пани і бідняки. Пани – це угорці, чехи чи євреї, і незалежно, якою мовою говорять, – вони пани. Потім є бідняки. Це вони – безземельні, бідні селяни, які змушені голодувати. Мову оратора-комуніста розуміє кожний селянин. Заплутані ж питання буржуазних і націоналістичних партій, що борються одна з одною за панування, йому чужі. Пани по один бік, бідняки по другий – ото увесть зміст цього комунізму, для розуміння якого не потрібна жодна попередня підготовка.

Був я з депутатом-комуністом в кількох селах на півдні краю, де становище вже значно краще.  Тут селяни мають принаймі кукурудзяний хліб. Виснажений кількогодинною їздою на возі по рівнинній дорозі, прибув я у Великі Лучки – величезне село з майже вісьмома тисячами жителів і двома тисячами будинків, які вишикувалися у ряд довжиною 6 км. Там, на головній площі перед будинком нотаря, став я свідком комуністичних зборів селян, на яких був присутній навіть уніатський священик. На комуністичні збори приходить сам нотар, щоб пильнувати як цензор. Одинадцять разів забороняли ці збори, і лише сьогодні, після 12-ї заявки, їх дозволили провести. Біда, коли б промовець запізнився – вже за хвилину після визначеного часу жандарми розпускають збори за недотриманістю приписів.

Що каже уряд про злидні селян? Він покликується на земельну реформу.

Легко довести, що земельна реформа, як її здійснюють органи влади, є нічим іншим як засобом корупції. Пануючою партією є аграрна партія, що засідає в уряді. Адміністративні установи, відповідальні за проведення земельної реформи, є нічим іншим як представництвами аграрної партії.  Переважна більшість селян має лише від чверті до одного йоха землі (йох – земельна міра, що дорівнює в Німеччині 56,03 ара). Це забагато, щоб вмерти, і замало, щоб жити. 80% землі належить державі і двом-трьом графським землевласникам; 20% землі – карликові володіння. Прошарок селян-середняків майже повністю відсутній. При цьому 5% краю – орна земля і 50% лісу; решта – луки, пасовища і пустирі. Граф Шенборн має сам 250000 йохів землі, з яких протягом земельної реформи продано досі сільським общинам загалом 30000 йохів. Держава виплачує йому за ті 300 крон за йох, перепродоючи їх, у свою чергу, в кілька разів дорожче. Оскільки бідні селяни не мають грошей, щоб купити землю, то і ця, розподілена реформою земля, відтак знову дістається заможнішим. Наслідок той, що з протекційних «дітей» витворюється новий тип середнього селянства, а злидні й надалі залишаються незмінними.

Лісова реформа є чистим шахрайством. Виділені общинам грунти не можуть бути по-господарськи роблені, бо сільська біднота не має для цього засобів. Що можуть вони робити з лісом, коли їм не надають кредиту? Проте вони повинні виплатити за виділені їм ділянки, щоб «експроприйований» граф та «експроприйована» держава одержали свої кошти; крім того, общинам потрібні гроші, щоб обробляти за дорогу ціну куплений ліс. У них, однак, немає коштів – навіть 10 крон на ціле село.

Угорські агітатори розповсюджують чутки, що страшна бідність на Верховині є наслідком відокремлення краю від Угорщини. Раніше селяни начебто їздили на збирання врожаю на Угорську рівнину, інші сплавляли ліс по Тисі, і таким чином вистачало грошей і хліба на Верховині на цілу зиму. Важко однак повірити, щоб у часи угорського панування тут жилось краще.

Ці селяни знають, чого вони можуть чекати від своїх панів. Ось що втішне в їх страшних злиднях: вони знають, де їх союзники. В Підкарпатській Русі, де промисловий робітничий класс є нечисленним, на останніх виборах одна третина всіх голосів була віддана червоним. Там, наверху, в долинах плачу Верховини живе революційний селянський стан, який покладає свої надії на перемогу робітничого класу.

Бруно Фрей

Також читайте:

Ерскін Колдуелл. Хліб в Ужку

Карел БергкофГолод у Києві

Олександр ХоменкоЛук’ян Кобилиця: депутат прямої дії

Станіслав-Костка Нейман. Карпати

Андрей Манчук. Сенокосы

Александр Панов. Голод

Сергей Одаренко. Покушение на Голодомор

Марк Колесник. Не нужно оправданий

Андрій МанчукПісні карпатської герільї

Дмитро КолесникУкраїнський робітничий дім

Луїс ФюрнбергПідкарпатська Русь — Рудні Гори


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал