Іменем любові, здавайтесь!Іменем любові, здавайтесь!
Іменем любові, здавайтесь!

Іменем любові, здавайтесь!


Юлія Малькіна
І радіє, радіє, українець кожному повідомленню про вбитого "терориста" і мужньо не проливає жодної сльозинки за випадковими жертвами цієї кривавої бійні. Але він любить тебе, Донбас!

02.11.2014

«…На небі живе невидимий мужик, який стежить за усім, що ви робите – щодня і щохвилини. І у невидимого мужика є особливий перелік із десяти речей, які він не хоче, аби ви робили. І якщо ви зробите бодай одну із цих речей, у нього підготовлене особливе місце, повне вогню, диму, полум’я, тортур і страждань, в яке він відішле вас жити і мучитись і горіти і задихатися і плакати до кінця часів. Але він любить вас!».

Джорж Карлін

Він зустрічає її, вони перетинаються поглядами, між ними виникає шалена пристрасть, вона видається йому ідеальною, справа закінчується шлюбом. І ось вони мали б жити довго та щасливо, аж раптом виявляється, що вона зовсім не така, якою видавалася на початку – сперечається, відмовляється від сексу через головний біль, посміхається іншому… Його охоплює лють, він втрачає контроль, замахується і б’є її з усієї сили в обличчя. Потім ще і ще. Коли злість вщухає, він стає на коліна і зі сльозами на очах просить пробачення. До наступного разу. А наступного разу все ще гірше, і сили в руках додається… І ось одного дня побита, у синцях і саднах, вона хапає сумку і тікає від нього світ заочі. Але він не може жити без неї, він принижений і ще більш розлючений, тому готовий на все, аби знайти і повернути. І таки знаходить, повертає і знову знущається, і все ще любить. «Зрозумій, це ти мене довела»  говорить він їй. 

Типовий сюжет рядового американського трилера, чи не так? Але нам з вами не треба ходити у Голівуд – ми самі герої цього фільму ось вже як десять років. Саме під час виборів 2004 року українець став розрізняти «своїх» і «данєцкіх». І не зважаючи на гасло «Схід і Захід разом!», яке вигукував селянин із Черкащини, бухгалтерка з Житомира чи власник МАфу із Києва на помаранчевому майдані, кожен із них підозрював: на Донбасі живуть чужаки, бо їхній менталітет дуже відмінний від менталітету українця – файного ґазди, сім’янина, людини віруючої, моральної, освіченої, європейця, одним словом. Донбасчанин – то геть інша справа: хата у нього не білена, діти босі, голодні, а сам він майже завжди алкоголік. А усі ті донецькі програмісти, викладачі, лікарі, інженери, які приїхали працювати до столиці, то лише приємні виключення, які ще раз підтверджують незмінне правило.

За останнє десятиліття кожен патріот засвоїв як два і два кілька важливих речей:

  1. Без Східних регіонів ми прекрасно проживемо, ба, навіть більше – зекономимо, бо не потрібно буде годувати жебрацькі дотаційні області.
  2. Усюди, де люди живуть східніше Полтави і аж до Сахаліну – часова петля (а люди там як були, так і лишилися «совками» і мріють про відновлення СРСР).
  3. Принагідно кожному донбасчанину слід дякувати за президента-підараса. 

І хоча Донбас нагадував  українцю чи то дружину-шльондру, чи то дитину із відставанням у розвитку, ще не все було втрачено. Потрібно лише там сильніше натиснути, там пожурити, там принизити і вказати йому на недолугість і помилки, десь стукнути, десь «підкрутити гайки», і він неодмінно виправиться! А вже після «революції гідності» так і поготів, адже перемога Майдану, вважав патріот – то перемога всієї України. І її месіанський обов’язок не лише здобути те, що належить їй за природнім правом (міжнародні кредити, вступ до ЄС, визнання і повага усього світу), а й експортувати революцію, аби раз і назавжди покінчити із пережитками Радянського союзу. Ну то й що, що влада здобута незаконно? Переможців не судять!

Мова – то душа народу, знає кожен українець з малечку. І щоб нарешті Донбас став частиною прадавньої нації, потрібно в нього вдихнути цю душу. От тільки виявилося, що там давно уже живуть переважно зомбі, які харчуються винятково кремлівською пропагандою. Що ж з них взяти? Лишається тільки рятувати тих, хто ще не до кінця втрачений, а всім іншим «Чемодан – вокзал – Росія», або смерть (бо на що ж іще заслуговує сепаратист?!).

І дозволити їм піти ніяк не можна, бо ж «Україна єдина!». А ще там ресурс, який не можна втрачати в жодному разі, навіть ціною людських життів. І ось українець, не покладаючи рук, пише у своєму фейсбуці викривальні пости про золотозубе бидло із Донбабве, не жаліючи горла свого співає «Путін – хуйло!» (небаченої сили заклинання проти лукавого, який нашіптує східнякам про те, як правильно ненавидіти Україну і присилає сюди демонів у зелених камуфляжах). Не шкодуючи грошей, шле українець знову і знову смс-ки із п’ятьма гривнями допомоги воїнам АТО, і радіє, радіє, українець кожному повідомленню про вбитого "терориста" і мужньо не проливає жодної сльозинки за випадковими жертвами цієї кривавої бійні.

Але він любить тебе, Донбасе!

Та сьогодні невдячний Донбас говорить своє вирішальне слово, прийшовши на вибори і легітимуючи новий порядок. Він хоче жити за власними правилами. Заради чого стирав ти пальці тими смс-ками,  навіщо залишав у супермаркеті сайру і печінкові паштети в кошиках для АТО, задля чого вчив дітей новим словам «лугандон»і «даунбас», навіщо вимушено сміявся над мультфільмами Ірени Карпи про «ватників»? Ти ж так любив єдину Україну, що  безвідмовно перечисляв воєнний збір із своїх доходів і заплющував очі на новоприйдешніх корупціонерів. І що тепер робитимеш, шляхетний українцю, нащадку трипільців? Чи відпустиш його, побитого, понівеченого і приниженого твоєю любов’ю? 

Юлія Малькіна

Читайте по теме:

Андрей Манчук«Донбассофобия»

Всеволод Петровский. Загляни в свое зеркало, Майдан

Иван ЗеленскийУкраинец, житель Донбасса

Андрей Манчук. Донбасс, бандиты и олигархи

Егор ВороновБес гуманизма

Андрій Мовчан. Єдина країна, чи єдність трудящих?

Андрей МанчукБатальоны смерти


Підтримка
  • BTC: 1Dj9i1ytVYg9rcmxs41ga2TJEniLNzMqrW
  • BCH: 18HRy1V7UzNbbW13Qz9Mznz59PqEdLz1s9
  • BTG: GUwgeXrZiiKfzh2LW7GvTvFwmbofx7a4xz
  • ETH: 0xe51ff8f0d4d23022ae8e888b8d9b1213846ecac0
  • LTC: LQFDeUgkQEUGakHgjr5TLMAXvXWZFtFXDF
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал