Web-селяни у дні обстрілів

Web-селяни у дні обстрілів


Андрій Мовчан
Споживачі медіа утворюють вузькі племінні союзи, межі яких вони залишають не частіше, ніж середньовічний селянин залишав свою громаду.

Тегі матеріалу: україна, пам`ять, війна, змі, расизм, гетто, солідарність, мовчан
26 января 2015

Задаймося крамольним питанням. А чи важливо, хто обстріляв злощасний тролейбус у донецькому районі Боссе? Внаслідок чиїх залпів вкрився трупами один зі спальних районів Маріуполя? Звідки летіли снаряди на Горлівку? Хто першим порушив хитке перемир’я? Нарешті, хто зрешетив автобус під Волновахою, з частиною обшивки котрого Петро Порошенко позував на Всесвітньому економічному форумі? Яка у підсумку різниця?

Чи важливо все це персонально для вас? Питання звучить більш ніж цинічно. У реальності, де гинуть конкретні живі люди — це засадничий, принциповий момент. Як мінімум для того, аби знати, на чиї голови посилати прокляття, і кому бажати горіти у пеклі.

А як щодо іншої реальності — медіа-реальності? Тієї реальності, кількість мешканців котрої в тисячі разів перевищує населення «зони АТО» і кількість учасників бойових дій. У часи війни історія стискається, рік йде за десять, тому питання «хто винен?» на території масової комунікації перестали задавати вже ціле десятиліття тому.

Що відбулося насправді? Тепер це більше не питання. Для більшості це стало предметом віри.

Принципово не важливо, хто заряджав міномет або гаубицю. Винуватці визначені наперед. Таким чином новина про чергову трагедію перетворюється на відмашку для суто рефлекторної реакції.

Якщо на початку війни було іще намагання розібратись, були спроби слідкувати за журналістськими розслідуваннями, тепер це вважається зайвим марнуванням часу. Девальвував і сам викривальний жанр. По-перше, кількість фейків сягнула критичного рівня, за яким викриття втрачають будь-який сенс, по-друге, кожна зі сторін медіа-війни виробила конвеєр виробництва «беззаперечних» фактів. І навіть у випадку, якщо задокументовані військові злочини, жорстокість, лицемірство, зловживання на короткий час вибивають споживача фронтових зведень зі звичного ритму, він з легкістю відновить «нормальний» стан, трохи помандрувавши звичними медіа-стежинами у пошуках заспокійливих версій.

Говорячи платонівською лексикою, світ ідей перестав цікавити афінян. А куди більше цінується вміння знайти теплу й захищену медіа-печеру, на стіні якої будуть вигравати милі для нашого ока тіні.

Піддані медіа-імперій жонглюють неймовірною кількістю фактів і «фактів», але до розуміння ситуації і тим паче виходу з неї, це мало кого наближає. «Багатознання розуму не навчає», — казав іще один стародавній грек Геракліт. Так стається і з колекціонуванням інформації з лінії фронту.

Як відомо, Facebook і Google вже кілька років використовують так звану політику персоніфікації інформації. Це означає, що кожному користувачеві насамперед пропонується інформація, зібрана на підставі його вподобань — щоденних лайків, вказаних зацікавлень, переходів за посиланнями. У такий спосіб людині сплітають невидимий медійний «кокон», вийти за межі якого можливо, але не хочеться. Персональний «плюшевий концтабір», де роль суворого наглядача відіграють приємність, звичка.

Те ж саме відбувається із медіа-реальністю війни. Для когось, приміром, новини про обстріли Горлівки можуть бути за межами «приємного» споживання інформації, і опинитись за стінками кокону, у той же час загибель людей у Волновасі здатна мобілізувати найглибші почуття емпатії.

Дивовижно, але у добу «глобального села», добу інтернету і роумінгу, коли кожен може зв’язатись із кожним, такого зв’язку не відбувається. Здавалось би, усі знаходяться на відстані кліку одне від одного — порозумійтесь люди, потисніть руки, впадіть у віртуальні обійми, та ні... Напроти, споживачі медіа утворюють вузькі племінні союзи, межі яких вони залишають не частіше, ніж середньовічний селянин залишав свою громаду.

У разі якщо такий web-селянин все ж вирішує навідатись до інформаційного краю чужинців, то насамперед для того, аби підтвердити легенди своєї громади про життя цих дивних створінь. І, у власній оптиці, він знаходить такі підтвердження: так, у сусідньому селі живуть песиголовці, ходять задом наперед і вклоняються злим духам. Повернувшись назад, задихаючись від жаху або від сміху (у середньовічної людини ці емоційні вияви йшли маже поруч) він оповідає односельцям побачене: «Все саме так, як сказано у писанні. Песиголовці вклоняються демонам».

Достатньо згадати недавню історію із новиною про сім’ю Нечипоруків. Одна київська журналістка написала на своїй Facebook-сторінці пост про те, що у столичному пологовому будинку народилась трійня, і батьки вирішили дати немовлятам імена Атовиця, Кіборг та Ватобор. Невдовзі цей жарт вже у вигляді новини перекочував на цілу низку проросійських сайтів. І навіть запевнення авторки поста, що це був лише сарказм, не могли переконати тих, хто поширював новину. З протилежної сторони медіа-фронту ситуація цілком симетрична. Справа не у достовірності, а у вірі.

Про що це свідчить? Сьогодні в Україні (як і в Росії, між іншим) практично не лишилось тих, хто вагається. Чи не кожен обрав свою сторону, свої інформаційні стежини, і своє медіа-плем’я. І це лякає не менш, ніж відновлення бойових дій. Як вдало зазначив один блогер, майже не лишилось людей, які можуть в однаковій мірі співчувати загиблим у Маріуполі і у Донецьку.

Тому нині мета інформаційних імперій — не переконати когось, а впевнити у власній правоті, зміцнити стінки кокону, посилити племінні зв’язки, підтримувати гонку медіа-озброєнь бодай на чинному рівні.

Якщо «тут» не лишилось кого переконувати, така аудиторія лишилась «там», закордоном. Саме тому останнім часом медіа-апеляція спрямована насамперед назовні — аби вразити і переконати світову спільноту. Приміром, так званий загальнонаціональний «Марш миру» проходив під франкомовним гаслом «Je suis Volnovacha» на кшталт слогану солідарності із Charlie Hebdo. Мета — донести «цивілізованому світу» свій меседж доступною йому мовою жаху.

Але і міжнародний вимір пропаганди з кожним місяцем втрачає свою силу. Річ у тім, що інтерес до українського конфлікту у світі невпинно згасає; до перестрілок на Донбасі звикли так само як до конфлікту у Сирії, Іраку, Афганістані. «А, знову стріляють?» — позіхаючи скаже пересічний європейський бюргер.

Пішовши далі, можна припустити, що робота журналістів у традиційному її розумінні стає все менш актуальною. Для проведення племінних інформаційних ритуалів людина вже не потрібна, а її місце може сміливо займати робот. Причому із поставленими задачами програма здатна впоратись місцями краще за живі організми - наприклад, у низці західних ЗМІ програми по збору даних і формуванню новин вже зайняли почесне місце у редакціях. В наших медіа-реаліях задача значно спрощується, адже для підтримки пропагандистського градусу вистачить навіть найпримітивніших алгоритмів. Щоб у цьому переконатись, достатньо поглянути, скільки реальних підписників мають сторінки ботів у соцмережах, і наскільки палкі суперечки ті самі боти здатні розбурхати у коментарях під статтями.

Спробуйте, поклавши руку на серце, відповісти принаймні собі, чи важлива для вас реальна картина подій? Чи дійсно питання «хто стріляв?» потребує з’ясування істини? І чи готові ви відкоригувати свої уявлення, якщо ця істина дещо зламає звичну картину світу? А потім спробуйте згадати, коли востаннє читали щось про давню, за військовими мірками, катастрофу Боїнгу MH17. Чи вже все, проїхали?

Гаразд, нехай усі ми в тій чи іншій мірі перетворились на свого роду web-селян. Нехай забились у кокон, і даємо відповіді раніше за постановку питань, а висновки робимо раніше проведення експертизи. Що робити? Перш за все, пробивати свої власні кокони, видавлювати з себе медіа-підданство, і ставати медіа-громадянами. Виходити за межі своїх інтернет- і телепоселень.

Так, комунікація із «тим боком», як виявляється, є значно складнішою, ніж відтворення вірувань своїх медіа-племен. Так, як відомо, пекло — це Інший. Але рано чи пізно це доведеться робити. Адже жити доведеться поруч: якщо не в об’єднаній країні, то по-сусідству. І точно — бути сусідами у глобальному інформаційному просторі. «Всесвітнє село» надто тісне для шовінізму і кровної ворожнечі.

Андрій Мовчан

Читати по темі:

Роман Скиба Відтінки мети

Илья Деревянко «Фейкократия»

Діна Артеменко Коала і капуста

Юрій Роман Чому нам так довго брехали?

Кирилл Рижанов Любовь против цензуры

Андрей Манчук Молох

Андре ВлчекСмерть независимой журналистики

Джон ПилджерВозвращение Оруэлла





RSSРедакціяПідтримка

2011-2017 © - ЛІВА інтернет-журнал