Приклад ЗакарпаттяПриклад Закарпаття
Приклад Закарпаття

Приклад Закарпаття


Юрій Роман
Багато хто з місцевого населення жодного разу не відвідував Київ, проте неодноразово їздив на роботу або у інших справах до європейських міст

22.09.2015

Сучасна Україна знаходиться в стані глибокої кризи – і ця криза системна. Власне, це криза України як держави. Цей факт зрозумілий для всіх, хто не боїться реально дивитись на речі – проте, на жаль, не для тих, хто може реально впливати на ситуацію у країні, і, звісна річ, не для сучасної влади. Свідомо чи ні київська влада вперто відмовляється шукати коріння тих проблем, з якими – не без зусиль цієї ж влади – стикнулась наразі країна. Проблем системних і серйозних, які без термінових і радикальних перетворень, фактично, унеможливлюють існування держави Україна.

Після горезвісних подій майдану стало зрозуміло, що Україна вже не буде існувати у звичному, старому форматі. Зокрема, йдеться про стару форму територіального устрою України – неефективну, несправедливу, недієву, а головне – неприйнятну для вагомої частини громадян та регіонів. Та все ж, врешті у головах можновладців щось таки заворушилось, і питання про децентралізацію почали мляво та кон’юнктурно обговорювати на високих трибунах. От тільки чи достатньою є мізерна «подачка» у вигляді декларованого владою формального розширення повноважень для регіонів? Хіба цих косметичних перетворень справді вистачить для перезавантаження такої хворої – в усіх сенсах цього слова – держави як Україна?

Впевнений, питання риторичне.

Та що поробиш? Влада вперто стверджує, що федералізація України – це сакральне зло. Але мешканці усіх кутків країни, які знову та знову слухають цю нескінченну пропагандистську риторику, одночасно спостерігають за безпрецедентним зростанням статків великого бізнесу та вищого державного керівництва. Та мимоволі замислюються, чи, бува, не пов’язана така «принциповість» з бажанням монопольно контролювати державно-грошове корито, висмоктуючи все з регіонів?

Неефективність даного підходу наглядно демонструє сучасний катастрофічний стан нашої країни. Чому ж така очевидна криза системи сприймається як щось короткотривале та самоминуче, що не потребує радикальних змін та трансформацій? Пригадаймо: криза на Донбасі почалася з мітингів за федералізацію, на які вийшли незадоволені насильницькою зміною влади у Києві, налякані агресивно-войовничою націоналістичною риторикою переможців люди, які не мали підстав очікувати, що ці події якось покращать їхнє життя. Владній верхівці не завадило б витягнути з глибин пам’яті факти – навесні 2014 року за нову форму адміністративного устрою масово виступали жителі Харкова, Одеси, Дніпропетровська та Запоріжжя. Цей протест проголосили спробою дестабілізації та, замість спроби пошуку демократичного суспільного компромісу, нашвидкуруч оголосили АТО – що, врешті, призвело до кривавої війни. Та криза нікуди не зникла, а це болюче питання постає знов і знов – так, зокрема, Запорізька обласна рада, не чекаючи запровадження децентралізації, прийняла 28 серпня цього року рішення про особливий статус області. Очевидно, що збільшення повноважень в рамках гройсманівсько-порошенківської децентралізації є недостатніми для цього регіону.

То що, чекатимемо на диво? Будемо сподіватися, що прагнення реальної децентралізації більше не спричинить чергових кризових явищ а Донбас все ж заспокоїться та інтегрується в системно-«стару» унітарну Україну?

Апологетам унітарності та запропонованої владою «недодецентралізації», варто було б поміркувати над тим, чи підходить для України саме ця форма державного устрою? Було б наївно гадати, що розмови про особливі статуси, автономію, федералізацію пов’язані тільки з кризою на сході. Абсолютно безглуздо вважати, що особливий статус регіонів – це штучно створена проблема. Україна – різна, і про це свідчить не лише трагічний приклад Донбасу. Зокрема, це підтверджує поточна ситуація у найзахіднішій у країні Закарпатській області.  

Закарпаття – це особливий регіон. Ще на референдумі 1 грудня 1991 року 78,6 % жителів Закарпаття висловились за надання Закарпаттю статусу автономної території у складі України. І, власне, на цьому всі розмови на тему «Чому Закарпаття повинно мати особливий статус?» можна було б завершити. Бажання закарпатців більшої самостійності для краю – це  усталений факт, попри те, що його традиційно ігнорувала київська влада.

Результати закарпатського референдуму закономірні. На необхідність особливого статусу Закарпаття вказують специфічні історичні, економічні та культурні особливості регіону. Не потрібно заглиблюватись в якісь економічні чи політичні нетрі, щоб усвідомити і переконатись – Закарпаття – це регіон, який вже є «окремим» де-факто. Передусім – у економічній царині. Питання лиш в тому, коли нарешті краю буде надано справедливий статус, що забезпечить його ефективний розвиток у складі України.  

Закарпаття – це регіон, який вперше увійшов до складу України (УРСР) лише у 1945 році. На сьогоднішній день це територія, яка останньою була приєднана до нашої країни, ледве очунявши після жахливого голоду наприкінці тридцятих років, про наслідки якого багато писала тодішня європейська преса. І варто зазначити, що у складі Угорщини, а пізніше в складі Чехословаччини, – рішення про приєднання саме до цієї країни, а не до УСРР приймалось місцевими антикомуністичними елітами – Закарпаття, яке до 1938 року мало назву Підкарпатська Русь, знаходилось на правах автономного (sic!) регіону.

Загальновідомо, що Закарпаття асоціюється в Україні з русинами – але парадокс у тому, що русин і пересічний етнічний закарпатський українець нічим не відрізняються в плані мови, традицій, культури. Різниця, фактично, полягає тільки в тому, що один з них визнає себе русином і вимагає визнання своєї народності, а інший цього не робить, бо не вважає це за потрібне. Як наслідок, на Закарпатті живуть «русини-русини» і «русини-українці» – проте, загалом, Закарпаття – це велике різноманіття культур, мов та релігій. В регіоні мирно співіснують понад сто національностей. Більшість населення тут спілкується своєю унікальною мовою – «русинською бесідою» – та має свої особливі традиції. Закарпаття відрізняється від сусідніх областей якісно кращим станом доріг, нетиповою для західної України традицією будівництва хатніх приміщень, і навіть своєрідними назвами населених пунктів, які часто-густо мають угорську, румунську, словацьку етимологію. Тож, з першого погляду Закарпаття – це щось схоже на іншу країну, іншу цивілізацію, іншу планету, якщо хочете. Саме тому, сучасний статус краю в Україні є відверто алогічним.

Втім, економічний фактор суттєво переважає над культурними особливостями. Врешті решт, Закарпаття – це найбільш «європейська» область України. 11 європейських столиць знаходяться ближче до Ужгорода, аніж до Києва – і це промовистий факт. Багато хто з місцевого населення жодного разу не відвідував Київ, проте неодноразово їздив на роботу або у інших справах до європейських міст – адже чи не більшість закарпатців вже давно мають паспорти Євросоюзу. Вони їздять працювати у західні країни, а не в інші українські області – і у такий спосіб заробляють на життя для своїх родин.

Найвдалішим – хоч і дуже умовним, – як на мене, було б порівняння Закарпаття з іспанською Каталонією. Регіон, що разюче відрізняється від решти іспанських земель, багато років доволі успішно розвивається в якості автономної території у складі унітарної держави, яка не боїться децентралізації.

Надання більшої самостійності мало б позитивний наслідок для економічного розвитку закарпатського регіону, де щоразу гучніше нарікають на те, що київська влада кинула його напризволяще. Податки майже не вертаються до Закарпаття у вигляді державного фінансування економіки та соціальної сфери, промислове виробництво та сільське господарство знищені, робочі місця у державному секторі постійно скорочуються – особливо, в останній рік – і населення змушене виживати за рахунок прикордонної контрабанди, що час від часу нагадує про себе гучними кримінальними скандалами, як-то криваві події у Мукачевому. Натомість, київські можновладці доручають керувати областю корумпованим політикам, кандидатури яких узгоджуються з місцевими феодальними баронами на княжатами. Тоді як народ не здатний жодним чином впливати на долю свого краю.    

Наше Закарпаття – лише один з прикладів, які демонструють хибність політики державних та бізнесових еліт, які вміють проводити у життя тільки одні – антисоціальні – реформи. І це швидко веде країну до прірви.

Юрій Роман

Читайте по теме:

Андрей Манчук. Контрабандная интеграция

Бруно ФрейНа Верховині, у краю голоду

Андрій Мовчан. Інший сепаратизм. Каталонський варіант

Сергей Киричук. Бойня за контрабанду

Ерскін КолдуеллХліб в Ужку

Золтан Фабрі. Голод і жандарми


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq
2011-2018 © - ЛІВА інтернет-журнал