Звикаємо до насильства

Звикаємо до насильства


Станіслав Сергієнко
Політичний терор в Україні стає чимось звичним

Тегі матеріалу: україна, срср-ex, нацизм, профспілки, солідарність
06 мая 2016

Першого травня 1886 року робітники міста Чикаго, що у Сполучених Штатах Америки, вийшли на вулиці з вимогами запровадження восьмигодинного робочого дня. Проте, провокатор кинув під час демонстрації бомбу, і її учасників розстріляла поліція. Групу заарештованих після цих подій анархістів було страчено після несправедливого суду.

Відтоді світ святкує Перше травня – не свято пікніків й шашликів, а День солідарності трудящих в своїй боротьбі проти визиску та гніту. До сьогодні воно відзначається в більшості країн світу та супроводжується великими демонстраціями – втім, не в сучасній Україні, де усіляко намагаються демонізувати та маргіналізувати робітниче свято.

Я прийшов на столичну першотравневу акцію, яку організовували ГО «Соціальний рух», ГО «Альтерра» та окремі ліві активісти від різних організацій. Людей було мало – близько п’ятдесяти. Очікуваного нападу ультраправих не було, хоча окремі «скаути» ходили та фотографували мітингувальників (двоє з них мною будуть впізнані згодом). По закінченні акції її учасники організовано, у супроводі поліції, пішли – але ми з товаришем відлучились трохи раніше. Він поїхав додому, а я мав зустрітися з друзями на Контрактовій площі. Разом з товаришкою ми зійшли до їдальні «Пузата хата», далі – до магазину «Сільпо», а на виході з нього на мене вже очікували двоє хлопців молодого віку. Вони почали питати, чи приймав я участь у першотравневій акції, чи є я антифашистом? Питання видавались риторичними та не потребували відповіді. Вони знали, по кого йти.

Один з правих схопив мене за рубаху, а коли я намагався прибрати його руку, завдав мені декілька ударів. Проте, чоловік, який випадково проходив повз нас, втрутився у «бійку», та відігнав нападників, які швидко пішли геть. Побачивши поруч поліцейських, я попрохав їх зреагувати – і одного з молодиків було затримано. Тоді я згадав, що точно бачив одного з них на першотравневій акції, а другий, схоже, теж знаходився там. Моя товаришка також впізнала їх – вони сиділи за декілька столів від нас в «Пузатій хаті», та уважно за нами спостерігали.

Під час затримання до поліції підійшло двоє старших за віком хлопаків. Один почав зводити все до звичайної бійки двох молодиків, а інший відвів мене в сторону та запропонував «відстігнути» мені гроші за те, щоби я не писав заяву. Коли я відмовився від хабара, він обіцяв, що якщо я відмовлюся від позову, праві не будуть на мене нападати – тоді як моїх друзів битимуть. Згодом, зрозумівши, що поступок не буде, він почав апелювати до впливу поліцейського полку «Азову»:

– Ти же знаєш який в «Азова» ресурс. Малому все одно нічого не буде. Ти знаєш хто такий Білецький? Та й, загалом, після цього тобі дорогу в лівий рух закрито, –  приблизно такими були його фрази –  щоправда, російською мовою.

Нас відвезли до відділку – де цей старший «азовець» був присутній під час допиту підозрюваного. Третього числа мені подзвонили з райвідділку, та сказали, що порушують кримінальну справу. Я пройшов судмедекспертизу, та, наразі, очікую її результатів.

Мені дуже пощастило, що я не отримав значних травм – лише розбиту губу, декілька саден. але ж справа далеко не в травмах. Це була не звичайна бійка, а черговий акт політичного насильства. Політичний терор в Україні стає чимось звичним – майже всі останні публічні акції лівих супроводжувались нападами ультраправих. Поліція охороняє деякі акції, але не завжди робить це дієво. Щодо процедур розслідування – вони виконується лише формально, потім справи закриваються. Влада ніяк не реагує на такі напади, та навіть їх покриває. Загалом, з боку самої влади задіяні механізми репресій проти інакодумців – хоча, поки що вони вибіркові.

Особливість моєї справи в тому, що є затриманий і тому є шанс довести це до логічного завершення. Я не дуже розуміюсь на юридичних справах, але є правозахисники, які хоч частково, але згодні мені допомагати. Підтвердити зв’язки хлопця з «Азовом» буде доволі важко, а певно й не можливо – втім, це все одно може стати першим випадком за останні роки, коли ультраправі будуть покарані за насильницькі дії. Втім існує велика небезпека, що вони мститимуться. Адже обіцянки «закрити дорогу в лівий рух» –  це не просто пасаж, а пряма погроза в мій бік.

Станіслав Сергієнко

Читайте по теме: 

Володимир ЧемерисАтмосфера для эскадронiв

Юрий ШеляженкоКонец презумпции невиновонсти

А. Украинский, А.Слободянюк. Афтепати Майдана

Дмитрий МануильскийЗаконы диктатуры

Н. Шешуряк, А. Сiгунцов«Зiгафолк» i сором дивитись у дзеркало





RSSРедакціяПартнериПідтримка

2011-2014 © - ЛІВА інтернет-журнал