Вибухова сила історичної традиції

Вибухова сила історичної традиції

Юрій Шахін
Вибухова сила історичної традиції
Боротьба за власну історію – це запорука виживання українських лівих

Тегі матеріалу: лібералізм, україна, освіта, пам`ять, срср-ex, расизм, нацизм, ліві, книги, поезії, опортунізм, криза, солідарність
01 ноября 2015

Слава не поляже.
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.

Тарас Шевченко

До написання цієї статті мене спонукали спостереження за діями представників правого та лівого руху в Україні протягом останніх двох років. Ці спостереження треба пояснити. З цього і розпочнемо – адже пояснення цих явищ виводить нас на більш глибокі проблеми.

Чи не впадала вам у очі рішучість, з якою йдуть на бій українські ультраправі? Те, що вони ладні вмирати і дійсно вмирають за такі абстрактні й умовні речі, як територіальна цілісність України, «помста за смерть великих лицарів», право вважати себе нащадками трипільців, «справа білої раси», тощо? Чи ви помітили, яку млявість на тлі їхніх дій демонструють українські ліві, в яких майже немає жертовного пориву? Натомість, вони подекуди приєднуються до ультраправих. Чому це так?

Чи не доводилося вам фіксувати дивне протиріччя у позиції прихильників «Євромайдану» – за часів Януковича вони обурюються діями чинної влади, але тотожні за суттю антидемократичні дії «патріотичних» політиків чомусь не викликають в них праведного гніву. Що ж зумовило таке різне ставлення – припустимо, до міністрів освіти Табачника та Квіта? Вочевидь на ставлення впливають не стільки вчинки цих політиків, скільки якісь інші обставини, що лежать поза їхніми особистостями і загальним розумінням існуючих суспільних відносин. Що вони з себе являють?

Нарешті – чи не доводилося вам дискутувати із лівими, які з легкістю прийняли базові міфологеми, породжені майданом? Вони з неймовірною легкістю перетворилися на націоналістів, навіть не усвідомлюючи свого перевтілення, відкинули науковий світогляд і стали носіями ідеології. Що ж зіштовхнуло їх з лівих позицій, і якими були передумови цього процесу?

Звичайно, для кожного з цих запитань можна відшукати часткові пояснення. Наприклад, за умов громадянської війни, ліві та праві мають різну мотивацію. Націоналісти охоче їдуть на війну, адже вони розглядають культ та естетику політичного і мілітарного насильства по відношенню до «ворогів нації» як базову основу власної ідеології. А для декого війна – це лише зручний спосіб збагачення. Натомість, ліві активісти позбавлені такої мотивації.

Існують і інші чинники – зокрема, частина лівих, які перейшли на бік майдану, здавна підживлювалася закордонними грантами: власне, вони зробили свій «європейський вибір» ще задовго до пересічних обивателів. Але, підкреслимо – це лише часткові відповіді на наші запитання, між тим ми бачимо загальне пояснення для всіх трьох питань. Загальним знаменником для них є питання про історичну традицію. Саме вона лежить у підґрунті перелічених явищ. Саме приналежність політика до вподобаної традиції викликає менше відторгнення в разі його злочинів, ніж аналогічні дії політика, який з цією традицією не асоціюється. Саме поступове, малопомітне ззовні залучення «патріотичних» лівих до правої історичної традиції зумовило їхнє раптове перетворення на українських націоналістів. Саме наявність чітко сформованої традиції, яка наразі домінує у суспільній свідомості, визначає «пасіонарність» фанатів майдану і деморалізованість прибічників соціалізму.

Історична традиція – велетенська вибухова сила. Пересічний адепт правого руху усвідомлює себе частиною «віковічного процесу боротьби української нації проти московських поневолювачів» – і подекуди ладен ризикувати за це своїм життям. Він чує відгомін «сивої трипільської давнини», відчуває себе нащадком Святослава і запорозьких козаків, продовжувачем справи Петлюри і Шухевича. Що йому, коли він долучився ледь не до вічності? Його не стане, а вічність, часткою якої він є, залишиться. Адже ща ним «сила п’яти тисячоліть»…

Отже, українські націоналісти мають чітко сформовану історичну традицію, яка дає їм можливість легко відрізняти своїх від чужих і спонукає рішучо діяти в разі потреби. А що в українських лівих? Яка наша історична традиція? Що надихає на політичну боротьбу саме нас? Тут виникає чимало питань.

Традиція українських лівих зустрілася з двома історичними викликами – а спроби дати на них відповідь призвели до втрати історичних орієнтирів та фрагментації історичної традиції. До часів «перебудови» існувала чітка історична традиція, вироблена сталіністами в загальнорадянському масштабі. Проте, Радянський Союз розпався, Україна стала незалежною, а сталінізм виявився історично тупиковою для лівого руху формою. Виникла потреба сформувати іншу ліву традицію, яка, по-перше, була б альтернативою сталінізмові, а по-друге, мала українське історичне підґрунтя – для чого також потрібно було визначитись, якою, територіальною чи етнічною, має бути ця «українськість»? Одночасно постала і третя проблема: необхідність протистояти спробам українських націоналістів деконструювати на Україні будь-яку ліву традицію взагалі.

В дев’яності роки, коли ще лишалися сподівання на швидке відновлення СРСР та повернення до видозміненого сталінського «соціалізму», ці проблеми не здавалися гострими. Навіщо розривати з радянською традицією, коли на її основі от-от буде досягнуто перемоги? І навіщо вигадувати окрему українську традицію, коли Союз незабаром буде відновлено? Навіть третю проблему тодішні прихильники швидкого відновлення СРСР вирішували дуже вибірково, захищаючи від атак націоналістів не ліву традицію як таку, а лише її загальнорадянську версію. А оскільки в цій версії ще з тридцятих років вистачало фальсифікацій і білих плям, захист її виходив невдалим – супротивник перемагав.

З плином часу історична тупіковість сталінізму в українському лівому русі ставала все більш очевидною. Старі активісти розчаровувалися, а нові покоління шукали альтернативу. Тому в ХХІ столітті всі три зазначені проблеми лівої традиції загострилися. Це зрозуміла навіть частина сталіністів. Яскравий приклад їхніх альтернативних пошуків – діяльність відомого українського історика Валерія Солдатенка, який перебуваючи членом ЦК КПУ, намагається ввести до лівої традиції імена українських діячів, які були викреслені з неї в сталінський час. Робить він це з серйозними поступками історичним концепціям українських націоналістів – про це, зокрема, свідчить його монографія «Українська революція». Зазначимо, що для Солдатенка термін «Українська революція» – це позначення не територіального, а національного явища. Тому, подібно до сучасних націоналістичних істориків, він бере до уваги лише український національний рух і абстрагується від усіх потужних лівих течій на території України, які не були з ним пов’язані. Пересічні члени КПУ виявили байдужість до цих інновацій – проте, тенденція до формування «м’якої» сталіністської традиції набирає сили як в КПУ, так і поза її межами. І вже не дивуєшся, коли зустрічаєш сталіністів, які приязно ставляться до постаті Лева Троцького. Це помітно було свого часу вже в Організації марксистів.

Ще один підхід до проблеми полягав у спробах винайти послідовну радянську антисталіністську традицію, до яких вдавалися троцькісти, держкапівці та інші несталіністські ліві. Однак на заваді ставало те, що традиція антисталіністських лівих в Радянській Україні була обірвана масовими репресіями. До того ж, було незрозуміло, як бути з радянським «мейнстрімом»? Відкинути його, чи щось з нього взяти – а якщо так, то що саме? Це важливе питання ніхто не сформулював, хоча варіанти відповіді на нього розщеплювали зазначений підхід на дві гілки: радянську антисталіністську та радянську несталіністську. І якщо прихильники першої з них сприймали лише повоєнний досвід нечисленних лівих дисидентів, то у другому випадку сучасні ліві визнавали «своїм» широке коло суспільних явищ радянської доби.

Час плинув, і деякі ліві антисталіністські діячі зазнали впливу українського націоналізму і його політики деконструкції лівої традиції в Україні, яка, зокрема полягала у прирівнюванні всього комуністичного до російського. «Не може бути українця-марксиста чи комуніста» – стверджували українські націоналісти та ліберали. І деякі ліві вирішили спростувати цю тезу, віддзеркалюючи логіку ворога. Як вже було зазначено, проблему української лівої традиції можна розв’язувати у два способи: винайти українську традицію в широкому, «територіальному», чи у вузькому етнонаціональному сенсі. Отже, замість того, щоб протиставити правим власну ліву традицію, ці ліві капітулювали перед історичними концепціями правих. Одіозний публіцист Олександр Савченко, відомий у інтернет-мережі під псевдонімом Марлен Інсаров, навіть «відкрив» «ліве марксистське крило» в УПА. Майнули імена сумнівних фігур з еміграції – на кшталт Майстренка або Феденка. Врешті-решт серед нерадянських українців-антисталіністів знайшлася дійсно видатна фігура Романа Роздольського. Але прихильники етнічно-української лівої традиції зазвичай сором’язливо забувають зазначити, що основною мовою, якою писав Роздольський, була німецька. Та, до того ж, з одного Роздольського традицію не зліпити.

Таким чином, у поточний момент в українському лівому русі конкурують не тільки сформовані варіанти історичної традиції, а радше її намічені пунктиром версії: радянська радикально-сталіністська версія, радянська сталіністська версія в «пом’якшеному» варіанті, радянська антисталіністська та радянська несталіністська версії, а також етноукраїнська антирадянська традиція. І нещодавня політична криза швидко виявила усі їхні вади. Прихильники винайдення української лівої традиції за межами радянського досвіду виявилися найбільш вразливими перед українським націоналізмом. Досвід «Євромайдану» показав, що майже всі, хто ступив на цей шлях, стали на бік напівфашистського київського режиму та ультраправих формувань. З іншого боку, багато з тих, хто тримався за радянську сталіністську традицію, не витримали спокуси Антимайдану і розчинилися у цьому русі.

Отже, історична традиція – серйозний, важливий чинник, яким не можна нехтувати. Вона не лише надихає на боротьбу, але й забезпечує сталість ідейних та політичних позицій. Тому зараз як ніколи потрібно врешті-решт сформувати її для лівих – адже українська буржуазія проводить системний репресивний наступ, аби остаточно придушити слабкий, нечисленний рух українських лівих.

Ті ліві, які капітулювали перед романтизованою історичною традицією націоналістів, приречені існувати як маргінальне ліве крило українського націоналістичного табору, протиставляючи себе усім громадянам, які не поділяють історичні міфи націоналізму. Фактично, у такий спосіб вони лише поглиблюватимуть розкол, який загалом спричинив у суспільстві майдан, відкидаючи радянську спадщину лівого руху та спадщину «неукраїнських», ненаціоналістичних лівих на території України. Хоча у цій спадщині є багато такого, чим можна сміливо пишатися, а ліву історичну традицію потрібно формувати та формулювати так, аби вона не розколювала, а об’єднувала трудящих України навколо ідей соціалізму.

Не важко передбачити догматичну реакцію на цю нашу пропозицію. Дехто казатиме, що соціалістична свідомість може сформуватися лише через зростання класової активності пролетарів, заперечуючи, що «інтелігенція» має конструювати зверху, замість робітників, якусь штучну «традицію». Але тут ми повертаємося до відомого питання про роль організації у формуванні класової свідомості мас. Фактично, це повернення до полеміки навколо брошури Леніна «Що робити?». В цій полеміці ми цілком на боці більшовиків і радимо критикам звернутися до відомих аргументів на підтримку їхньої позиції. Власне, наше скромне доповнення до більшовицької постановки проблеми полягає в тому, що наразі українським лівим потрібно формувати не просто соціалістичну свідомість як таку, а зробити наголос саме на конструюванні історичної традиції.

Сучасний лівий рух в Україні надзвичайно слабкий – тому що у нього відсутня власна соціальна база через пасивність пролетаріату. Досвід «Євромайдану» демонструє – за таких умов навіть теоретична підготовка не гарантує захист від зовнішніх впливів правої ідеології – адже обізнаних на теорії людей також з дивовижною легкістю змивали хвилі майдану. На нашу думку, це відбулося саме через фрагментацію лівої традиції і втрату історичних орієнтирів. Між тим, залишки українського пролетаріату і далі перебуватимуть соціально пасивними – щонайменше, протягом найближчого десятиліття. Отже, українським лівим і далі доведеться діяти за відсутності власної соціальної бази, та ще й за умов безпрецедентного, шаленого тиску українських націоналістів, які стали після «Євромайдану» політичною владою. І, за таких умов, боротьба за традицію – це запорука виживання лівих.

Саме в часи, коли маси пасивно сплять, чи навіть як зараз активно займаються самознищенням, розгортається кропітка та важка теоретична робота, яка кидає до ґрунту зерна майбутніх перемог – навіть якщо ті, що залучені до цієї роботи, спираються на вузьку соціальну базу. Ці слова – не тільки вільний переказ відомих висловлювань Леніна, але й узагальнення політичного досвіду багатьох європейських країн.

Так, у другій половині ХХ століття західноєвропейські суспільствознавці звернули свою увагу на становлення націй у бездержавних народів Центральної та Східної Європи в ХІХ столітті – за умов пасивності мас та відсутності розвиненої національної культури. Історична традиція в них була фрагментованою, та не усвідомлювалася масами. Але формування буржуазних націй вже почалося – з поступовим іноді ледь помітним розвитком капіталізму постала буржуазна інтелігенція, яка заходилася конструювати нації, визначати їх просторові та культурні межі, та, за висловом марксистського історика Хобсбаума, «винаходити традицію».

В процесі цієї багатогранної роботи буржуазна інтелігенція бездержавних народів регіону побудувала національні «гранд-наративи», визначення яких ми наводимо за матеріалом на сайті часописа «Спільне»:

«Гранд-наратив – це конструкція, схема, набір понять, ідей, символів. Гранд-наратив – не конкретний текст, це система координат, у якій пишуться історичні тексти, хоча завжди існують окремі тексти, у яких гранд-наратив розкривається найраніше чи найповніше. Гранд-наратив – це не тільки спосіб організації наявної інформації з минулого, але й визначення, що в історії важливе, а що ні – власне, визначення фактичної складової історичної оповіді».

Варто зазначити – гранд-наратив задає параметри ціннісного підходу до відбору історичних фактів і явищ, відповідаючи на питання, що в минулому є нашим, а що – чужим? Це ціннісне ядро складає основу гранд-наративу і забезпечує його відтворення. 

Саме таке питання розв’язувала буржуазна інтелігенція бездержавних народів, представники якої спиралися на неоднозначний спадок, так пропонували різні варіанти історичної традиції. Деякі з них відпадали, деякі з них перемагали у конкурентній боротьбі – і переможці не обов’язково були кращими з гуманістичної точки зору. Зокрема, винайдення деяких історичних традицій запрограмувало в майбутньому геноцид та депортації. Звичайно, все це було зумовлено стихійним характером процесу, що отримав назву національного відродження – адже тільки історики другої половини ХХ століття спроміглися дати йому загальне визначення. Проте, ці діячі ХІХ століття в умовах загальної суспільної «сплячки» заклали основи традиції – а, тим часом, розвиток капіталізму тривав, і, врешті-решт, буржуазна трансформація охопила всі сторони суспільного життя. Тут-то і знадобилася винайдена традиція, або гранд-наратив – адже на нього виник соціальний запит і він опанував масами.

Так чому ми не можемо повчитися у наших політичних ворогів-націоналістів, і взяти на озброєння дещо з їхнього історичного досвіду – за умови, що нам потрібно скористатися цим досвідом свідомо, і з врахуванням наших гуманістичних цілей?

Передбачаю ще одне зауваження: у постмодерністських наукових концепціях, які ще досі домінують у буржуазній суспільній науці, проглядається тенденція до деконструкції гранд-наративів – тоді як ми закликаємо скористатися досвідом модерну і конструювати гранд-наратив. Але на тлі катастрофи, яку зазнав внаслідок «Євромайдану» лівий рух України, та уся країна загалом, для нас є очевидною практична користь від винайдення власної лівої традиції. Втім, і для деконструкції гранд-наративів є своє місце. Цю зброю треба спрямувати проти українських націоналістів – аби підірвати та зруйнувати їхню історичну традицію. Але, на жаль, сучасні ліві майже не вдаються до таких спроб.  

Ще раз зазначимо – наш лівий підхід до винайдення традиції має принципово відрізнятися від націоналістичного, так само, як наука відрізняється від ідеології. Відомо, що навіть у Західній Європі історія соціалістичного руху і соціалістичної думки ледь перевищує двісті років – а українська ліва історія ще коротша. В порівнянні з міфічною трипільською абеткою це якось несерйозно – але в нас немає потреби конструювати власні божевільні міфи, на кшталт міфу по те, ніби найбільше в Давньому Римі повстання рабів підняв українець (дивись «Голос України», №233 (4733) від 09.12.2009). Всі подібні вигадки про сиву давнину – їжа для деконструкторів. Проте, у лівої традиції є своя перевага – за двісті років вона поширилася на цілий світ – а отже, малу хронологічну глибину української лівої традиції компенсує те, що вона належить до явища планетарного масштабу. Відповідно, українська ліва традиція не може бути сформована в ізольованому вигляді. Вона має сотні містків, які пов’язують її з людьми та подіями, які часом відбувалися за тисячі кілометрів від України.

Втім, хоча робоче поле конструкторів традиції зосереджене навколо останніх двох століть, треба час від часу виходити за їхні межи. Націоналістичний гранд-наратив передбачає знищення двомовної та мультикультурної України, де органічно переплітаються російська і українська спадщина. Це вже призвело до розколу країни та громадянської війни – і немає підстав думати, що ситуація поліпшиться, доки цей гранд-наратив домінує. Тому альтернативний, лівий гранд-наратив має бути спрямований на пропаганду інтернаціоналізму та порозуміння між народами, з яких наразі зроблено ворогів – і ми маємо для цього величезну кількість науково правдивого історичного матеріалу, хоча це й передбачає вихід за межи власне лівої історичної традиції. Наприклад, ніхто не зможе проголосити проявом пролетарського інтернаціоналізму активну взаємодію запорізьких та донських козаків в XVI та XVII ст. Але ж варто дослідити і поширити знання про такі факти.

Але як ставитись  до радянської доби? Приховане визнання тупіковісті сталінізму зазвичай зводиться до еклектичного пом’якшення його традиції. Але такий шлях не вирішує проблеми. Еклектика – не той підхід, що дозволяє вибудувати чіткий гранд-наратив. Інший підхід – це спроба побудувати традицію на ґрунті радянського антисталінізму, доволі плідна для періоду 20-30-х років. Але після фізичного знищення лівої опозиції в нас не вистачає матеріалу для того, аби успішно продовжити цю традицію до сучасності. Це аргумент на користь третього підходу – радянської несталіністської версії лівої української традиції. Та на його користь можна висунути ще важливіший аргумент. Звісно, врешті-решт, хтось зможе спробувати виробити традицію, спираючись лише на два десятки «червоних дисидентів». Власне, так викладають історію повоєнного часу українські націоналісти – тільки дисиденти в них «жовто-блакитні». Але це штучне викреслення з історії мільйонів людей та визначних соціальних, наукових, культурних здобутків радянської доби. Несталіністський підхід дозволяє цього уникнути. Як довела відомий російський історик культури Людмила Булавка, в радянській культурі було сформовано ідеальне комунізму, і вона дає нам безліч важливих досягнень, які не несуть на собі відбитків сталінізму. Чому ми маємо відкидати створену у цей час літературу, – аж до вельми популярної зараз творчості Єфремова та Стругацьких, – або Евальда Ільєнкова та його філософську школу, яка проросла пагонами в Україні? Отже, на наше глибоке переконання, українська ліва традиція має бути радянською несталіністською за своїм визначенням та суттю.

Остання група питань – проблема розуміння українського характеру цієї традиції: чи має він бути «територіальним», або вузько етнічним? Необхідність протистояти українському націоналізмові вимагає обрати саме перший варіант. Тоді українська ліва традиція залучить до себе усі надбання лівого руху і лівої думки на території України і споріднених культурних просторів, що територіально знаходяться за її межами. Як і відкинення антисталінізму на користь несталінізму, це може лише збагатити сучасних лівих. Натомість, «етнічний» наголос на українській лівій традиції, у поєднанні з антирадянськими та антиросійськими фобіями спричинив би відмовлення від величезної частини нашого лівого спадку.

Українська ліва традиція майже співпадає з російською та радянською – хоча й повністю ними не поглинається, і в історії України мали місце явища, які не можна віднести до місцевих особливостей загальноросійської чи загальнорадянської лівої традиції. Насамперед. вони пов’язані з історією Західної України та української діаспори – і деякі сучасні ліві намагаються шукати українську ліву традицію виключно там, наголошуючи, що це нібито і є «автентична» українська лівизна. Фактично, вони намагаються звести українську ліві традицію до етноукраїнського антирадянського варіанту, і у такий спосіб не тільки збіднюють наш лівий спадок, але й на свій лад сприяють подальшому культурному розколу України.

Жахливо навіть уявити, яке розмаїття минувшини втрачається при такому підході. Рух декабристів, з якого взагалі почалася революційна традиція нового часу в Східній Європі, має безпосереднє відношення до України – адже у Вінницькій області існував один з його центрів, і саме там спалахнуло повстання Чернігівського полку. Але хто з українських лівих останнім часом писав про цю спадщину? Шевченкові пощастило більше – всі знають, що з нього розпочинається український революційно-демократичний, і навіть антивоєнний рух – але хто чув про його схвальні відгуки щодо комунізму окрім вузького лівого активу? Також з Україною тісно пов’язаний загальноросійський народницький рух: звідси вийшла частина народників, тут діяв Степан Халтурін, тут відбулася Чигиринська змова, тут, у Одесі, народник Заславський створив першу в Україні і всій Росії робітничу організацію. До цього ж руху належали перші українці – теоретики соціалізму – Драгоманов та Подолинський, останній з яких представляв російську секцію І Інтернаціоналу на Гаазькому конгресі.

Хто згадує зараз про всі ці факти – або про те, що на теренах «ультраправої з-діда-прадіда» Галичині виникли перші в Україні соціал-демократичні партії, і саме там, у Львові, вперше в Україні святкували 1 травня, коли місцеві соціал-демократи вивели на маніфестацію 3000 чоловік? Чи багато людей знають про те, що саме київська організація соціал-демократів наприкінці 1890-х років виступила ініціатором створення РСДРП, і, фактично, організувала славнозвісний з’їзд у Мінську у березні 1898 року? А ще одним центром, який намагався об’єднати російських соціал-демократів, був Харків – місцеві соціалісти теж пробували створити таку партію, про що теж забули в сучасній Україні.

А хто може розповісти про діяльність Бунду та інших єврейських соціал-демократичних організацій, які зародилися та активно діяли на теренах України? Широкий загал знає хіба що про те, що українська земля дала світові Лева Троцького – але якщо копнути трохи глибше, знову виходимо на рівень історичної амнезії. Хто пам’ятає, що Зинов’єв, перший керівник Комінтерну, – уродженець сучасного Кіровограду? Хто чув про організацію «Южный рабочий»? Вона дотримувалася поглядів близьких до «Іскри», але кинула їй виклик, намагаючись довести, що регулярну газету можна видавати не тільки за кордоном – а територіально «Южный рабочий» охоплював більшість промислових центрів Наддніпрянської України.

А де історія перших Рад? Між тим деякі з них під час Першої революції зуміли взяти владу – як, наприклад, в Люботині на Харківщині, задовго до сімнадцятого року. Коли українські ліві востаннє перевидавали та популяризували твори більшовиків-українців – хоча б Петровського, Затонського, Юрія Коцюбинського? Хто протистоїть зараз спробам націоналістичних істориків викреслити УСРР – першу державу диктатури пролетаріату – з історії революційних подій на теренах України? Чому проголошення радянської влади на на Галичині, на Бойківщині і в Дрогобичі у 1919 році невідоме для більшості українських лівих? Де хоч один систематичний нарис діяльності лівої опозиції в УСРР в 1920 роки, де опір численним спробам записати українських комуністичних поетів та письменників двадцятих років до націоналістів? Коли нарешті з'явиться правдивий нарис історії КПЗУ, в якому буде переконливо показано, якою впливовою була ця сила, і як на її долі позначився сталінізм? Чому  деякі українські ліві цураються перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні? Невже політкоректність до українського націоналізму, чи догматизм у розумінні тактики пораженства є достатньою підставою для того, щоби заперечити її загальносвітове значення? Чому серед західних лівих емігрантів згадують лише Романа Роздольского, а про Максима Рубеля з Чернівців майже ніхто не чув, нібито Максимільєн Рюбель – це зовсім незначне явище для Франції? Чому київську філософську школу, з іменами Валерія Босенка і Анатолія Канарського, популяризують тільки її учні?

Так і хочеться повторити слід за героєм Лева Толстого: «І все це моє! І все це в мені!». Але чому ж українські ліві демонструють до цього таку байдужість? І чи не дається тут в знаки прикрий український національний звичай?

А онуки? Їм байдуже –
Панам жито сіють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила?
Мученика праведного
Де похоронили?
А Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко, важко: кат панує,
А свого не знають.

Юрій Шахін

Читайте по теме:

Андрей МанчукКиев. Традиция Первомая

Олександр ХоменкоЛук’ян Кобилиця: депутат прямої дії

Володимир ЧемерисЧемериські війни

Cергей КиричукИнтервью с Валерием Солдатенко

Андрей МанчукДругой Львов возможен

Олександр Федорів52 дні Галицької радянської республіки

Андрій Манчук. Український Троцький

Микола СкрипникЛенін та національна справа

Андрей МанчукТриста лет мифологии

Георгий ЭрманИнтервью с Георгием Касьяновым

Сергій ЖаданЛівий досвід

Андрей МанчукШевченко мобилизует

Микола СкрипникДонбас і Україна

Юлій Федоровський. «Заповіді Троцького. Історія підробки»

Андрій Манчук«Січневе повстання. «Роля хлопчаків»

Роман РоздольськийФрідріх Енґельс про Україну

Георгий ЭрманИнтервью с Гжегожем Россолински-Либе

Микола СкрипникЛенін про Україну

Федор Шаляпин поет киевским рабочим

Олекса Влизько«У Києві сполохом вибухнув страчений січень» 



Вибухова сила історичної традиції



Вибухова сила історичної традиції
RSSРедакціяПартнериПідтримка

2011-2014 © - ЛІВА інтернет-журнал