Ad ovo, або зло зі скриньки

Так уже історично склалося, що свідомість людська еволюціонує від колективної до індивідуальної, а не навпаки. І ніяк не добре, коли на певному етапі колективна витісняє чи підпорядковує індивідуальну. Втім, абсурдні  цивілізаційні катаклізми легко вписуються у теорію англійського філософа Джона Грея, згідно з якою поняття прогресу дотичне лише до сфери наукового пізнання, а от базові принципи стосунків між гомо сапієнсами незмінні ще з первісних часів. Отож за певних надзвичайних обставин те, чи інше суспільство може відмовитися від моралі, характерної його епосі, і повернутися до витоків. Як це не дивно,  зацікавлених у  такому «поверненні» завжди знайдеться достатньо…        

Ось царська Росія з її пролетаріатом, озброєним бруківкою,  і «Кривавою неділею» плавно   перетікає у європейське середньовіччя з  метавкою-требушетом та вогнищами інквізиції, де горять спочатку книжки, а потім люди. Рідну вітчизняну епоху Руїни раптом накриває Диким Заходом, що кишіє оголошеннями на кшталт: «10000 за голову Гаррі Опосума. Звертатися у відділення Приват-банку». І тут же стається нова метаморфоза: глобальний міраж набуває форми невизначеного державного  утворення, у якому одночасно впізнається і фашистська Німеччина, і молодий Радянський Союз. У цьому гротесковому вимірі , викрикуючи бадьорі гасла, марширують хлопці зі смолоскипами, і суворі плакати спонукають тебе до пильності, адже ворог народу може чаїтися де-завгодно, навіть у тобі самому. «Усяка пропаганда повинна бути доступна для маси: її рівень мусить відповідати мірі розуміння, що властива найвідсталішим індивідумам із числа тих, на кого вона хоче впливати. Чим до більшої кількості людей звертається пропаганда, тим елементарнішим має бути її ідейний рівень» - так навчав Адольф Гітлер, і новітні наслідувачі його, в якій би країні їм не довелося вершити справу, свято дотримуються заповіді. «У більшості  пропагандистських виступів, розрахованих на широку публіку, використовуються такі аргументи, персонажі, слова та інтонації, наче їх адресатом є діти шкільного віку з вадами розвитку чи розумово неповноцінні індивідуми» - ні, ця теза належить не літописцеві німецької бутності в умовах Третього Рейху, а сучасному американському лінгвісту  Ноаму Хомському,  і окреслює вона один із десяти часто вживаних у сьогоденні способів маніпулювання людьми за допомогою ЗМІ. Навряд чи якийсь пункт, представлений дослідником, видасться вам віддаленим від дійсності, але деякі з них відзначаються ну просто кричущою актуальністю:  «Вплив на емоції – класичний прийом, спрямований на те, щоб заблокувати здатність людей до раціонального аналізу, а в підсумку – і  критичного осмислення подій. З іншого боку використання емоційного чинника дозволяє відкрити двері в підсвідоме, аби наповнити його думками, бажаннями, страхами, підозрами, імперативами або усталеними моделями поведінки».

Окремі  зомбі-особини із фільму Джоржа Ромероса «Земля мертвих» відзначаються нестандартною особливістю: їхня свідомість зберігає деякі звички і примітивні навики, набуті в іпостасі людини. Перед своїми горорними побратимами (хоч би й нестандартними ромерівськими) наші «реальні» зомбі  в аспекті людиноподібності мають безапеляційну перевагу. У всьому, що не стосується нав’язаної їм трендом ідейної позиції, вони залишаються такими ж, як були до зараження інформаційним вірусом. Вони ходять на роботу (у вільний від «майданів» час), дбають про сім’ю. Хтось із них читає, а хтось (!) і пише книжки… Саме ідейна позиція підсаджених на колективну ілюзію істот - та чорна діра, де розвалюються причинно-наслідкові зв’язки, не надаються до співставлення аналогії, очевидне та неймовірне міняються місцями. Є, зрештою, нюанс, з огляду на який, мені слід  поставити під сумнів дещо з попередньо сказаного: я таки не наважуся  назвати площини людської життєдіяльності, на які ідейна позиція зомбі НЕ МОЖЕ ПРОЕКТУВАТИСЯ.

Звісно ж, маю надію, що, досхочу напереховувавшись від повісток військоматів, переситившись досвідом  безгазово-знеструмленої зими, колективно свідомі громадяни почнуть несміливо задаватися питаннями «Навіщо ми ту гуму палили?», «Заради чого розвалили свою країну?», та ця надія цілком мирно уживається з підозрою, що й у найкритичніші моменти в них забракне снаги вийти за межі великої ілюзії, де їм відведено почесну роль  «воїнів світла».   А, якщо творці ілюзій, зважаючи на тільки їм зрозумілі мотивації, вирішать сказати правду очманілому соціуму, то, щоб той у неї повірив, її доведеться міфологізувати…І тоді, наприклад,  в обігу з’явиться  сенсаційне повідомлення, що призвідником усіх бід стала скринька Пандори, яку наприкінці осені 2013-го іноземні авантюристи  викопали з благодатної української землі  і, сподіваючись на коштовний вміст,  відімкнули. До речі, а хіба було не так?      

Роман Скиба