Актуальність революції

Для тих, хто умовами нинішнього капіталістичного суспільства вимушений жити за рахунок продажу своєї робочої сили – для найманих працівників, наслідки кризи не лише у зменшенні оплати праці до межі виживання. Велика частина наших громадян вже потрапили під звільнення і вимушені перебиватись тимчасовими заробітками. Невизначеність такого стану гнітить не менше, аніж нестатки.

Найгірше те, що навіть за умови стабільної роботи і навіть більш-менш пристойної зарплати відчуваєш себе позбавленим людської гідності – неначе ти якась річ, якою користуються у корисливих цілях і можуть викинути як непотріб у будь-який момент. Це відчувається не лише на роботі, через утиски з боку власників та начальства. Те ж саме приниження дається взнаки під час вимушеного спілкування з будь-яким чиновником, працівником ДАІ чи міліції. Для них ми лише джерело хабара та наживи. Так само сприймають нас у лікарні, чи наших дітей – у школах та вузах. Нас привчили до того, що кругом потрібно «давати», а значить намагатися і самому здирати хоч щось з ближнього свого.

Чому так, і чи можливо жити якось інакше – справді по-людськи?

Погодьтеся – в нас вже немає жодної надії на вибори до парламенту. Політика приватизована олігархічними кланами - так само і тими ж, які за десять років "прихватизували" фабрики і заводи, землі, озера і ріки. "Помаранчеві", "біло-блакитні" та пригодовані ними "свободівці", або "кпушники» – усі вони обслуговують інтереси великих приватних власників, або ж сами є представниками олігархічної верхівки. "Пусті слова про право бідних – держава дбає не про нас".

Наслідком приватизованої політики є "прихватизована" держава: ті, хто має в країні монополії на виробництво металу, вугілля, цукру, поставки газу,  електроенергії та інше, тепер отримали у монопольне користування кошти державного бюджету і скеровують їх через липові "тендери" на власні фірми для неймовірного збагачення – навіть в умовах кризи. Ще більші статки отримуються від продажу "хлібних" державних посад, що перетворило будь-який державний орган у справжню піраміду хабарів.

За таку владу й ведеться боротьба на парламентських виборах за  всіма правилами конкуренції капіталів: брехливою політичною рекламою, намаганням всучити старий політтовар під новим брендом, скупівлею протестувальників для масових акцій гуртом і у роздріб, підкупом членів виборчих комісій, адмінресурсом та безпосередньою владою. Олігархічні групи прагнуть у політиці отримати таку ж монополію, як і в економіці. Щоб все було як у Росії, або як у США – де великий капітал надійно зрісся із владою, імітуючи на виборах конкуренцію. Ми розуміємо це – і не хочемо бути статистами у черговому "протестному" щоу однієї групи олігархів проти їх конкурентів.

Це і є демократія. Якоїсь іншої демократії, більш прихильної не те, що до інтересів найманого працівника – але й хоча б до інтересів дрібного власника, не буває. Фактично, зразком для країни є "демократія" на роботі – де ти або поділяєш думку власника чи начальника, або втрачаєш робоче місце. Влада великого капіталу лише розповсюдила цей механізм на всю державу.

Проблема втрати людської гідності як на роботі, так і в країні у цілому – не лише наша проблема. Так само в усьому капіталістичному світі, де заправляють в економіці і політиці декілька десятків транснаціональних промислових і фінансових корпорацій. Коли Домініка Строс-Кана, голову МВФ, звинуватили у насильстві над гватемальською покоївкою у нью-йоркському готелі, то всі розуміли – він лише повторив відносно однієї жінки те, що МВФ постійно робить з багатьма країнами світу.

Такий стан є буденністю сучасного капіталізму. Глобальна криза загострила це відчуття нелюдськості для десятків мільйонів людей в усьому світі. У тих регіонах, де соціальна криза виявилася особливо гострою, вже вибухнули протести, у вигляді серії африкано-арабських революцій. Але не краще й у Європі. В ці дні десятки тисяч людей щоденно виходять на вулиці Іспанії, Португалії, Греції, Франції, Ірландії. Люди не хочуть такої демократії і такої влади, коли більшість населення позбавлена впливу на державну та міжнародну політику. На певній межі люди втрачають страх і не хочуть продовжувати життя на колінах – навіть якщо мають шмат хліба. Але ж майже мільярд людей у нашому світі по справжньому потерпає від голоду.

То що ж потрібно зробити, аби держава та роботодавець не принижували гідність людини заради власного зиску? Потрібно змінити економічну основу нашого життя, яка перетворює кожного на товар. Потрібно здолати владу капіталу, яка виростає із права приватної власності і  прирікає мільйони людей на долю найманців у великих та дрібних власників. Це дуже нелегка справа. Адже можновладці вводять у оману шоковані кризою народи. Вони підштовхують людей до пошуку ворога у мігрантах, іновірцях – та, врешті, до нової війни, яка знижує тиск страху перед владою.

В Україні зараз спокійно і тихо. Неначе похмурого дня раптом стих вітер. Падає тиск.

Буревії не організовуються ніким. Вони – стихія. Але дуже важливо зрозуміти, від чого необхідно очистити наше життя, щоб воно перестало бути таким нелюдяним і руйнівним. Потрібно готуватись до бурі, до рішучих дій, які дадуть змогу покласти край пригнобленню мас і спільно будувати нове життя.

На нас чекає боротьба. То ж, будемо гідні неї.