Чапай і Мамайота

Хороша він людина – Чапай. Чому так вважаю? Хтозна. Не поясню. Бо бачив його в житті, здається, раз чи двічі, навіть справжніх імені/прізвища не знаю. Але відчуваю це інтуїтивно, надто ж після прочитання книги «Подорож із Мамайотою в пошуках України». Певен, відчуєте це й ви, прочитавши текст, про який, зізнаюся, думав на початку так: ну, напишу щось, раз пацан звернувся саме до мене, для годиться, пробігши по тексту оком, вихопивши кілька шматків з початку, з середини та кінця. Але сталося так, що, навіть незчувшись, несилувано й невимушено проїхав на старенькому «йобрику» всією Україною разом з автором від першої до останньої сторінки, підстрибуючи на всіх вибоїнах та пригинаючи голову від вітру.

Спочатку, правда, текст щось «не пішов»: докучав в’язкий якийсь дріб’язок – скільки верст від’їхали від рідної Коломиї, куди звернули, скільки шин пробили, як і де заклеювали… Але, визнаю, досить швидко це минулося, автор за кількадесят чи – сот кілометрів «виписуюється», виборсується із зайвих деталей і банальних порівнянь і… І починає, без карколомних інтриг і хвацько закручених сюжетів, без «ізощрьонного» стилю, просто, але динамічно, різноманітно, цікаво, верста за верстою, від зустрічі до зустрічі, від враження до враження складати величезну мозаїку, витворюючи власну сукупність України. Справжньої України, «невідомої й мовчазної», «яку не показують по телевізору» і яка он, невигадлива й прекрасна, кипить і завихрюється довкола кожного з нас. Як на мене, це може бути дуже цікавим для багатьох. Мабуть, в чомусь правий (чи то пак, має рацію –?) один з героїв книги, котрий напучує автора: «Это может стать первой книгой в этом вашем сучукрлите, которую купят во всех тех маленьких райцентрах, по которым ты ездишь. Ведь людям интересно не то, как там у писателей – а то, как живут они сами и такие же люди, как они, в других городах». 

Та й сам Чапай, слід сказати – це теж не персонаж з телевізора, це той тип, якого годі зустріти в спілках письменників і аупах, в сесійних верховнорадівських залах та кабмінівських коридорах, на поважних партійних з’їздах і міжсобойчиках. Але такі люди існують… Я колись бачив, кажу ж, цю чапаївську тусовку і самого Чапая в київському кафе «Три ступєні» на Прорізній, на презентації книги одного «лівого» (в політичному сенсі) журналіста, дуже достойного хлопця. Було вино, дешевий портвейн, портюша, вино моєї юності, були ці милі хлопці й дівчата, соціально протестні, антисистемні, «ліві», сучасні й переважно, як зазвичай ведеться, російськомовні. Один, пам’ятаю, мене вразив, коли після довгих розмов і розпиття почалося щось типу танців і він, фігуристо, діливито заклавши руку за пояс і підвернувши в кисті, пішов відбивати шалений чеченський танок, здається, зікр. Вони були в різних бувальцях, ці молоді люди, по всіляких акціях, спротиву й захисту, по мітингах і пікетах, навіть по війнах, вони запросто тиняються світами, вже добряче понадивившись всяких різних європ, ліванів і алжирів, покушпеливши глухими латиноамериканськими задвірками, де Че Ґевара був їхнім кращим другом і мандрівною зіркою, а з коменданте Маркосом вони трохи не пили чай чи що там у них п’ють – текілу, мабуть. Як на мою скромну думку, саме такі люди й мають право претендувати на читацьку увагу. Артем Чапай серед них. Йому є що розказати, він щось бачив у цьому світі, за ним є якась кострубата шкарубка реальність, а не видумані галюциногенні плями, котрі мені, наприклад, видаються зеленою нудотою.

Про дещо з того, «заморського» досвіду, Чапай вже писав. А тут ось – Україна, «родіна, блядь», – як каже Валера, один з численних персонажів чапаєвської подорожі, вихоплений полароїдним зблиском авторського погляду на якійсь зі східняцьких автотрас. Цей, авторський погляд, на пару з журналістським фотоапаратом сумлінно фіксує українську реальність. Стриже вусібіч. Пливе попасом, як об’єктив кінокамери, намотуючи прецікаву стрічку українського життя, паралельного, сказати б, життя, яке майже не стикується з життям верхів, і про яке ті верхи майже нічого не знають. Як і навпаки. Безробіття, безгрошів’я, роздовбані дороги, сільські вікна, затягнуті поліетиленом, «мрачнякові» міста й містечка, щоденність виживання чи виісновування. І в той же час надія й гумор, любов і мрії, людське тепло. Дядьки, тітки, одна з яких чітко й просто каже: «Йди ото нахуй і там фотографіруй» (а я при тому випадаю з читання хвилин на дві, заходячись в реготі), майор ДАІ, що лузає насіння під знаком «Рівненська область», різночинці, «ініціативна міська молодь» – їх не придумаєш, вони живі, і вони складають ту земну й небесну спільноту, що й зветься Україною.

Окремої мови заслуговує мова «Пошуків…». Вона присмачена суржиком, сленгом різних соціальних груп, молодіжним арґо, купою англіцизмів – як же без них –  «офроуд», мото-гранпрі, баттхьорт, триал-байкер – зрозумілих продвінутим молодим, але не мені, в мене з цим трабли, але загалом страшенно симпатична. Мене чіпляють точно й чесно передані діалоги персонажів, за якими випукло проглядають не лишень мовці-персонажі, а й безпомильно вгадується цілий гамуз різних реґіональних специфік – чого вартий, скажімо, розділ 4, частина 3 – щоб ви не сумнівалося, ви на Донбасі, сер! Комусь така лінгвістична анархія, звісно, не сподобається – але це не дистильоване усереднене мовлення, «як потрібно», «як личить», ні, це мовна магма самого життя, такого, яким воно є. Де діють і ворушаться не фанерні манекени, а живі люди. Теж, які вже є – кострубаті, невиразні, недорікуваті, грубуваті, в немодному одязі, обвітрені, які на шлагбаум кажуть «шланбан», але живі й звичні. Всякі. Різні. Проте, майже завжди сповнені людського тепла і – аж дивно – готовності безкорисливо допомогти.  Хай видумують щось ті, кому хочеться видумувати, а цей ось хлоп, Чапай,  відтворює фразу і, раз у раз перечитуючи її, мені здається, ніби перекидаю з долоні на долоню золотий злиток-«дикарь»:

«Я подякував і вже збирався, коли баба Ганька додала:

– Ви не обіжайтесь, але ми одинокі. А тепер врем’я таке, шо своєї сорочки боїшся. Скинеш звечора, повісиш на стілець – а вранці лякаєшся»…

Я пригадую літредактора на Радіо «Свобода», жіночку з моркв’яним волоссям, яка мріяла звалити в Німеччину і постійно нагадувала мамі телефоном, які ліки треба не забути випити. Так ось, пам’ятаю, як вона нещадно правила наші тексти і як гнівно блискав круглими беріївськими скельцями колега Андрій Охрімович, розкидаючи правлені аркуші по підлозі: «Ця дурна курка не розуміє, що мова – це живий організм!!!». Н-да, було б їй тут роботи, в Артема… Але, слава Богу, він проскочив. І є у нього всі ті «стібатися», «віддуплитися», «либа», «шняга» і любі, зізнаюся,  (лишень як слово, певна річ) моєму серцю «мусора»… І це добре. Зашибісь, як пише Артем/Антон. Бо мова – повторюсь – це таки справді живий організм, як би не кривилися мовні калинопідіймальні святенники і моркв’яноволосі роботи-функції.  Бо коли на селах доріг немає, вони є тільки на карті, то як це назвати? Майор ДАІ так і каже: «Там піздєц». І так воно й є.

Він хороша людина, Артем Чапай, з усього видно. Я б навіть хотів десь обламатися на дорозі (хоча зроду не їздив за кермом) і зустріт… Ні, не так. Я б волів взагалі не обламуватися, але, коли вже таке станеться, то хай би доля й випадок послали когось із людей штибу Чапая. Такі поможуть. Пособлять, відклавши власні найнагальніші справи. Переконаний.

Звичайно, я не з усіма поглядами Артема згоден. Колись, може, посперечаємося, але тут, в передмові, гадаю, це буде недоречним. Втім, таки не втримаюся і зауважу ось що: Чапай дуже чутливий до соціальної несправедливості, що, звичайно, не може не подобатися, як і те, як він реагує на найменші прояви ксенофобії, але ось, до прикладу, надчутливого нашого автора мусора вальяжно перепитують на черкаській землі, на Звенигородщині, в серці України: «Что, путешествуешь?...А куда едешь?», і йому не темніє в очах, ні, він, толерантний і політкоректний, атвічяєт в унісон: «В Моринцы, куда же еще»… А як на мене, це така ж ситуація, що й з дорогами –  «здєц», тобто. І таких моментів з чапаєвських мандрів я б міг навести багато – це або відчуваєш, або ні – така ось сатьяграха… (Про славну дівчину-продавщиню з мого земляцького Гуляй-Поля, яка теж не вгодила Чапаю-всєчєлавєку, взагалі мовчу).

Але про це, кажу ж, іншим разом, та й, зрештою – всі люди різні. Чапай ось такий. Зараз про його текст, в якому – повторюю – дихає й миготить, сміється й матюкається чесний, живий, жвавий, різний образ сучасної України. Однією з метафор якого могла би бути, мені здається, чапаївська ж сентенція, виснувана після однієї з поїздок, де автору (як завжди в мандрах) траплялися переважно світлі, добрі люди, готові допомогти, підказати, підсобити, прийти на поміч: «Так. «Українці афігенні», – думаю собі я, повертаючись із львівсько-франківської поїздки до хати Ромашкових батьків у Калуші. Заходжу в ліфт – а там знову насцяно!».

Ну отаке. І на те нема ради.

Або ще одне узагальнення, більш вибухове, висловлене кимось із фігурантів мандрованого репортажу:  

– Мрію про те, аби ті панки трохи одумались і дали людям пожити. Бо у нас є люди, які не знають, чим пісний борщик заправити.

Справді. Це мрія таки багатьох. І моя теж. Щось має змінитися, бо не може ж так бути. І те, що на поверхні немає, здається, жодних натяків на якісь суспільно-тектонічні зрушення, це ще нічого не означає.

Адже, як каже Чапаїв друг Солодько: «коли здається, що країна зайшла в глухий кут – чекай на злам, розрив і зміни».

Щось ці хлопці, мабуть, таки знають. 

Павло Вольвач