#Крим_мій

Цю колонку я почала писати за декілька днів до свого від’їзду – аби витягнути із закутків пам’яті Крим таким, яким він був,  як він змінювався  для мене відтоді, коли я вперше у 3 роки зі страхом зайшла в море до першої фаланги пальців ніг. Завершую ж зараз, майже через місяць після повернення, коли враження розкладені по комірках.

Для мене Крим – це місце, де багато чого у житті відбувалося вперше. Вперше розбите коліно, перша дитяча закоханість у «Артеку» (як же я ненавиділа цей табір за страшну й колючу форму!), перша розповідь про секс, почута від троюрідних сестер з Партеніту, перше нічне купання оголеною, перші п’яні танці до ранку і перше похмілля по тому, перша пропозиція руки й серця, перший теплий персик, зірваний прямо з дерева, перше весілля, що не відбулося, перша ненависть до потягів, перша хитка палуба корабля під ногами…

Коли я збиралася їхати до Криму цього разу, знайомі поділилися на два табори: одні вважали героїнею, інші – співчували. Моя ж мама, що вже з добрий десяток років живе на півострові, причитала: «На кордоні кацапи відберуть у тебе документи, гроші, можливо навіть поб’ють, бо ти з України. Он, по телевізору показують, що робиться!» Мама дивиться винятково українські канали і вірить у те, що рано чи пізно, Крим знову стане українським. Сама я налаштувалася, що він буде для мене чистою сторінкою зараз – я спостерігатиму, всотуватиму у себе те, що побачу і почую.

Переповнений потяг Київ-Сімферополь - хиткий, брудний, з вікнами, крізь які майже нічого не видно. Він їде так повільно, що здається, я вже ніколи не ступлю на землю. «Ваші документи!» – кричить мені у самісіньке вухо український прикордонник. Сонно простягую йому паспорт, сонно забираю його і знову впадаю у спекотні марення липневої задухи. «Доброе утро, девушка. Ваши документы, будьте добры» –муркотливо, наче ситий кіт звертається до мене через кілька годин наступний прикордонник, цього разу російський. «Вєжлівиє люді», –іронічно відмічаю я крізь сон.

День перший

Сімферополь, +31. На моєму годиннику близько полудні. А на вокзальному годиннику час біжить на годину вперед. На пероні людей менше, ніж зазвичай, проте варто тільки вийти на 20 метрів у місто, як тебе обліплюють веселі таксисти, водії автобусів, арендодавці житла і наперебій пропонують найкращі послуги на всьому узбережжі. Столиця Криму мені майже як рідна, колись я ледь не залишилася тут жити, то ж з вікна автобусу спостерігаю за знайомими будинками, алеями, магазинами, і невимовно радію від того, що я знову тут. І цього разу мене не дратують тисячі клаксонів, що їх взяли за звичку тиснути місцеві водії при щонайменшій ознаці роздратування на пішоходів, чи колег по дорозі.

Сімферополь лишився майже таким, як був – добряче пошараним, з яскравими вивісками, дорогими автівками, салоном мобільних телефонів Vertu, татарськими мікрорайонами, почавленими абрикосами на тротуарах, хіба що, більше немає Mc'Donalds, у який я традиційно забігала по приїзду пити великий лате,  проїзд у транспорті коштує 10 рублів, замість 2,5 гривень, як раніше, замість біл-бордів Партії Регіонів – Единая Россия, а в салонах маршруток люди не обертаються обурено, коли чують від тебе українську мову. Доречі, на цьому я зупинюся детальніше трохи згодом.   

Далі наш шлях пролягає на південь – до Масандри. Готель «Ялта інтурист» зустрічає нас барельєфами Церетелі, прохолодою кондиціонерів і персоналом, який з легкістю переходить на бездоганну українську. Перший і єдиний шок за всю свою поїздку я відчула тоді, коли на території готелю доводилося купувати сигарети по 250 рублів за пачку і морозиво по 80 за порцію. Проте варто було вийти у місто, як я заспокоїлася - на найдорожчому курорті Криму ціни виявилися такими ж як у Києві. У перший же вечір по приїзду на ялтинській набережній із компанією товаришів з Росії та Білорусі ми співали пісень українською мовою, пили місцеве вино і вдихали солоний нічний бриз. Аж раптом, у метрах 10 від нас музикант із гітарою й посилювачем починає голосно наспівувати «Лиш вона». До нього приєднуються ті, в чиїй голові текст цієї пісні закарбувався юнацькими портвейнами у парках, першими невзаємними і взаємними коханнями, пубертатними спекотними літами…

Дні другий та третій

Сьогодні ми вирішуємо трохи поблукати  пляжами, за одне й подивитися, наскільки вони порожні, оті #порожні_кримські_пляжі. Людей відчутно менше ніж зазвичай, і це нас, як туристок, не може не радувати, адже цього літа тут можна лежати, а не стояти, раз по разу торкаючись чийогось засмаженого до чорна тіла… Проте реальність чомусь дуже відмінна від того, що показують веб-камери з Криму. Втім, ми робимо скидку на те, що знаходимося на одному із популярніших курортів колишньої української здравниці.  За кілька днів нас чекає мандрівка вглиб півострова, на західне узбережжя, куди приїздить менш заможна публіка.

День четвертий

Вечірня Ялта спокійна і умиротворена. Після нинішніх подій в Україні вона здається єдиним оплотом миру і спокою. Цього вечора я, нарешті, ловлю себе на думці, що повністю морально акліматизувалася, здається, нічого не може порушити мій майже буддистський стан.

Веселі й трохи захмелілі повертаємося вночі до Інтуристу, зупиняємося на хвильку, аж раптом з-під ліхтаря виринає чоловік на підпитку, із пляшкою портвейну (чогось мені здалося, що то саме портвейн), проходить повз нас і видихає перегаром у наш бік: «Заебали, бандеровцы!» Хотілося відповісти йому: «Чувак, нас теж!», але не встигли, бо його крива постать за мить зникла в арці типового масандринського будинку - такого ж похиленого.

День п’ятий

Сьогодні ми залишаємо ситу буржуазну Ялту і вирушаємо в Крим колгоспника, пролетаря і відпочивальника із трьома дітьми, кредитом на телевізор і консервованими огірками, привезеними з дому. Ми вирушаємо у Крим персикових садів, виноградників, в’їдливих мух і милих нехитрих радянських топонімів – Плодовое, Табачное, Угловое, Песчаное, Раздольное. Навіть назви населених пунктів тут менш вибагливі, ніж на Південному узбережжі. Дорога пролягає через Сімферополь, де ми хочемо мімікрувати під місцевих, поблукати базарми і поїсти у найдешевших генделиках – із порушеннями санітарних норм, з величезними порціями із простим прекрасним смаком…  Дорогою до вокзалу вирішуємо зайти у магазин, де продають військову форму – друзям терміново знадобилися тільняшки, певно, аби виконувати завіти Коко Шанель, яка вважала тільняшку базовим предметом гардеробу. Власник крамнички, вусатий чоловік років 45, почувши нашу українську, доброзичливо посміхається і навіть намагається нам нею відповідати – як вміє. Розпитує звідки ми, розмовляємо про війну, і ми відчуваємо, що до нас не ставляться вороже – нам співчувають.

Кримське село зустріло нас розхлябаністю, яблуневими садами, виноградниками, заходом сонця, цикадами й одвічними тиснявою та хамством у рейсовому автобусі. Моя ж мама зустрічала нас втомленою, старшою, ніж я її пам’ятаю.

День шостий

Ранок вже випалює все навколо, до обіду буде пекло, думаємо ми, але все ж збираємося у розвідку Магарачем. Ціни на ринку неприємно дивують – персики по 100, навпроти сімферопольських 50, то ж вирушаємо на «вагову», куди привозять фрукти з усього Бахчисарайського району. Йдемо вузькими вуличками, вздовж пошарпаних будинків, ступаємо по решткам потрісканого, кривого асфальту, що виглядає так само дивно й недоречно серед навколишніх пейзажів так само, як би недоречно виглядали б напіврозкладені останки блакитного кита у центрі Києва. Вулиці  геть порожні, здається, ринок – то і є єдине місце, де існує життя тут, у цьому селі.

Виявляється, «вагову» закрили ще кілька років тому – тепер від неї лишилися лише скелети будівель із вибитими вікнами. Розчаровані, вирішуємо піти на море, а за одне, подивитися на #порожні_кримські_пляжі тут – на одному із найпопулярніших місць відпочинку людей достатку нижче середнього.  «Пахлава, самса, горячая кукурудза, чурчхелла» - кричать у мегафони пляжні торговці, п’ють пиво, гризуть тараньку і ріжуться в карти розслаблені курортники, тим часом, десятки дітей, пробігають повз нас, сиплячи на голову і в очі пісок. Все як зазвичай, і лише над головами, низько-низько один за одним літають військові гелікоптери. Вони додають сюррералістичності й без того завжди трохи нереальній пляжній картині.

День сьомий

Мені терміново потрібен інтернет, багато швидкого інтернету. Проте, розпитавши місцевих дізнаюся, що місія із його пошуків у селі неможлива, то ж відкладаю ідею попрацювати у дальню шухляду.

Ввечері сусіди-татари запрошують нас на аутентичний плов. Це гарна можливість поспілкуватися з людьми, дізнатися, як їм живеться, про що думається і яким бачиться майбутнє. Руслан по сільським міркам дуже заможний – у нього 15 корів, 6 теплиць із помідорами й огірками та кілька наймитів. Руслану байдуже, в якій країні він зараз живе, адже за його словами, хто багато працює, той завжди житиме добре. На підтвердження своїх слів він демонструє нам блискучий білий мерседес випуску кінця 90-х. Завтра він повезе ним партію врожаю помідорів до якогось місцевого ресторатора.

День восьмий

На дверях маленької крамнички ми бачимо наліпку Антимайдану і намагаємося її сфотографувати, ж раптом сивий чоловік років 50 підбігає до нас, починає сваритися – підозрює у шпигунстві, і ми розуміємо, що сюди мода на Instagram ще не дійшла.  

Бахчисарай – одне із моїх улюблених кримських міст. 25 рублів за квиток в автобусі, 20 хвилин у дорозі і ти вже там – п’єш обпалююче міцну каву, дивлячись на гори і бані ханського палацу.  Доречі, ціна на вхід до нього неприємно дивує – 250 рублів, проте неможливо відмовити собі у задоволенні самостійно поблукати його садами та коридорами, обганяючи екскурсії із натовпами галасливих туристів.

Завтра подруга їде додому, а я залишаюсь тут  – допомагати мамі вирішувати справи із бюрократичними установами, то ж сьогодні ще просто море, просто вино, просто відпочинок.

День дев’ятий

У Бахчисараї поруч із залізничним вокзалом є кафе «Гірей». Я знаю його як один із закладів з найгіршим обслуговуванням і якістю іжі. Проте сьогодні нам байдуже. До потяга, на який я проводжаю подругу залишається ще кілька годин. За звичкою робимо замовлення українською, ураїнською ж нам відповідають офіціантки. І саме в цей момент, однією рукою гортаючи меню, а іншою – прокручуючи стрічку новин на Facebook, натрапляю на страшилку про те, як цькують україномовних туристів у Криму. Звісно ж, я включаюся у дискусію. Розповідаю про те, що відбувається зі мною прямо зараз, проте мало хто мені вірить. Певно, людям приємно і затишно тримати у себе в голові образ кримчанина, як страшного ворога, нелюда, готового в будь-який момент перегризти горлянку тому, із чиїх вуст проллється хоч одне слово солов’їною.

Потяг прибуває на годину пізніше, ніж вказано у квитку – за Київським часом, то ж я не встигаю на останній автобус і для того, аби доїхати додому, доводиться братии таксі. 20 кілометрів шляху мені коштують 600 рублів, проте це нормальна плата за розмову, яка відбулась у мене з водієм. Таксист, назвем його, умовно, Ідрісом – 44-річний татарин. Ідріс не хоче житии у складі РФ. «Те, кто 23 года ненавидел Украину и не считал ее своей страной, сейчас очень счастливы. Теперь, очевидно, пришел наш черед затаиться и ненавидеть». Ідріс боїться, що татар будуть знову депортувати, що він та його родина опиняться на вулиці, що його діти, так само як він колись, муситимуть жити на чужині і так само повертатимуться на порожнє місце. «Нас слишком мало, чтобы сделать Крым своим», – сказав він мені наостанок.

Дні десятий, одинадцятий, дванадцятий та тринадцятий

Окрім того, що Крим – це море і персики, для мене це ще й зміїне кубло бюрократії і корупції у її найнахабніших виявах. Наприклад, акт на землю під купленим нами будинком перереєстровують у сільраді уже 8 років, а за оформлення по життєвої пенсії по інвалідності у моєї мами вимагають хабар у декілька тисяч доларів, при тому, що мама хворіє невиліковно. То ж усі наступні дні я витратила на боротьбу із повітряними млинами. Я ходила від кабінету до кабінету, від установи до установи, я дзвонила по телефону безліч разів, проте кожен із зустрітих мною чиновників лише тицяв пальцем у бік іншого, співчутливо кивав головою і розводив руками і казав, що вирішити нічого неможливо. Проте зараз у кримських бюрократів, принаймні є офіційна причина, якою можна пояснити небажання підняти сідниці зі стільця і хоч щось зробити: «Переходный период, сами понимаете»…

День чотирнадцятий

Безрезультатна біганина установами і розуміння того, що мені не вдасться бодай щось вирішити цього разу, неймовірна спека і уповільнене спливання часу мене виснажили і я розумію, що хочу додому, то ж вже наступного дня їхатиму до Києва. Мені хочеться, аби по приїзді усе було інакше – шумно, швидко і йшов дощ. Останній вечір сидимо з мамою у подвір’ї під старим горіхом, розмовляємо і мріємо, кожна про своє. Вона – аби Україна перемогла у війні з Путіним, я – аби війни не було…

День п’ятнадцятий

Вже за 10 хвилин перебування у потязі мені хотілося вийти з нього і ніколи не потрапляти у цю клітку – час стоїть на місці, люди виконують один і той же набір ритуальних дій – ходять, їдять, п’ють, сміються, сплять, і є у цьому відчуття невідворотності й безкінечності. Єдина думка: завтра я буду вдома. Обидві прикордонні застави проїздим ще вночі. Цього разу багатьох зсаджують з потяга через порушення термінів перебування і зупинки здаються неймовірно довгими.

Київ. Полудень. Дощить. Кажуть, що залізничний вокзал замінували. Стурбовані налякані люди перетоптуються з ноги на ногу по Привокзальній площі, час-від-часу проходять чоловіки у військовій формі, схожі на бійців, що повернулися зі Сходу. На обличчях у них відбивається смерть. Я розумію, що тут, так як я й хотіла – все зовсім по-іншому. Але мені знову хочеться назад – де море і не мінують вокзали…

Крим. Спекотний. Піщаний. Галечний. Зелений. Йодистий. Степовий. Персиковий. Винний. Російський. Татарський. Український. Грецький. Болгарський. Єврейський. Строкатий… Чиїм він був і чиїм він є зараз? Точно знаю, що він мій – які б прапори не майоріли на адмінстративних будівлях.

Юлія Малькіна 

Читати по темі

Андрій Мовчан Війна за карту

Роджер Енніс Ялтинская антивоенная конференция

Сергій Одарич Иди и смотри

Андрій Мовчан Чемодан-вокзал-Росія

Андрій Лиховод Переводчица 

Егор Воронов Письмо маленького человека