Good night, left side

Марксист не може бути дурнем, а от боягузом – цілком

Олександр Тарасов

Давайте порефлексуємо на тему идентичности true-left. Уявімо себе десь у 20-70-х роках: СРСР, Європа – байдуже, кому що до вподоби. Прикольно, всілякі там демонстрації, резистанси, теракти, ще різні штуки. Одіозні персонажі лівацького фольклору, від Сталіна до Баадера. Да-а, були часи. Часи, де залишилися «сталеві лави пролетаріяту» і прочая муть. Наші марші мало схожі на тельманівські шеренги. Ми тепер прошарені, ми знаємо все про тоталітарну особистість, ми не дамо себе обманути різним сталіністам-провокаторам. Клясова боротьба точиться тепер від сесії до сесії, світова революція почекає до зменшення зарплат, Маркс пахне радянськими гранками. У нас нема відчуття, що саме ми можемо «розвернути корабель історії». Яка до біса «ніч гніву»? Нас не чіпають, і ми їх не будемо. Поки що.

До чого це я? А, я ж критикую несміливих, які не вбивають міністрів-капіталістів. Насправді ж я говорю про табуйовані речі – моральний кодекс активіста-революціонера. Правда, тхне СРСР? Найуразливіші носи можна відвернути. Ну так от, тусити можна не з кожним. Помирати – тим більше. Нагадую слова великого керманича про революцію-не-прогулянку. І прогуляти її активістові теж не випадає. А тепер жарти набік: чи може людина, яка обрала «инший бік усього», дозволити собі жити, як усі? Чергувати палкі мітинги з добре оплачуваною роботою, приміром? Виховувати критично налаштованих дітей і робити кар’єру? Якщо так – нехай тоді очікує на справедливе звинувачення з боку цих дітей. Як носій буржуазної свідомости.

«Если капитализм начнет рушиться, у нас у всех появятся неразрешимые проблемы, и буддистам станет не до медитаций, троцкистам не до семинаров, а геям не до парадов. Все это окажется проблематичным, если качнутся базовые вещи — частная собственность, интересы корпораций, ведущая роль медиа в производстве массовых настроений и преемственность государственной власти» (Цветков, «Поп-марксизм»).

Що нам робити в цьому випадку? Треба вирішувати вже зараз, поки є час. Ще один день капіталізму – даремний день. Дні без боротьби складаються в «бесцельно прожитые годы». Підніміть руку, хто впізнав цитату. Клас. За мною цукерка після перемоги пролетаріяту. Тобто ніколи – за такого розкладу. Чи можемо ми ще чекати? Чекати, коли «Свобода» активно жонглює гаслами соціяльного визволення? Чекати, поки триває обуржуазнення пролетарів і самої лівиці? Cui bono? Ви вгадали – це вигідно саме бонам.

Попереду – тільки конфронтація. Чи лівиця здатна витримати організований наступ із боку правих або ментів? Ну що ви – ми ж цілком мирні. Настільки мирні, що не становимо жодної – навіть интелектуальної – загрози. Ну і говоріть, ну і збирайтеся, їм що із цього? Колишні професори марксизму-лєнінізму тепер викладають філософію, особливо спритні дослідники «ідеології» стали ректорами (Андрущенко В.П., Губерський Л.В.). Жаліються на маленьку зарплатню. Хто їм виставить гамбурзький рахунок? Кон-Бендіт і Ґлюксман зробили неабияку кар’єру. Хто їх чіпає? Можна бути enfant terrible в університеті чи на роботі, але нічого не змінити насправді.

Як ми собі уявляємо щасливе майбутнє без капіталізму? А точніше – що ми робимо, щоб ці часи справді прийшли? А нічого. Ми створюємо окремі ґето, де практикуємо «майбутні» суспільні відносини, у надії, що хтось прийде, схвалить і скаже: «Класно, давайте перенесемо це на масштаб країни». Але ніхто не прийде і не скаже. Ми самі маємо здобувати собі простір для життя. Якщо нас влаштовує правити теревені в зручних приміщеннях, якщо ми хочемо модно вдягатися, смачно їсти та безборонно критикувати владу, ще й отримуючи за це гроші, – нема питань. Але тоді не треба критикувати капіталізм, якщо він дає таку можливість. Тоді не треба називати себе опозиціонером. Нам необхідно мати відчуття гострих зубів у роті, як пише Цвєтков. Тоді небезпека квазіреволюціонерів відійде в небуття.

Про що йдеться? Про те, що коли відбудеться революція, вимкнуть Интернет. І треба бути до цього готовим. Треба бути готовим кинути коктейль Молотова. Треба бути готовим вижити у в’язниці. Цього бракує. Колись – можливо, дуже скоро – ця лафа, це свято демократії перетвориться на диктатуру. Будь-яка демократія носить у собі фашизм і випускає його задля охорони ладу. Це знали нові ліві, чиїми текстами ми зараз зачитуємося. Але їх не читають менти. Вони просто виконують накази. Мантра лібералів «Україна – поліційна держава» вірна. То чому лівиця думає, ніби вона може займатися самоосвітою без самооборони? Якщо сьогодні викинули ЦВК, закривають книгарні, копирсаються на Андріївському та Гостиному, завтра перейдуть до більш рішучих дій. Ніяково від одного погляду на нацистські бєрці – а якщо ВО «Свобода» пройде до влади? Як би ми не деклярували мирні наміри, саме нас звинуватять у підпалі Верховної Ради, якщо їм буде треба. Навчаючися на укрфілі, я бачу, як святі слова «мова» та «нація» викликають миттєву реакцію схвалення, доведену до автоматизму. Ще трошки – і, подолавши сором, почнуть зіґувати. Згадки про статтю 10 Конституції і так були серед найуживанішої викладацької лексики, а після прийняття недолугого Закону «Про мови» – і того більше. То що, будемо продовжувати апелювати до сумління? Їхнє сумління – Адольф Гітлер.

У правих є чіткий образ ворога-«чужого». Ми кажемо про клясових ворогів. А де ж клясова боротьба? Де банкіри та олігархи, вимазані хоча б яйцями – якщо не власною кров’ю? У «Контакті» та «Фейсбуці»? Дуже локально, дуже зачісано, дуже виважено. Саме те, що треба для революції, правда? Ідеальні умови для чинної влади. Час, що є в нас зараз, треба витратити на хороші книги, на кіно, на моральне вдосконалення. Тому що потім треба буде оперативно діяти. Нам треба виробити зараз моральні критерії цих дій. «Кодекс будівничого комунізму» не стане у пригоді. У пригоді стане Нєчаєв (sic!) і Цвєтков. Перший написав «Катехізис революціонера», другий – «Поп-марксизм». Речі нерівноцінні, але подібні. Те, що запропонував Нєчаєв, Цвєтков назвав «більшовизмом мислення». Загалом це – Велика Відмова в термінах Маркузе. Цілковитий розрив із буржуазною системою плюс моральна криштальність у боротьбі проти цієї системи. Ціла низка самообмежень і повна віддача. «Революционер – человек обреченный. У него нет ни своих интересов, ни дел, ни чувств, ни привязанностей, ни собственности, ни даже имени. Все в нем поглощено единственным исключительным интересом, единою мыслью, единою страстью – революцией». Хто може таким похизуватися? Складно. Не для всіх.

До цих максималістських вимог треба додати ще дві: sans famille та народництво. Щодо sans famille. Уявіть епітафію: «Наш товариш по зброї пішов від нас у особисте життя.. Вічна пам’ять». Для революціонера, який відійшов від справ, виправданням може бути тільки смерть. Або особисте життя. Так чи так, виходить на одне: людина загублена для громадської справи навіки. Чи маємо ми моральне право займатися чимось, окрім «партійних справ»? Революція чи родина? Бу-га-га. Або ми плодимо ідеї, або дітей. Чому так радикально? По-перше, завжди є можливість відгородитися від суспільних справ особистими, що зусибіч нечесно. По-друге, родина відбирає багато часу, який можна було би витратити на значно більшу кількість людей. По-третє, не кожен партнер може витримати нестачу уваги та розуміння. Тим більше – діти. Найголовніше – родині завжди загрожує шантаж або навіть знищення.

Тож, чи можемо ми ставити під загрозу життя рідних людей, які ні в чому не завинили та не мають жодного стосунку до справи? Можемо. «Жертви завжди невинні, проте ніколи не є марними». Якщо це потрібно для справи – можемо. Якщо ні – чого варті наші переконання? Якщо закохані свідомі можливої загрози смерти і попри це зголошуються на такі ризиковані стосунки – дуже добре, ще краще, якщо обоє є активістами. Справа не в тому, що «особисте – це політичне», хоча це вірна теза. Справа в тому, що ми не можемо дозволити собі «нормального» міщанського життя (велика дружня родина, стабільні прибутки, непильна робота, регулярне харчування та відпочинок). Ми не граємо за буржуазними правилами. Тому залишмо казочки про всепереможне кохання буржуазії. Неможливо уявити зупинку клясової війни через кохання, часи Ромео і Джульет минули, якщо взагалі колись були. У чудовому фільмі «Мій друг Мачука» чітко показано неможливість подолання клясових суперечностей навіть закоханими дітьми. Достатньо пригадати історію дітей Ольги Бенаріо-Престес, або Ульріки Майнхоф, або Троцького, щоби відмовитися від створення родини. Родина – занадто велика розкіш, а розкоші необов’язкові. Прагнення до них характеризує буржуазію. Можна протиставити їй свідомий аскетизм. Чи віддамо свою свідомість клясовому ворогу?! Невже на наших прапорах є напис «життя як відпочинок»? Філіп Рот у цікавому романі «Мій чоловік – комуніст» характеризує головного героя: «Айре к тому времени уже тридцать шесть, и ему надо. Надо ребенка, надо дом, семью. Этому коммунисту надо как раз то, что составляет сердцевину буржуазности».

Або-або: родина як буржуазний институт примусу та впливу, часто мачистський, чи родина як революційна ячейка, прообраз стосунків нового типу. Ячейка, члени якої постійно готові бути розлученими добровільною смертю. Мало звільнитися в рамках родини – треба звільнити суспільство. «Он не революционер, если ему чего-нибудь жаль в этом мире, если он может остановиться перед истреблением положения, отношения или какого-нибудь человека, принадлежащего к этому миру, в котором – всё и все должны быть ему ненавистны. Тем хуже для него, если у него есть в нём родственные, дружеские или любовные отношения – он не революционер, если они могут остановить его руку». Отак-от. Відпочинок – для буржуа. Таких, як Кон-Бендіт. Вдосталь наперевертавшись автівок, він заіграшки перейшов по той бік барикад. Та що там казати, Кон-Бендіт хоч машини перевертав, а ми їх обережненько обходимо.

Щодо народництва. Усе, до чого закликаємо, треба перевірити на собі. Наприклад, той, хто проти експлуатації, не качає реферати з Интернету. Якщо людина чинить згідно з власним розумінням, ні на крок не відступаючи від власних переконань, роблячи при цьому помилки, – вона мимоволі викликає симпатію. Поталанить – її потрети розмножать на футболках. Тому ж таки Тарасову належать слова: «За часів СРСР справжні марксисти мусили йти до таборів» (Що ми тут робимо? Швиденько в тюрму!). Якщо нас ще не розганяють водометами, так не триватиме вічно. Треба не розгубитися, коли це станеться. Нас небагато. Потрібна максимальна интеграція в суспільство, привласнення та перетворення чужих нам понять плюс чимала агресивність у цих процесах. «Революционеры должны проникнуть всюду, во все слои, высшие и средние, в купеческую лавку, в церковь, в барский дом, в мир бюрократический, военный, в литературу, в третье отделение и даже в Зимний дворец».

Неофітам для заохоти: послідовникам Нєчаєва таки вдалося потрапити в Зимовий. Простір, публічний і приватний, мусить бути нашим. Усім проєктам влади, центристів, правих, треба протиставляти свої, свідомо поширювати свою лексику та ідеологію, давати відкоша зазіханням на нашу гегемонію. Праві кажуть про «дух нації» і подібні містичні речі. Не поспішаймо кривитися, поетизуймо спротив. Нехай їхня зброя потрапляє нам до рук. Прикро та клопітно читати Ніцше чи Гайдеґґера, спостерігаючи, як крізь їхні тексти проступає свастика. Але ці ж тексти поклали початок екзистенціялізму. Значить, їх треба подавати саме в такій якості, вибиваючи з рук у правих їхні козирі. Деборівське Detournement – надання культурній формі иншого, непритаманного їй значення – актуальне як ніколи. Вони відібрали в нас Че Ґевару – ми відберемо в них Епікура. Ніхто не уникне ідеологічного, естетичного чи ще якогось контакту з нами. «Лівий» дискурс має бути всеохопним, має бути в найнесподіваніших місцях. Ліва наука, ліве мистецтво, ліва журналістика, ліва мода, ліві засади праці.. Totally left! Якщо люди читають «Сегодня», треба писати і туди, паралельно роздаючи суто ліві журнали. Потрібна своєрідна «більшовизація рад». Але  принципово не влазити у стіни парляменту: ми встановлюємо свої правила, а не граємо за їхніми. Не можна дозволити використати себе.

Чую-чую численні звинувачення в сталінізмі. Наведу чудові  слова ув’язненого не-сталініста Альфредо Бонанно: «Для анархистов нет иного пути, кроме немедленного и разрушительного вмешательства. Вот почему мы – повстанцы, и вот почему мы против всякой болтовни и идеологии. Мы против любой идеологии  анархизма  и болтовни об анархизме. Время застольных  дискуссий прошло. Враг – рядом, за ближайшей дверью. Он видим и осязаем. Следовательно, это только вопрос нашей решимости, сможем ли мы атаковать его. Я уверен, что повстанческие анархисты знают, какое время выбрать для атаки и какие средства избрать для неё. А уже разрушив врага, мы реализуем анархию».

І ще: «Чтобы соответствовать революционному проекту, революционер должен обладать четырьмя свойствами: 1. мужеством, 2. постоянством, 3. творческими способностями, 4. знанием материальных условий, в которых живут люди. При этом необходимо не просто банальное мужество – способность к телесным битвам или атаке на вражеский лагерь. Необходимо более сложное качество – соответствовать собственным взглядам. То есть: тот, кто мыслит революционным образом, кто повстанчески оценивает людей и вещи, должен обладать способностью ставить всё на кон, без  компромиссов,  без  половинчатости,  без  иллюзий,  без жалоб». Треба бути веселим і злим: веселим від можливости зруйнувати систему і злим на неї. Поки що ми просто безпричинно веселі. Навряд чи сьогодні ліваки можуть бути менш моральними чи менш відповідальними.

Будь ласка, вам – повна свобода трактування цього тексту: розґнузданий тоталітаризм, хвора фантазія, релігійний фанатизм, провокація, істерія, наївняк, донкіхотство чи юнацький максималізм. Я за дефініцію «моральний сталінізм». Але Сталін геть є не ідеалом. Ґевара та Майнхоф – ті, на кого слід звернути увагу. Ми порозумілися, правда ж? Мова не йде про тотальну відмову від усіх радощів життя задля революції. Ідеться лише про готовність до відмови від комфорту будь-якого моменту та мінімальну порядність. Поясню на прикладі: коли Лєнін дізнався про Лютневу революцію, він швиденько приїхав зі Швейцарії і зробив усе, що хотів зробити. Зміни статусу з дворянина на політичного засланця, з ідеолога на практика він сприймав як цілком закономірні. Якщо ми зможемо так – no problem. Так само нас не має дивувати природна зашкарублість адміністрації, тупість політиків, керованість ЗМІ, довірливість народу.

І так само нас не має дивувати, що всю цю машину буде спрямовано на нас, варто нам тільки всерйоз зачепити великий бізнес або впливові структури. І що треба буде робити речі, які в спокійних умовах здаються дикими. Зрештою, це наша спеціялізація – порушувати статус-кво, чи не так? Якщо так, треба відповісти собі: чи можу я просто зараз покинути роботу, родину, навчання і піти, приміром, аґітувати на завод або надовго поїхати за кордон? Неважливо, для чого. Якщо ви ставите собі це питання і даєте на нього чесну відповідь, я вважатиму цей надміру патосний опус непотрібним. Охочі до великих справ із легкістю зроблять маленькі. Якщо є сумніви, варто прочитати «Мій чоловік – комуніст». Там так само полярно і дещо штучно розведені епікурейці та аскети. І є важлива думка: нікому не вдасться «парить над схваткой», навіть аполітичним.

Я не скасовую свободу думати, дискутувати, діяти. Усе треба продумувати, навіть найрадикальніше, безумовно. Тому пишу це, свідома того, якими в’їдливими будуть коментарі. Я хочу бути певною у власній порядності в критичні моменти. Я хочу думати, що мені вистачить глузду сприйняти «беззмістовний і безжальний» бунт якихось марґіналів або середньої кляси проти влади. Я хочу, щоб ми замислилися над важливістю власного прикладу. Тут забагато емоцій, але це задля привернення уваги. Не треба щодня думати про революцію. Хороший лікар щодня рятує людей, пам’ятаючи про клятву Гіпократа. Готові до будь-чого, ми просто мусимо якісно робити свою справу. Те, як ми живемо, називається «капіталістичні умови». Саме їх і доведеться зруйнувати. Готові – не ставлю зайвих питань.

P.S.

Злякалися? Пишете «аффтар выпил йяду»? Чистите зброю? «Ржунимагу»? Ну що ви, їй-богу. Це ж прикол. Ми ж домовилися виявити ген true-left, уявити ідеальних бійців, а їх усіх давно перебили. І взагалі – ідеальних людей не буває. Так що їх і не було. Не було жодних революцій, були смішні дилетанти від марксизму. І є серйозні сектанти, які сумлінно студіюють «Щодо насилля» Жижека. Хобі у них таке – революція. По чітко визначених днях. Так що вимикайте свого Цоя, забувайте свого Дебора, плюйте на свого Кобейна. Слухайте Азарова, читайте Януковича, аплодуйте Шустеру, дивіться футбол, танцюйте під шансон. І взагалі – що ми все про сумне? Давайте по пляшечці під рибку.

Ну, за революцію!     

Нема демонічних правих і ліваків-нехлюєв. Нема ні true, ні false. Нема нікого, крім тебе і влади. Твоє життя – твоя зброя. «А тем, кто ложится спать, – спокойного сна». Good night, left side!

Ірина Чеботнікова