Міркування Ґео Шкурупія про Кримські гори й вічність

Мих. Семенкові

Ми, лицарі
швидкости
і машин,
крадемо
у вічности
безліч хвилин.
Наш винахід –
швидкість
обкрадає час,
і безчасовість
– наша мета.

Без
рипу маж,
ремиґання волів
аж –
роздираємо
простір
колесами потягів.
Туди:
до моря, до гір, до останку,
де в дачах
заплутались
сотні літ,
веземо коханку й
гладкий живіт.

Нам
у звучанні набридлих рим,
заяложений поетами,
виблискує
Крим.
Отарами
вигинаються на обрії
гори;
ще далеко
і рано,
паротяг
іще степом стеле дим.
Проминувши
Бахчи-Сарай,
мінарет
і сотню клясичних кипарисів,
згадуєш
Пушкінський водограй
і по-сучасному
перестаєш мислити.

Нарешті
потяг,
мокрий
од росяних соплів,
крізь сім тонелів
влітає
у Севастопіль.

Наготувавши руки
для
важких сувоїв,
нас зустрічають
на пероні
онуки
героїв
Севастопольської оборони.

Вічність
за п’ять копійок
зробить героєм зайця,
вона
за п’ять копійок
послужливо посміхається.

В розпуці ніколи
не зломить пальці:
шкода
французів,
шкода
англійців,
шкода чернігівців
і полтавців.

Вічність
круглим черевом
«Панорами»
випинається
серед будинків
ганебним пам’ятником
ганебних вчинків!..

А далі,
забувши образу
та біль,
в’їдеш в історію,
сівши в автомобіль.

Три тисячі літ розкриється
перед вами, –
ось
розтерзаний, весь
у поросі,
під ногами
лежить лише міт
про Херсонес.

Руїни
найкращого лупанарія
і підземного храму християн
прикрила
могутня арія
крейсера і гідропляну.

Гуркіт штурми
не став глухіш,
хвилі
звиваються і шиплять,
як вуж.
Морю
– смішно,
морю
– байдуже,
море
– шумить,
як шуміло раніш.

Людино!..
Спинись
і подумай про себе!
Позаду
– руїни,
Спереду
– небо…

Але
поїде в море,
плюнувши в грецьку урну
і роздушивши
римський черепок,
глухий поет і авантурник
О.
Влизько.

І крикне голосно з моря:
вибачте,
Шановні Товариші Гори,
але ваш вигляд –
таки огидний!..

Стоїте,
як у черзі по цукор,
і пишаєтесь,
як самовар на великдень.

Проскаче
Микола Бажан
вузьку
Байдарську браму,
як тінь
стародавнього лицаря,
і кінь
заїрже під ним
Богдана
Хмельницького.

Бо серед салатної зелені
для всіх
мандрівників
і відважних хлопців
заховано
в кожній ущелині
по консервній коробці.

Оскомина
солодких олеографій,
що їх видало небо
в тисячах метрів,
пощербила зуби
самому
Ай-Петрі.

Не вийде
дивитись
з гори на рейд
зарізаний жонами
хан Ґірей.

Лише на верхів’ях
Яйли
вас привітає манірно
з книжкою
і пером в руці
замріяний лірник
Семенко Михайль.

Адже
зроблено з гір
понуру
засмічену дачу,
що її
під мавританську
архітектуру
розкорячено.

Паскудні будівлі
естетних аматорів
струсить
колись
землетрус
гучними гарматами.

Друзі!
Не бійтесь!
Вічність витягне нас
з-під руїн
за волосся;
її не обдурять в статтях
Дорошкевич, Коряк
або
Фелікс Якубовський.

Скучно.
Море!.. Гори!..
Мовчите.
Тільки іноді випнеться
журливий крик,
де пасеться
отарами
живий шашлик.

Спиняються
всі
блискавичні мандри
в прокислих
підвалах
старої Масандри.

Нарешті,
на заздрість
родичам і знайомим
треба
зробити
історичний вчинок, –
знятися
в трусиках
на пляжі
з краєвидом гір
за плечима.

Ми, лицарі
швидкости
і машин,
крадемо
у вічности
безліч хвилин.

1931 р.