Ультрас, «Азов» і футбол в Україні

Передмова LIVA. Політичні вподобання футбольних ультрас в Україні вже давно не є загадкою. Якщо й говорити про існування нацизму в Україні, то з його присутністю на трибунах стадіонів буде сперечатись або відвертий невіглас, або ж просто брехун. Про свої погляди - словом і ділом - ультрас свідчили впродовж усіх останніх десяти років, постійно набираючи силу. Вони починали від вуличного терору на расовому ґрунті, продовжили терором щодо лівої молоді, і зрештою стали справжньою добре вишколеною армією зимових подій на Майдані. Тепер ультрас стали частиною державного карального апарату, а їх власний батальйон «Азов» перетворився на справжнього улюбленця патріотичної публіки.

LIVA публікує репортаж міжнародного лайфстайл журналу VICE про те, як сьогодні неонацисти почуваються у своїй колисці - на трибунах футбольних арен, де краще за все помітна націоналістична істерія нашого суспільства. Це репортаж про те, наскільки віддано тисячі киян поділяють колись маргінальні символи й гасла неонацистів. Доводячи свою прихильність щедрими пожертвами на потреби «Азову».

На стадіоні «Олімпійський» у Києві ніхто не продає хот-догів, ніхто не торгує солодощами і сувенірами на сходах, коли грає національна збірна України з футболу.

Якщо ви шукаєте когось, кому готові віддати свої гроші, то у вас є два варіанти: продавці пива, що продають пів літри приблизно за 2 долари, або люди, одягнені у військову форму, з балаклавами на обличчі і зі скриньками для пожертв у руках.

Останні – члени батальйону «Азов», відомого ультраправого воєнізованого угрупування, яке воює із сепаратистами за якихось 400 миль від Києва. Одні називають їх патріотами, інші – неонацистами, і у ніч понеділка їх неможливо було не помітити.

Під час відбіркового матчу до Євро-2016 між Україною і Словаччиною група із близько дюжини солдатів «Азову» працювала командами по троє чоловік, один стояв посередині сходів, тримаючи великий прапор України з логотипом «Азову», в той час як двоє інших ходили між сидячим натовпом - кожен, тримаючи коробку з грошима, мовчки збирав пожертви на українську армію, ніби помічник священника на недільній службі.

Більшість солдат «Азову», присутні на матчі, принаймні за словами одного з них на прізвисько Спот, колишні непохитні «ультрас», які змістили свою увагу з футбольного поля на поле бою.

«Раніше рухи ультрас були цілком розрізненими і конфліктували одне з одним, - пояснив Спот. - Зараз же вони стоять піч-о-пліч через ситуацію, що склалась. Ті з нас, хто лишився тут, на заході, робить усе можливе, аби підтримати «Азов» перед тим, як приєднатися до батальйону на сході».

Присутність «людей у чорному» стала настільки буденною частиною життя в українській столиці, що американська матір, яка працює у Києві, каже, що не має жодного страху, коли дві її молоді доньки проходять повз людей у масках по дорозі до стадіону.

«Це абсолютно не страшно, - сказала мати, яка попросила залишитись анонімною. - Це частина усього зараз, і вони захищають свою країну. Як американці, наша сім’я підтримує їх у цьому».

Згідно східноєвропейським футбольним стандартам, понеділкова зустріч відбіркового туру – перший офіційний матч України від початку війни із сепаратистами на сході – була дещо приглушеною подією.

Жодних скоординованих маршів на стадіон, жодних банерів, розгорнутих ультрасами над сидіннями, не запалено жодного файєра. Проте, за словами одного із хлопців, відповідальних за організацію київських ультрас, відсутність такого пишного дійства сама по собі було погодженою.

«Ми не хочемо, щоб решта світу думало, що ми радикали з величезними банерами чи маршами, - сказав 42-річний мешканець Києва Денис. - Ми боїмось, що західна аудиторія неправильно це зрозуміє. У нас було правило не використовувати піротехніки протягом цієї гри. Перш за все, ми не хочемо нікого налякати і, по-друге, піротехніка коштує грошей: краще пожертвувати ці гроші на користь батальйону ”Азов”»

Денис пояснював усе це, збираючи пожертви. Годину до матчу він і кілька дюжин його товаришів з числа ультрас київського «Динамо» продавали націоналістичні футболки по 11 доларів перед великим фонтаном поряд із стадіоном, попередньо опублікувавши інформацію про продаж у соцмережах. За його словами, гроші (всі не задекларовані) підуть «Азову» або схожим батальйонам, що воюють на сході, на закупівлю зброї та військового спорядження.

На стадіоні під час гри Денис і кілька сотень інших ультрас стояли у своєму призначеному кутку поля і махали прапорами України так само, як і прапором контраверсійної Української повстанської армії часів Другої світової війни, заводячи протягом матчу 42-тисячний натовп своїми піснями. Найбільшими хітами вечора були, як не дивно, антиросійські, включаючи «Пісню Путіна» і мотив, який буквально підривав на ноги увесь стадіон - «Хто не скаче, той москаль».

«Раніше ми співали ці пісні про росіян, але вони були жартами і нічим іншим, - каже Денис. - Зараз вони співаються серйозно».

Враховуючи пік націоналізму у країні, українські гравці зізнались після гри – поразки 1-0 словакам, котрі раніше ніколи не перемагали жовто-синіх – що були особливо розчаровані програвати перед таким шаленим натовпом.

«Було дуже приємно отримати таку теплу підтримку незважаючи на ситуацію в країні, - сказав півзахисник Тарас Степаненко, який грає за славетний український футбольний клуб «Шахтар» (Донецьк) і походить із східної Донецької області. - Я можу лише вибачитись перед фанами, оскільки сьогодні ми не змогли виправдати їх очікування».

«Я знаю, що наші перемоги приносять хоча б якусь впевненість нашим людям, - сказав голкіпер Андрій П'ятов. - Дуже шкода, що ми не змогли виграти для своєї країни».

Це не значить, що та ніч була провальною для кожного українського вболівальника. В той час, як деякі фани підривались зі своїх місць із середніми пальцями, піднятими на суддів за відміну відповідного голу – якого ймовірно ледь не забив голкіпер П'ятов - люди з «Азову» тихо залишили стадіон. Їх скриньки були повними.

VICE SPORTS

Оригінал публікації

Перклала товаришка Ірка