Січневе повстання: вандалізація пам'яті

Хто та чому повстав проти націоналістичного буржуазного режиму Центральної Ради? Ця тема була предметом спекуляцій за радянських часів, а тим паче у сучасній українській історіографії, для якої є нормою цілеспрямовані ідеологічні спекуляції. Шкільні підручники найчастіше взагалі ігнорують робітниче повстання киян, або ж зображують його як заколот холопів, організований Радянською Росією на підтримку «більшовистської окупації» України. Тема Січневого повстання вкладається лише у один стислий абзац, на противагу цілим розділам, присвяченим пафосним пропагандистським мифам про «героїв Крут». Яскравим прикладом цього дисбалансу є підручник «Історії України» за 10 клас авторства О.Реєнта та О.Малія. Адже завдання шкільного курсу історії України полягає у тому, щоб формувати з підлітків ура-патріотів та антикомуністів.

Те ж саме спостерігаємо у академічній науці. Історик-пропагандист О.Реєнт написав разом з О.Рубльовим монографію під назвою «Українські визвольні змагання 1917–1921 рр.», яка відтворює класичні постулати «національної» історіографії та репрезентує робітниче повстання як зраду. Апологет УНР Ярослав Тинченко написав монографію під назвою «Перша українсько-більшовицька війна, грудень 1917 — березень 1918» (1995). Сама її назва викликає подив, адже українців у лавах більшовиків було не менше, аніж у середовищі УНРівців. А «Енциклопедія українознавства» змальовує повстання так: «Під впливом большевицької пропаганди чужонаціональні (росіяни та жиди) робітники київського заводу «Арсенал» під проводом А. Іванова, захопивши стратегічні пункти міста».

Але всі ті, хто бачить у повстанні робітників «більшовицьку змову проти України», забувають про те, що соціальна політика уряду УНР не задовольняла майже всі прошарки населення тодішньої України. Скасування приватної власності на «землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні» лише декларувалось на словах ІІІ Універсалом. Вже за три дні після його прийняття на засіданні представників поміщицьких груп київських цукрозаводчиків і банкірів, Володимир Винниченко, заспокоюючи поміщиків, заявив, що питання про землю буде вирішене на Українських Установчих зборах. Ще через декілька днів була зроблена спеціальна заява з аграрного питання, якою заборонялося «свавільне захоплення земель та іншої власності». Виступи бунтівних селян було наказано придушувати силою. Також стверджувалось, що у поміщиків, що мають менше 40 десятин, землі не відбиратимуть, а засіяні під хміль землі та виноградники не підлягали розподілу. Так званий державний контроль, що був задекларований Центральною Радою, не був встановлений на підприємствах. Швидко зростав рівень безробіття. Так, лише в Києві за листопад-грудень 1917 року було близько 10 тисяч безробітних. Українські націоналісти стверджували, що повстанців спонсорував Петроград, але насправді усі відомі свідчення вказують лише на пересилку зарплатні підприємствам Києва.

Нагадаємо, що одразу після Жовтневої революції у Росії почали проводитись радикальні соціальні перетворення. Було прийнято ряд постанов та декретів, таких як: «Декрет про землю», «Декрет про введення восьмигодинного робочого дня», «Декларація прав народів Росії», «Декрет про знищення станів та громадянських чинів», «Декрет про робітничий контроль», «Декрет про право відзиву депутатів», «Декрет про націоналізацію банків». В цьому контексті нескладно зрозуміти симпатії збіднілих прошарків населення України до більшовиків. Адже Центральна Рада не поспішала вирішувати невідкладні внутрішні соціальні питання а згодом зробила ставку на репресії против пролетаріату.

18 січня за наказом коменданта Києва Михайла Ковенка, героїзованого сучасними українськими націоналістами, на «Арсенал» було вчинено відверто провокаційний погромний напад. Представники «Вільного козацтва» порізали паси верстатів аби зірвати роботу підприємства, та конфіскували зброю в представників заводської робітничної самооборони. Згодом, 28 січня було повідомлено про рішення коменданта вивезти з заводу вугілля, що означало локаут та повну зупинку виробництва. Погодитися на це робітництво не могло. Повернувши собі зброю завдяки допомозі солдат Шевченківського полку, арсенальці скликали збори заводського комітету та міського осередку партії більшовиків. У нараді брали участь І. Крейсберг, арсеналець Фіалек, представники полку імені Сагайдачного, Богданівського куреня та полку імені Т. Шевченка. В ніч з 28 на 29 січня були проведені збори, на яких обрано ревком «Арсеналу». У підсумку до його складу обрали токаря Миколу Костюка, лимаря Іполита Фіалека та Силу Міщенка, представника полку ім. Сагайдачного, який напередодні засідання привів до заводу весь перший курінь полку разом з іншими добровольцями. Міщенко також був обраний військовим комендантом. Головою ревому став Олександр Горвіц, який прибув до Києва на початку січня того ж року. 31 січня, після поранення, він був зарубаний вільними козаками, а керівництво повстанням перейшло до М. Костюка. Інший список членів ревкому наводить арсеналець І.Дідківський: за його твердженнями туди входили: О.Горвіц, М.Костюк, І.Фіалек, М.Гайцан, Ф.Садовський, Кисельов, Нусбаум, Морозов, Єфімов, Харченко. 

Повстання робітників розпочалося о 3-й годині ночі. Спроби атакувати «Арсенал» виявились безуспішними. Центральна Рада провела ряд арештів у Києві, і під репресії націоналістів підпали члени так званої лівобережної фракції Української партії соціалістів-революціонерів, які підтримували повстанців – Опанас Сіверо-Одоєвський, Олександр Шумський, Гнат Михайличенко. Ще раніше Центральною Радою був заарештований Любченко, та деякі інші майбутні «боротьбісти»  

Під звуки вибухів снарядів, що лунали від «Арсеналу», зібралась Київська Рада робітничих депутатів разом із Центральним бюро профспілок міста та радою фабрично-заводських комітетів. Спочатку меншовики та бундівці засудили дії більшовиків, проте після повідомлення про знахідку понівеченого націоналістами тіла більшовика та робітничого лідера Леоніда П'ятакова, вбитого ще 25 грудня, засідання більшістю голосів ухвалило розпочати загальний політичний страйк із вимогами передати владу Радам робітничих і солдатських депутатів та роззброїти «Вільне козацтво». Обрано міський страйком під керівництвом Івана Клименка, а через деякий час і центральний штаб страйкарів на чолі з заочно вибраним Андрієм Івановим.

За традицією вважається, що працівник «Арсеналу» Андрій Іванов керував повстанням з самого початку боїв. Проте до 30 січня він перебував у Вінниці, приймаючи участь у засіданні Ради робітничих та солдатських депутатів. Відповідно, він міг повернутися назад лише наступного дня, і його могли вибрати разом з Я. Гамарником до міського ревкому лише заочно. Але спогади підтверджують особисту активну участь Іванова у подіях. Член РСДРП(б) з 1906 року, Іванов ще у 1916 році став керівником більшовицької групи на заводі «Арсенал». Після Лютневої революції 5 серпня його було обрано відкритим голосуванням до Київської міської думи, що вказує на популярність та авторитет робітника. У 1976 році Іванову був встановлений пам’ятник на площі Слави, який було вандалізовано на початку 2014 року учасниками євромайдану. Зараз на ньому можна бачити напис «Кат України».

Головні сили повсталих зосереджувалися навколо «Арсеналу». На Подолі з гайдамаками успішно боролися пролетарські червоногвардійські загони під командуванням Олексія Сивцова та Кузьми Васильківського. Отримавши підтримку від полку ім. Сагайдачного, подільські червоногвардійці стрімкою атакою вгору досягли Софійській площі, і, просуваючись уперед, зав'язали бій в районі готелю «Прага» на Великій Володимирській вулиці. До будівлі, де розміщувалась Центральна Рада, залишалося два квартали. З боку Політехнічного інституту на центр міста наступали шулявські повстанці. До арсенальців приєднались солдати-кулеметники Волинського полку, червоногвардійці Деміївського снарядного заводу та обмундирувальних майстерень.

Фрагмент діорами у музеї заводу, що зображає бій біля заводу «Арсенал»

На Деміївці повстанням керував Василь Боженко. Він народився в селянській родині у сучасній Кіровоградській області. Неодноразово заарештовувався за революційну діяльність. У 1915-1917 роках працював теслею у Київських механічних майстеренях та обирався головою профспілки деревообробників. 3 березня 1917 на зборах представників заводів і майстерень Боженко обирається до Тимчасового виконавчого комітету від організації Київської ради робітничих депутатів. Тоді ж він вступає до більшовицької партії. Після січневих подій приймає активну участь у громадянській війні. Під час відступу в серпні 1919 червоних військ з території України Боженко несподівано помер на станції Славута. Як знак народної пам'яті, в заплаві річки Писарівки у його рідному селі облаштували колодязь «Василева криниця». Київської меблевій фабриці, де працював В. Боженко, було присвоєно його ім'я, а біля неї встановлено пам’ятник, який також було вандалізовано євромайданівцями.

Повстали і залізничники, на чолі яких встали машиніст, лівий есер Аркадій Дзедзієвський та більшовик Микола Патлах. Активну участь у повстанні приймали прості київські хлопці та жінки, які виконували завдання розвідників, носили повстанцям їжу тощо, а згодом і самі стали до зброї. 

Проте, Центральна Рада стягнула до Києва майже усі боєздатні частини своїх прихільників. Є. Коновалець разом з А. Мельником (обидва згодом стануть співзасновниками ОУН) розробили план операції по придушенню постання. Спочатку січові стрільці вибили червоногвардійців з околиць Софійської площі, а 2 лютого витіснили їх з Подолу. Паралельно до Києва увійшли війська на чолі з Симоном Петлюрою. Також в місто прибула перша сотня куреня січових стрільців під командуванням Р. Сушка, Республіканський курінь Петра Болбочана, польський загін Северина Айзерта, Перша Українська Військова школа під командою Аверкія Гончаренка, тощо.

Об’єднанні сили прибічників УНР придушили повстання українських робітників. 3-го лютого взято «Арсенал», а вже наступного дня впали залізничні майстерні. Частина залізничників з боями відступила назустріч наступаючим радянським військам. Більшість взятих в полон повстанців було розстріляно, інших кинуто за грати. Втім, лише за декілька днів до Києва увійшли війська прибічників Української Республіки Рад, які урочисто поховали вбитих учасників повстання. Їх кількість сягала близько 750 людей.  

В українській радянській культурі трагедія арсенальців займала поважне місце. У 1925 році Лесь Курбас поставив на Одеській кіностудії фільм «Арсенальці». Олександр Довженко зняв у 1928 році кінострічку «Арсенал». За непідтвердженими даними, він сам міг бути свідком тих подій, коли майбутнього режисера мобілізували до армії Центральної Ради. Фільм, який згодом здобув всесвітньої слави, рясніє кінематографічними знахідками: робота з непрофесійними акторами, провокування глядача, психологічні паузи, тощо. У 1972 році було знято стрічку режисера Ісаака Шмарука «Мир хатам – війна палацам». За основу його сценарію взято дилогію Юрія Смолича «Рік народження 1917». Арсенальцям присвячено декілька п’єс, як то п’єса Дмитра Бедзика «Арсенальці» та твір Володмира Суходольського «Арсенал». Гео Шкурупій написав про січневі бої оповідання, свій вірш героям присвятив поет Олекса Влизько.

21 грудня 1967 року на братній могилі учасників січневого повстання був відкритий пам’ятник у вигляді робітника з прапором. Під час Майдану він був розмальований патріотичними вандалами у червоно-чорні кольори ОУН, засновники якої, як вже було згадано, організували придушення повсталих робітників.

Встановлений у 1927 році пам’ятник на могилі робітників та солдатів, що боролися за владу рад у Києві був знищений нацистами, проте його відновили у 1948 році. Цей монумент також було зруйновано євромайданівцями у лютому 2014 року. 

На площі прямо біля виходу з метро Арсенальна у 1923 році до п'ятиріччя жовтневого повстання на заводі «Арсенал» встановлено монумент з гарматою повстанців, який наразі обмальовано антикомуністичними надписами. На стінах самого підприємства націоналісти знищили під час Євромайдану меморіальну табличку з написом «Робітники – арсенальці першими підняли прапор в жовтні 1917 і в січні 1918 р. збройного повстання за установлення Радянської влади в м. Києві».

Повстанці Києва боролися за емансипацію українського робітництва, за звільнення від влади буржуазії та диктаторского режиму відверто контрреволюційної на той час Центральної Ради. Очевидно, що знищення пам’яток учасникам Січневого повстання, повалення пам’ятників Леніну, який одним із перших почав говорити про самовизначення націй Російської Імперія та приділяв велику увагу українському питанню, – це знищення, як величезного пласту тією самої української культури про яку люблять говорити «патріоти» й націоналісти. А підігрівання антикомуністичних настроїв, так і відволікання владою людей від реальних соціальних проблем. Це актуально у зв’язку з заявою голови Міністерства культури В’ячеслава Кириленка, який відверто підштовхує до вандалізму та знищення пам’ятників радянських діячів. Наслідок подібних дій ми вже бачимо – це жахливе зубожіння одурених націоналістами трудівників та розпад країни.

Станіслав Сергієнко 

Читайте по теме: 

Ґео Шкурупій. В огонь та хугу

Иван Зеленский.  «Арсенал» или Круты?

Андрій Манчук. Січневе повстання. «Роля хлопчаків»

Евгения Бош. «Комитет больше не в силах сдерживать массы» 

Олекса Влизько. У Києві сполохом вибухнув страчений Січень

Микола Скрипник. Ленін про Україну

Андрей Манчук. Киев. Традиция Первомая

Казка про українську революцію

Сергій Бочечка. «Характерник» нової епохи