Поезії про велику війну

Платон Воронько

Я той, що греблі рвав

«Той, що греблі рве».
Леся Українка

Я той, що греблі рвав.
Я не сидів у скелі,
коли дуби валились вікові.
У партизанській лісовій оселі
на пережовклій, стоптаній траві
лежав, покритий листям пурпуровим,
і кров текла по краплі крізь бинти,
а лісовик з обличчям сивобровим
питав мене: «Чи всі порвав мости?»

– «Усі...».

Тоді, схилившись наді мною,
сиділа ніжна Мавка цілу ніч,
туманною повита пеленою,
із карабінним чересом опліч,
вона, зітхнувши, почала співати:
«Чому ж сього не можна запитати?
Он, бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»

– А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі».

– «Ти, найкраща в світі,
врятуй мене,
бо там, на синім Пруті,
іще стоять незірвані мости,
по них повзуть прожерливі і люті
зелені змії». 

– «Можу принести
жив-гай-трави – і смерть вона відгонить».

І принесла, оббігавши луги.
І полетіли ферми й ланжерони
на прикарпатські гострі береги
у грозовому реготі веселім.

Я той, що греблі рвав,
а не сидів у скелі.

1946 р.

***

Розвідник

Старий гуцуле, ось мій кріс,
мені вже зайвий він...
Бери мій кріс, сідай на віз
і їдь мерщій в загін.

Знайдеш найстрашого у нас,
що сива борода,
скажи, що виконав наказ
розвідник Лобода.

Скажи: канони на горі,
гостинець під вогнем.
Всю ніч мигають ліхтарі,
а стежка на Черем...

поки що вільна. Хай ідуть –
там скрізь густий полин.
Скажи, нехай мене не ждуть
додому на Волинь.

1943 р, партизанський загін Ковпака

***

Василь Симоненко

Жорна

Натуга на руках, від втоми чорних,
здувала жили, ніби мотузки.
Каміння клацало зубами в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.

І сіялось не борошно, а мука...
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні материнські руки
тягли за ручку камінь без кінця.

Журливо мліли очі сумовиті,
і борошно, мов біла кров, лилось...
Це все було в двадцятому столітті,
Що грозами над нами пронеслось...

Хай сатаніють виродки од крику –
нас не знобить од їхньої хули:
нам жорна ті із кам'яного віку
на танках варвари з Європи привезли.

І то для них таки й була наука,
коли – у всього світу на виду, –
немов у жорнах, дужі наші руки
перемололи варварську орду.

***

Микола Негода

Степом, степом йшли у бій солдати.
Степом, степом – обрій затягло.
Мати, мати стала коло хати,
А навкруг в диму село.

Степом, степом розгулись гармати,
Степом, степом – клекiт нароста.
Степом, степом падають солдати,
А навкруг шумлять жита.

Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розлилось.
Степом, степом – встали обеліски,
А навкруг розлив колось.

Степом, степом – людям жито жати,
Степом, степом даль махне крилом.
Мати, мати жде свого солдата,
А солдат спить вічним сном

***

Олесь Гончар

Танкіст

Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець – одне вугілля –
Біля танка свого лежить.

Руку підняв до неба.
Крик занімів на вустах.
Бо жити б йому ще треба
В незайманих десь містах

Ще б чути довкола себе
Той гомін прекрасних міст.
Бунтуючи, зняв до неба
Чорний кулак танкіст.

І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На спаленій масці лиця!

Бо то ж недомріяна мрія,
То ж вірність його комусь –
Напис на танку біліє:

       «Жди –
               я вернусь!».

1945 р, Секешфехервар

***

Леонід Первомайський

Уночі в Старім Осколі
Я зі станції іду...
Дерева чорніють голі
В привокзальному саду.

В небі промінь не згасає,
Не світає далина,
Йде весна і сном не знає,
Що в полях не спить війна.

Що над темною ріллею,
Зброю стиснувши в руці,
Вслід за щастям, вслід за нею
Пробиваються бійці.

Що упав боєць у полі
Біля рідного села
І рука його поволі
Темну землю обняла.

Він лежить спокійно й строго,
Ні жалю не жде, ні сліз,
І між пальцями у нього
Перший пролісок проріс.

1942 р.

***

Володимир Бровченко

Недожата нива

В серпні не брали ми в руки серпи,
Бо руки тримали зброю,
Бо наші достиглі пшеничні степи
Були тоді полем бою.

Нива – по колосу ходять зайці!
Місяць над степом стоїть в караулі.
З боку одного – наші бійці,
З другого ворог – на відстані кулі.

Нібито тихо. Тривожний ландшафт.
Білі хати почорніли від туги.
І не змогла гречкосійна душа
Стерпіть над хлібом наруги.
Вийшов солдат –
Степові сват –
В ніч із траншеї-яруги.

Поповзом ниву розтерзану жав,
Праці віддавши душу і тіло,
Місяця серп йому помагав,
Поки на сході задніло.

Бачить пришелець, щось тут не те,
І не збагнути йому, що за диво:
Звечора поле було золоте,
Нині ж простерлася вижата нива.

Бачить снопи, як бійці, на стерні,
Все те пече його, злостить і муля.
Він ще не знає, що в цій стороні
Кожна зернинка – фашистові куля.

Бою розкручувалась круговерть,
Мов розтривожений улій.
Полем ходила солдатова смерть,
Так недалеко, на відстані кулі.

Стало на світі більше вдовиць.
Хлібові трудно служивши і чесно,
Воїн лежав між снопів горілиць,
Стягнутий ременем, як перевеслом.

І пропливли над солдатом віки.
Діти... колгоспи його й комнезами.
Ті, що стояли покіль, колоски
Чорними впали на нього сльозами.

...Хвилі пшеничні біжать вдалину
На тому ж таки на вічнім лану.
Внучка мені, як маленька царівна:
– Що це ти, діду, усе про війну,
А про казкове коли, про чарівне?

І, примруживши очко,
Намагається глянуть на сонце
Крізь бублика рум'яного.
– Постривай, дочко.
Спершу могилку солдатську доглянемо.

***

В зеніт криваво плив двадцятий вік.
Мене згубила на базарі мати.
Тоді когось ловили. Хтось утік.
Ловці доконче мали упіймати.

Заходила облава від ріки,
Стріляли й не по-нашому кричали
Нещадні іноземні вояки
І найманці – домашні яничари.

Тоді я ще допетрати не вмів,
Що серед нас, забитих і сумирних,
Не злодіїв, не вбивць, не гендлярів -
Одвічно ловлять тільки непокірних.

Тікали. І вівчарок гавкіт злий,
Здавалося, котився лиш за мною,
Коли я, переляканий, малий,
В церковицю забивсь разом з юрмою.

Тікали в храм, в убогий той чертог,
Святим прикритись прагли омофором.
З-над вівтаря, з ікони, строгий Бог
Пронизував усіх палючим зором.

В зеніт криваво плив двадцятий вік...
Мені й тепер, мов короговки, мають
Слова, що таємничо Хтось прорік:
– Не бійсь, дитино, правди не спіймають.

***

Ліна Костенко   

Мій перший вірш написаний в окопі, 
на тій сипкій од вибухів стіні, 
коли згубило зорі в гороскопі 
моє дитинство, вбите на війні. 

Лилась пожежі вулканічна лава. 
Горіла хата. Ніч здавалась днем. 
І захлиналась наша переправа 
через Дніпро – водою і вогнем. 

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. 
Хрестилась баба, і кінчався хліб. 
Двигтів отой вузесенький окопчик, 
де дві сім'ї тулились кілька діб. 

О перший біль тих не дитячих вражень, 
який він слід на серці залиша! 
Як невимовне віршами не скажеш, 
чи не німою зробиться душа?! 

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря! –
а я писала мало не осколком 
великі букви, щойно з букваря, –

той перший віршик, притулившись скраю, 
щоб присвітила поночі війна. 
Який він був, я вже не пам'ятаю. 
Снаряд упав – осипалась стіна.   

***
У Корчуватому, під Києвом,
рік сорок другий, ожеледь, зима.
Маленький цуцик п'ятами накивує.
Знічев'я німець зброю підніма.
І цілиться. Бо холодно і нудно
йому стоять, арійцю, на посту.
А навкруги безсмертно і безлюдно,
бо всі обходять німця за версту.
Лишає мить у пам'яті естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скільки снігу і подій розтануло
там після тої давньої зими!
Вже там цвіли і квіти незліченні,
вже там і трасу вивели тугу.
...А все той німець цілиться знічев'я.
...А все той песик скімлить на снігу.

***

Проводи

Хрести дубові туляться в берізках.
Квітує поле в пахощах медове.
Прославши скатерті при обелісках,
Своїх солдатів поминають вдови.

Вже оддзвонили дзвони великодні.
Вже на гробках молебні одслужили.
Такі сумні й задумані сьогодні,
Ой, затужили вдови, затужили!

Що мій лежить за Віслою, далеко.
Якби землі хоч рідної на труни.
А ті ж обличчя – як скрипкова дека,
Що вже на скрипці порвані всі струни.

А мій пропав десь безвісти, не знаю.
Чи хоч над ним горбочок нагорнули?
Як я ж тепер чужих тут поминаю,
Щоб і мого десь люди пом'янули!

А я ж нічого в бога не просила,
Мені ж тоді було хоч в ополонку,
Що я ж дитя під серцем ще носила,
А вже мені прислали похоронку.

Великий день... Великдень Перемоги..
Все ж наче вчора. А літа минають...
На проводи, в степу біля дороги,
Своїх солдатів вдови поминають.

***

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
Високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
А не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
У снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,
Які несказані слова...
Тут на одному обеліску
Є навіть пошта польова.

***

Андрій Малишко

Не плачте, мамо, не треба, 
вже не вернути сина. 
Он вiн лежить пiд тином, 
скроня злегка в кровi. 

I меркне зимовий вечiр, 
утiха твоя єдина, 
А з лiсу iдуть повстанцi, 
закуренi в дим, живi. 

Чого ти журишся, батьку, 
що хату спалили клятi? 
Брата забили в пута, 
сивiє, бач, голова. 

Пожитки твої хорошi, 
радостi небагатi –
Усе димить в попелищi 
i тлiє, не дотлiва. 

Iржали конi в артiлi, 
ворота скрипiли новiї, 
Забрали овець i коней –
кривавий слiд по травi... 

I меркне зимовий вечiр 
в далекiй сивiй завiї, 
А з лiсу iдуть повстанцi, 
закуренi в дим, живi. 

Он ту яблуневу гiлку, 
де снiгу замети бiлi, 
Ти сам щепив iз сусiдом, 
цвiти, мiй веселий дiм! 

Ми знаємо, знаєм, знаєм! –
кричать пеньки обгорiлi 
Iз хати, з комори, з клунi 
в сльозах i в горi твоїм. 

Повiшених вiтер гойдає. 
Гармата б'є опiвночi. 
I тлiє все в попелищi: 
i радiсть, i труд, i пiт. 

Дивляться зорi з неба, 
немов замучених очi, 
Немов розстрiляних очi 
бiля кленових ворiт. 

Не плачте, мамо, не треба, 
i ви не журiться, тату, 
Друзi iдуть зi сходу, 
сурма не грає – б'є! 

Катiв поведуть на страту, 
на нашу святу розплату, 
I в них не вистачить кровi 
за грiзне горе твоє!   

***

Саломея Неріс   

Соловей не може не співати 

Розтане сніг – і зацвіте бузок, 
І не співати соловей не може, 
Хоч скрізь руїни, де не ступиш крок, 
Хоч ще шаліють полчища ворожі. 

Ще трупний сморід, дим пороховий 
Над краєм виснуть, ще живі тривоги. 
Та вогник ми засвітимо живий, 
Посієм жито, прокладем дороги. 

Здивується і сонце золоте, 
Що плуг у полі, де гули гармати, 
Зима минула, знов бузок цвіте, 
І соловей не може не співати.

(Переклад з літовської) 

***

Максим Рильський   

Моєму краєві 

Чи знаєш ти, о краю мій, 
Що кожною сльозою 
Ти випікаєш слід страшний, 
Що в гроб візьму з собою? 

Чи знаєш ти, о краю мій, 
Що всі убиті діти 
Волають у душі моїй: 
Убивцям відплатити! 

Чи знаєш ти, о краю мій, 
Що тьма твоєї ночі 
У день весняно-голубий 
Мені кривавить очі? 

Так хай же я згнию – цвісти 
Тобі, мій рідний краю! 
Чи чуєш ти, чи знаєш ти? –
І голос: чую! знаю! 

***

Олександр Підсуха

До вас, які разом зі мною
Вчитесь перемагать в бою,
Що завтра вирушать до бою
За рідну землю, честь свою,
У кого дім за небозводом,
Де кат сваволить і гуля…
Та байдуже, хто звідки родом, –
До всіх звертаюсь я.
Ніхто не матиме свободи,
Поки фашизм іще живий.
Хто з рабства визволить народи,
Якщо не ми?
Скоріше в бій!
Лише в цьому вбачаю сутнє.
Тому й збираємося в путь,
Щоб їм відкрить ясне майбутнє,
А нам – загублене вернуть.

***

Гроза ударила над плотом,
Розбурхався у небі грім,
А ми не кинули роботу
І не сховалися у дім.
Ми тільки починали жити,
На ноги зводилися ми.
Хотілось всім побачить світу,
Що гримкотів за ворітьми.
Фашисти виждали й напали,
Та нам під ворогом не жить.
Наш грім на голови навали
Не так іще загуркотить.

***

Сорок третій рік

Коли погляну я навколо,
Я бачу села, бачу поле,
Вітчизну бачу я свою.
Чи то садок, чи тополина –
Усе це рідна Україна,
Яку я з горем впізнаю.
І, може б, не впізнав, та люди,
Які збігались звідусюди,
Повідали її ім’я.
І чорний люд, і ця руїна…
Невже це ти, моя Вкраїно,
Мій біль і радосте моя?