Кольори Квебеку

Літній вечір у центрі Оттави. Море народу. Багато мішаних компаній – люди різних рас і походжень.

Ось – чотири гарні дівчини у ошатних сукнях: дві білі і дві чорні. Йдуть разом, мабуть – на вечірку. Далі – ще одна молодіжна компанія, переважно хлопці. Є поміж ними і білі і чорні.

По вулиці йдуть чорна дівчина з білим парубком. Тримаються за руки. А в інший бік йде тато з коляскою. Тато – чорний, дитина у колясці – світленька. У парку на лавочці – дівчина китайського походження цілується із білим хлопцем. А у сусідньому парку – біла дівчина із «азійським» хлопцем. Це тільки те, що бачиш неозброєним оком, якщо прогуляєшся ввечері канадською столицею.

З іншого боку річки – квебекське місто Гатіно. Перейти туди можна хвилин за десять – через міст, пішки.

У парку Муссет – біля маленького пляжу – маленький павільйон (міні-будинок культури). Сьогодні там грають африканське весілля. Тобто весілля – канадське, але наречені – африканського походження. Звісно, більшість гостей – чорні. Але серед запрошених - багато й білих. Усі – урочисті, у ошатних костюмах та сукнях. Усі веселі.

А метрів за двісті, на дитячому майданчику, тато азійського походження грає зі своїми тріома дітьми. Діти – чорношкірі.

Це не значить, що тут нема расизму. Є – і білий, і чорний, і китайський і інший. Просто його значно менше, ніж у інших місцях.

У Оттаві багато іммігрантів – тому люди більш терпляче ставляться до «незвичних» акцентів. По-перше, людей з акцентом багато – якщо через кожного дратуватися, то здоров'я не вистачить. По-друге, в багатьох хтось з батьків був іммігрантом, і теж говорив з акцентом...

За 450 кілометрів на північний схід – місто Квебек, відоме як «найбіліше» з великих міст Канади. Дехто навіть вважає його «ксенофобським».

Я жив там чотири роки, там народилися мої діти. Я б не казав, що люди там – расисти. Просто вони звикли, що всі навколо «свої». Себто виглядають «як ми», говорять «як ми» і належать до тої самої культури. І коли зустрічають когось з акцентом, чи взагалі «небілого» – то просто не знають, як це сприймати.

Річ у тому, що квебекці у Канаді у меншині, і вимушені захищати свою мову та культуру. Щоб не асимілюватися, їхні прадіди закрилися у своєму суспільстві і у своїй культурі. Вони з недовірою ставилися до всіх «ненаших». Та іммігранти й самі не хотіли інтегруватися до франкомовної спільноти: адже квебекці були значно біднішими від англомовних канадців.

Тому квебекці не звикли до іммігрантів. Але тепер усе міняється. Навіть за ті чотири роки, що я прожив у місті Квебек, воно стало значно відкритішім. У місті з'явилися сотні «чужинців» (квебекський уряд заохочує іммігрантів селитися поза Монреалем). Новоприбулі вчать французьку і хочуть інтегруватися. А місцеві починають до них звикати.

Років за двадцять підросте покоління, яке вчилося у школі з мексиканцями, румунами, українцями, африканцями, в'єтнамцями та іншими «чужинцями». Підростуть і діти іммігрантів, для яких це місто – рідне і найближче у світі. І тоді вже ніхто не називатиме Квебек «расистським».

Колись у кожній квебекській родині було по десять дітей. Потім народжуваність різко впала. Тепер багато людей займаються кар'єрою, а коли хочуть мати дітей – виявляється, що вже запізно. Тоді вони всиновлюють дітей-сиріт. У Канаді таких дітей мало. Тож доводиться шукати за кордоном – на Гаїті, у Китаю, у Казахстані (там, на жаль, багато «нечійних» дітей).

Так у 100%-квебекських сім'ях з'являються «небілі» немовлята. За деякими даними, «расистське» місто Квебек – на першому місці у Канаді за кількістю всиновлень «з-за кордону». А що це значить? Діти виростуть 100% квебекцями – за менталітетом, мовою. Відрізнятимуться від «тутешніх» хіба зовнішньо. Сподіваюся, що з часом вони попереодружуються з білими сусідами...

Квебекці вважаються цілком «білим народом». Але квебекський історик Марсель Трюдель довів, що в багатьох квебекців є індіанські корені (деякі дослідники вважають, що є вони в 80% населення). В декого є й африканські корені – колишні раби (у Канаді їх було обмаль) повністю розчинилися у білій більшості. Як правило, самі «спадкоємці» не мають жодної уяви про «небілих» предків.

Втім, архіви не дають збрехати. У Квебеку, на відміну від більшості країв, вони збереглися добре. Католицька церква ретельно вела реєстрацію «актів громадського стану». А оскільки тут майже не було війн, то документи дочекалися дослідників.

Якби в Україні були такі архіви, як у Квебеку, багато з захисників Раси ризикували б дізнатися чимало нового про своє походження. Як та парочка польських неонацистів, які дізналися, що походять від євреїв.

Втім, річ не у тому. Справжня проблема – у людській психології. А саме – у інстинктивному поділі світу на «своїх» і «чужих». І коли цей поділ проходить за етнічним походженням чи кольором шкіри, він веде до ґеттоїзації, дискримінації, взаємної недовіри. А у перспективі – до створення у країні паралельних суспільств, які ненавидять одне одне.

Єдині ліки – соціальні контакти, дружба, сумісна праця і мішані сім'ї.

Добре, що Оттава обирає саме цей шлях.

Євген Лакінський

місто Гатіно, Квебек