Головні причини міжнародного зростання крайньої правиці

1. По всьому світу ми можемо спостерігати потужне піднесення крайньої правиці. Діапазон форм вираження цього явища дуже широкий: він кількості голосів на виборах (в першу чергу, поданих за «правих популістів») до фізичних нападів неофашистських та неонацистських груп (спрямованих, наприклад, проти представників ромських громад). Наприклад, в Австрії, декілька місяців тому проходили місцеві вибори у Відні. Крайні праві (Австрійська партія свободи, АПС) набрала у чотирьох робітничих районах більше, ніж 30% голосів – а в одному з них навіть 37%! У США «Чайна партія» мала дуже добрі результати на довиборах. Нарешті, в Угорщині, крайня правиця (Йоббік) виявилася спроможною завоювати 17% голосів – вона майже наздогнала соціал-демократів, і представлена сьогодні у Європейському парламенті. У Франції модернізований Національний фронт отримав непогані результати на виборах до органів місцевого самоврядування. У Греції праворадикальна партія ЛАОС набуває значної політичної ваги. Водночас, ми можемо констатувати: рівномірного розвитку немає – у провідній країні ЄС – у Німеччині – крайні праві ще жодного разу не потрапляли до парламенту, крім того, на останніх виборах у деяких регіонах країни їхній результат був досить невдалим.

2. Попри те, що ситуацію в кожній країні слід досліджувати окремо, тим не менш, ми можемо стверджувати про загальний тренд: хвилю величезного зростання крайньої правиці необхідно розглядати у контексті неоліберального наступу останніх двох десятиліть, падіння «реального соціалізму» та нездатності лідерів національно-визвольних рухів у «третьому світі» дати вичерпні відповіді на ситуації у їхніх – неоколоніальних – країнах. Крайня правиця – від АПС в Австрії, Марін Лє Пен у Франції, Йоббік в Угорщині до «Чайної партії» у США, індуських фундаменталістів в Індії та фундаменталістських груп у мусульманських країнах – всі вони зростають завдяки величезній суспільній кризі. Вони використовують ситуацію страху та зростаючої невизначеності у суспільстві. Замість того, щоби говорити про реальні причини кризи, вони шукають «цапа-відбувайла»: «іноземців», «євреїв», «мусульман» тощо. І заходи «жорсткої економії», до яких вдаються уряди, роблять ситуацію тільки гіршою: старі страшилки продовжують використовуватися, а на додачу створюються ще й нові.

3. Використання цих «цапів-відбувайлів» визначається специфікою ситуації. Вони можуть дуже швидко змінюватися з чисто тактичних міркувань. Список подібних тактичних змін може бути нескінченним. От лише два приклади: 1) у Франції антисемітизм був одним з центральних ідеологічних елементів у Лє Пена та його Національного фронту. Сьогодні – хоча антисемітизм і не зник повністю – абсолютно превалює для Національного фронту ненависть до «арабів» та «мусульман». В Австрії десятиліттями боротьба проти «югів» (іммігрантів з [колишньої] Югославії) була однією з головних ідеологічних підвалин крайньої правиці. Зараз праві потребують їхніх голосів, тому новим ідеологічним прапором стала ісламофобія. Лідер АПС навіть носить вервицю Сербської православної церкви… 2) Австрійська крайня правиця була головним чином антисемітською, німецько-націоналістичною та анти-габсбурзькою, антикатолицькою («Ні Єрусалиму, ні Риму»). Сьогодні вона використовує християнський хрест і відмовляється від австрійського національного прапору! Який висновок ми можемо з цього зробити? Найважливішим для крайніх правих є зовсім не ідеологія. Якраз тут вони можуть бути дуже «гнучкими». Головним для них є отримати вплив, прийти до влади. Тому ми повинні дивитися головним чином на «те, що вони роблять, а не на те, що вони говорять» (Роберт О. Пакстон). До речі, в цьому немає нічого нового: Гітлер відмовився від «антикапіталістичної» риторики перших років NSDAP для зміцнення свого альянсу з вермахтом (армією) та великою буржуазією; Муссоліні вчинив так само, щоби домогтися підтримки короля та Ватикану. Класичні зразки тактичного використання страшилок пропонував ще сто років тому мер Відня від християнсько-соціальної партії Карл Люгер. Його позиція полягала в наступному: «Я визначаю, хто є євреєм».

4. У багатьох країнах немає «Великої китайської стіни» між крайніми правими та традиційними головними буржуазно-демократичними партіями: расист Боссі та його Ліга Півночі входить до коаліції з Берлусконі; в Австрії АПС формувала уряд спільно з консерваторами. Інколи праворадикальні партії підтримують уряди ззовні.

5. Зростання руху «Чайної партії» у США – це не тільки «повернення традиційної Америки», як стверджують легковажні спостерігачі. Звичайно, існують глибокі корені крайньої правиці в історії американського суспільства: це «місіонерський» дух отців-пілігримів; потужна роль, яку відіграє релігія; роль Американської громадянської війни 1861-65 років, яка досі часто не отримує критичного/самокритичного дослідження; міф про специфічну «ментальність» Півдня, тривала історія рабства і упослідження чорного населення тощо. Проте важливішою є слабка чи негативна роль Обами та його адміністрації. Під час виборчої кампанії та обрання він породжував надію. Проте, будучи обраним президентом, він інтенсифікував співпрацю з традиційним істеблішментом Демократичної партії. Він робив «компроміси» та компроміси. Навіть в’язниця у Гуантанамо так і не була закрита. Закон про реформування системи охорони здоров’я надто непевний. Війни США тривають. Не було й немає жодної ідеї як відновити комітети виборчої кампанії Обами для мобілізації мас проти блокади республіканців та крайніх правих. У такому кліматі, враховуючи реальність економічної кризи, величезний дефіцит публічного, немає нічого дивного в тому, що «Чайна партія» починає набирати вагу, навіть коли часом вона виглядає цілком абсурдно: зображуючи Обаму як марксиста, комуніста, або навпаки – з гітлерівськими вусами.

4. Друга причина успіхів крайньої правиці – поряд з економічною, соціальною та екологічною кризою – це величезний політичний провал традиційних лівих: у переважаючій більшості країн вони погодилися з неоліберальною капіталістичною парадигмою; у деяких країнах вони навіть очолили її (наприклад, Тоні Блер у Великій Британії, який отримав прізвисько «пуделя Джорджа Буша», лідери колишніх комуністичних партій у Східній Європі, Єльцин, Путін та інші, які «приватизували» свої країни).

5. Звичайно, традиційні упередження, «історичні травми», специфічні культурні моменти грають важливу роль і мають бути враховані. Але вирішальними є реальне важке життя, безробіття, вбогість, скорочення соціальних програм, зростаюча невизначеність тощо. Це є справжнім конкретно-історичним підґрунтям, яке робить крайню правицю такою сильною.

6. Отож, очевидним є те, що в такій ситуації недостатньо боротися з крайньою правицею тільки за рахунок кращих аргументів, більшої освіченості тощо. Ми маємо поєднувати принаймні три елементи:

а) контрінформацію;

б) акції проти крайньої правиці, коли вона намагається опанувати публічний простір, як це було у Кельні та Дрездені, шляхом міжнародної мобілізації десятків тисяч людей – в той час, як крайні праві не здатні зібрати таку кількість на свої «саміти проти мечетей» або марші вулицями міст;

а також в) інакшу політику, необхідну для реальних змін у житті мільйонів.

Коли виникають широкі рухи та плюралістичні й недогматичні ліві організації/партії, які борються проти кризи, відбивають соціальні атаки й відвойовують простір для альтернативи, тоді – як показує історія – вплив крайньої правиці йде на спад.

Переклад Сергія Іщенка    

pomidor.blox.ua