Куди веде нас ЗНО? Роздуми історика

В Україні стартує новий навчальний рік, і в університетські аудиторії приходять першокурсники, які більш-менш вдало впоралися із зовнішнім незалежним оцінюванням (ЗНО). У ЗМІ з’являється чимало статей з критикою цієї форми підсумкової атестації випускників закладів загальної середньої освіти. В першу чергу, б’ють на сполох представники точних та природничих наук. Однак і гуманітарії мають підстави висувати претензії до ЗНО.

Його запровадження відбулося після того, як влада та бізнес в Україні зрослися в єдиний олігархічно-бюрократичний прошарок, котрий забезпечив собі економічне домінування в країні та конвертував його у політичне представництво. Після закінчення доби первісного накопичення капіталу, коли економічній та політичній монополії нової «еліти» вже ніщо не загрожувало, пішли в небуття й бандитські практики 1990-х рр. У сфері освіти правляча еліта погодилася перейти від відвертої купівлі студентських місць та дипломів для своїх дітей до участі у формально чесному конкурсі. Таким чином конкурс гаманців набув більш цивілізованих рис. Перемогу на ЗНО дітям забезпечених та впливових батьків над вихідцями з простих сімей гарантували незрівнянно більші фінансові можливості, які вони могли інвестувати у навчання: оплачувати освіту у престижних ліцеях, гімназіях, спеціалізованих школах, наймати дорогих репетиторів тощо. Все відбувалося, як у відомому коміксі австралійського ілюстратора Тобі Морріса. 

Сьогодні шкільна освіта настільки деградувала, що репетиторів доводиться наймати навіть з таких предметів як історія, вивчення якої не потребує розв’язання практичних задач (на відміну від математики чи фізики) або мовної практики при вивченні іноземних мов. Тепер перемагає не той, хто може заплатити більший хабар, а той, хто здатен більше інвестувати в освіту своєї дитини. Хоча, звичайно, окремі талановиті діти з нижчих соціальних верств завдяки ЗНО змогли проторувати собі шлях до престижних факультетів та навчальних закладів.

Поступово представники владно-бізнесового кондомініуму розуміли, що освіта в України в основному ж їхніми реформаторськими зусиллями заведена у глухий кут, що технічні й природничі дисципліни не можуть нормально розвиватися без належного фінансування, а гуманітарні часто продовжують виконувати функцію ідеологічного сервісу влади, представники якої через брак власної освіти часто протегують псевдонауку. Однак обрана неоліберальна модель не передбачала наявності в Україні розвиненої науки, власних технологій та якісної освіти. Неоліберальний дискурс зараховує освітян, науковців, а разом з ними і студентів, до «дармоїдів», «утриманців», «проїдателів бюджету», які заважають атлантам розправляти плечі. Менеджерам з продажу, працівникам сфери побутових послуг, власникам дрібного сімейного бізнесу, трудовим мігрантам не потрібна вища освіта. І про це чи не вперше в історії України вголос заявляють представники влади. 

Якщо в 1990-ті рр. і на початку ХХІ ст. майже загальна вища освіта допомагала приховувати реальний рівень безробіття, то сьогодні влада взяла курс на поступове обмеження доступу до закладів вищої освіти для широких верств населення. Ця політика нагадує циркуляр «Про скорочення гімназійної освіти» (1887 р.), названий «циркуляром про кухарчиних дітей», який рекомендував звільнити гімназії «від вступу до них дітей кучерів, лакеїв, кухарів, праль, дрібних крамарів і тому подібних людей, дітям яких, за винятком хіба обдарованих геніальними здібностями, зовсім не слід прагнути до середньої та вищої освіти». Скорочення обсягів державного замовлення, створення штучних перешкод на шляху до викладацьких посад, захисту дисертацій тощо камуфлюється начебто турботою про підвищення якості освіти і знаходить підтримку багатьох вчених, щиро занепокоєних процесами занепаду освіти.

Фактично останні реформаторські ініціативи з «розвантаження» шкільної програми при одночасному збільшенні тривалості навчання до 12 років означають, що невдовзі середні школи нагадуватимуть державні навчальні заклади в країнах «третього світу»: переповнені, без якісних педагогів та можливості викладати окремі дисципліни. Така освіта не дозволятиме вступати до університетів, шлях куди буде відкритий лише для випускників ліцеїв, гімназій та спецшкіл. Верхній прошарок українського суспільства вже давно не вірить у реформи освіти в Україні і відправляє своїх дітей навчатися за кордон. Отже, реформатори не планують користуватися плодами власних реформ, які вони роблять для «плебсу».

На сьогодні ЗНО виконало єдину позитивну функцію – майже унеможливило корупційні махінації при вступі. Однак корупція в українському суспільстві – це не хвороба, а її симптом, наслідок панування цінностей збагачення і наживи будь-якою ціною, зубожіння та деіндустріалізації. Тому марно сподіватися створити у наскрізь корумпованому суспільстві острівець чесності – сферу освіти.

Негативних тенденцій значно більше. Навчальний процес у випускних класах перетворився на курси підготовки до ЗНО. Предмети, які не входять до переліку ЗНО або які не планує складати конкретний учень, майже ніхто не вивчає. До списку таких упосліджених потрапили світова література та всесвітня історія. Навіть на філологічні спеціальності можна вступати без знання світової літератури, а на історичні, не знаючи всесвітньої історії. Переглядаючи завдання ЗНО з української літератури за кілька останніх років, склалося враження, що для успішного вступу достатньо знати кілька творів – «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуя-Левицького, «Чорну раду» П. Куліша, «Марусю» Г. Квітки-Основ’яненка тощо. При цьому випускник може нічого не знати про В. Шекспіра, Е. Хемінгуея, М. Булгакова чи Г. Гарсіа Маркеса. Можливо, є сенс відокремити літературу від ЗНО з української мови і складати її як окремий предмет, що включав би українську і світову літературу?

Однак, мене як історика, в першу чергу, цікавить ЗНО з історії України, яку обрали 70,4% випускників закладів загальної середньої освіти для проходження державної підсумкової атестації. Рівень складності завдань цього року, і ця тенденція зберігається вже кілька років, невисокий. До запровадження ЗНО складність вступних іспитів у провідних закладах вищої освіти України була вищою, аніж складність ЗНО. Абсолютна більшість цьогорічних завдань була спрямована на перевірку зазубрювання напам’ять матеріалу і зображень. Усі завдання носили тестовий характер, тобто жодне з них не передбачало перевірки здібностей логічно і послідовно викладати матеріал, висловлювати власні судження, робити висновки. А без цих умінь та навичок стати професійним істориком неможливо. З цією проблемою стикаються викладачі, що працюють на першому курсі. Існує навіть сумна приказка, що першокурсники все знають, але нічого не вміють розповісти, а випускники нічого не знають, але можуть розповісти, що завгодно. Тому, на мою думку, ЗНО з історії обов’язково має включати написання короткого есе на одну з пропонованих тем.

Як позитивний приклад, я б виокремив питання 9, яке перевіряє не лише здатність запам’ятати інформацію, але й вміння логічно мислити. Учасникам ЗНО треба було відповісти, що дає змогу визначити плакат: причини, характер, джерела чи етапи індустріалізації.

І тільки 24,9% зуміли подужати це питання, відповівши: джерела індустріалізації. Мій досвід свідчить, що встановлення причинно-наслідкових зв’язків в історії є найбільшою проблемою для першокурсників – учорашніх школярів.

Прикладів невдалих та відверто примітивних питань значно більше. Перше, що впадає в око, це диспропорція між історичними епохами. Половина з 60 питань присвячена періоду з початку ХХ ст. до сучасності, причому вони, порушуючи хронологічну послідовність, розташовані попереду інших питань.

Прикладом питання, яке взагалі не потрібно на ЗНО, але може виконувати приховану функцію, спрямовану на зниження загального балу учасників, є пропозиція обрати з чотирьох чорно-білих зображень ікону, що належить пензлю О. Горошковича. Думаю, що чимало людей з історичною освітою задалися питанням, а хто такий О. Горошкович. Навіщо це знати випускнику школи? Чим ця ікона така цінна в світовому масштабі? Це «Джоконда» чи «Свобода на барикадах»?

Друге місце на конкурсі дурні в ЗНО посідають карикатури. Перша стосується подій 1919 р., на якій через розмір та чорно-біле зображення взагалі важко щось розгледіти. Якщо вже укладачі вважають, що без зображальних завдань не обійтися, то вони мають бути якісними та кольоровими. Поки я виявив на Півночі троцькоподібного типа з яскраво вираженими семітськими рисами обличчя та невідомим предметом у руці, минула не одна хвилина. За його спиною, очевидно, палає полум’я війни, але оскільки зображення чорно-біле, то воно більше нагадує хохлому або петриківський розпис. Білогвардійця, який стоїть ногами на Кубані та Донбасі легко ідентифікувати за формою з погонами та прапором з двоголовим орлом. Впадає в око й дещо нетвереза хода цього борця за «єдину й неподільну». Вочевидь, ті, хто включав це завдання до ЗНО, поділяють фантомні болі міністра інфраструктури за Кубанню.

Наші «хороші хлопці» чомусь згуртовані довкола Києва, хоча якраз з Києва їх вибили ще в лютому 1919 р, і це могло серйозно заплутати учасників ЗНО. Зрештою тільки 25,3% з них дали правильну відповідь.

Наступна карикатура, яку можна вважати верхом політичного несмаку, це зображення «сміттєвої люстрації». МОН або підтримує практику насильства і приниження людської гідності, або принаймні не вбачає в цьому нічого, окрім «запитів сучасного українського суспільства щодо проведення масштабного очищення органів державної влади». У підсвідомості випускників школи формується думка, що вкидання людей у смітник – це нормальна практика. Але з тим же успіхом можна було зобразити антисемітський плакат часів Третього Рейху й зафіксувати як правильну відповідь: «запити німецького суспільства щодо проведення масштабного очищення…».

Аж три питання на знання змісту Будапештського меморандуму навряд чи можна пояснити історичним значенням цього документа. Скоріше – політичною кон’юнктурою сьогодення. І попри часте згадування Будапештського меморандуму в політичному дискурсі та ЗМІ, більшість учасників ЗНО не змогла ані встановити його зв’язок з відмовою України від ядерної зброї, ані відповісти, хто з українських президентів його підписав.

Завдання на знання хронології наступу німецьких військ у Другій світовій війні було подано через призму колаборантських газет, які прославляли перемогу німецької зброї. Окремі фрагменти статей, що містять ознаки пропаганди націонал-соціалістичного (нацистського) режиму, досить розбірливі й можуть впливати на свідомість випускників. Одна з цих газет містить сучасний малий герб – тризуб, а інша підзаголовок: «Український часопис міста й села». Чи треба така гидота, як колаборантські газети з нацистською пропагандою, молоді? Чи не існувало іншого способу перевірити знання хронології Другої світової війни? Чому зрештою перевіряється знання хронології тільки періоду, коли наступала Німеччина? Чи не зрозуміють учні, що колаборація з Гітлером – це нормально? Адже й газети українські виходили, і символіка українська була, і всі начебто були задоволені. При тому завдання ЗНО не містить жодного питання про Голокост, трагедію радянських військовополонених, гірку долю мирного населення окупованих територій та остарбайтерів.

Деякі питання виявилися нездоланною перешкодою для левової частини учасників ЗНО. Лише 18,7% змогли відповісти, в якій праці було вперше обґрунтовано потребу здобуття політичної незалежності України. І це не дивно, адже потужна інтелектуальна праця Ю. Бачинського «Україна Irredenta» в шкільному курсі перебуває у затінку брошури М. Міхновського «Самостійна Україна», яку й обрали 61,4% учасників ЗНО. Сама ж постать Ю. Бачинського з огляду на його марксистські, а згодом прорадянські симпатії, у кращому разі подається карикатурно, як «лівака» та дивака, який чомусь вирішив пояснювати необхідність української незалежності марксистськими ідеями. Насмішили ті, хто почали протестувати, мовляв, книга Ю. Бачинського побачила світ у ХІХ ст., а це завдання мало відноситись до ХХ ст., через те й робився вибір на користь М. Міхновського. Купа випускників школи та їх батьків не знає, що 1900 р., коли була видана «Самостійна Україна», – це теж ХІХ ст.

На жаль, чимало простих питань, які можна було зазубрити з підручника, теж виявилися «не по зубах» більшості випускників. Лише 20,2% змогли відповісти, що найбільшою підтримкою у 1917 р. (очевидно, мова йде про результати виборів до Установчих зборів, бо упродовж року симпатії населення змінювались як картинки у калейдоскопі) користувалася партія українських есерів.

Здогадатися, що під час переходу Української Галицької Армії на бік А. Денікіна, УНР очолював С. Петлюра, змогли тільки 36,6% випускників. Натомість більше чверті вважає, що внаслідок цих подій армія УНР була змушена здійснити Брусиловський прорив.

Менше половини учасників ЗНО знали, яка частина України на початку 1920-х рр. увійшла до складу Польщі і коли в Києві почав правити Володимир Мономах; лише 23,4% – що в добу Австро-Угорщини конкурентом українського національного руху на Буковині був румунський, а не угорський, російський чи польський (останньому перевагу віддали понад 30%). Тільки 22,9% встановили, що В. Антоновича, М. Драгоманова та П. Чубинського об’єднувала участь у громадівському русі, в той час як понад 45% вважали їх засновниками товариства «Просвіта», яке виникло у Львові. Як бачимо, для значної кількості учасників ЗНО розподілу України між Росією та Австро-Угорщиною фактично не існує: у них російський рух може діяти на Буковині, а російські піддані засновувати організації в Західній Україні.

Лише 16,8% пригадали літописну казочку, з-поміж яких релігій робив вибір Володимир Великий. Це при тому, що неправильними варіантами були індуїзм, буддизм, даосизм та конфуціанство. Понад 83% учасників ЗНО обрали один з них як правильний.

Але апогеєм можна вважати той факт, що тільки 52,5% учнів у добу телебачення та інтернету змогли відповісти, в якому місті розташована будівля Верховної Ради України. До речі, на фото вона зображена чомусь ще з радянською символікою. І незрозуміло, чому професійні патріоти досі не побачили тут «зради». Очевидно, через неуважність та лінь.

Кілька «правильних» відповідей цьогорічного ЗНО з історії України є, як мінімум, дискусійними. Наприклад, чому запровадження гривні означало створення передумов для виходу з економічної кризи? Адже між запровадженням гривні у 1996 р. і початком зростання ВВП у 2000 р. минуло 4 роки.

Або чому проведення «Чорної ради» 1663 р. мало наслідком розпад Гетьманщини на Право- і Лівобережну, якщо там і до ради були окремі гетьмани? Може тому, що укладачі завдань ці події знали лише за романом П. Куліша? А чому після Глухівських статей 1669 р. посилилась московська агресія, якщо вони надавали більше автономних прав Гетьманщині порівняно з попередніми, Московськими 1665 р.?

Чи варто називати криваві вакханалії галицько-волинського князя Романа «приборканням боярської опозиції»? Якщо так, то що заважає репресії 1937–1938 рр. називати «приборканням троцькістської опозиції»? Польський хроніст В. Кадлубек описав жорстокість Романа, яка вражала сучасників у той далекий від гуманізму час: «кого в землю живими закопує, кого на частини розриває, з інших шкіру здирає, багатьох робить мішенями для стріл, деяким спочатку нутрощі вириває, потім вбиває. Випробовує на своїх всякого роду кари – ставши більш жорстоким ворогом для своїх громадян, ніж для ворогів…». Навіть, якщо припустити, що польський автор перебільшив звірства Романа, навряд чи такі чутки виникали на порожньому місці, і тут просто напрошуються паралелі з Іваном Грозним. До речі, прикметно, що саме Роман та Іван заявляли претензії на титул візантійського імператора – цар.

Фахівцям з середньовічної історії, либонь, «сподобається» карта Київської Русі за часів князя Олега. Вона так детально окреслює державні кордони, наче авторам тесту її передали прямо з управління картографії князівського двору. Звісно, про якісь сталі державні кордони на рубежі ІХ–Х ст. говорити годі, й більшість племен, що проживали на території «Київської держави», не мали про це жодного уявлення.

Прикметно, що майже всі суперечливі відповіді стосуються періоду до ХХ ст., що дає підстави припускати, що складанням завдань займалися виключно фахівці з історії ХХ ст.

Одним словом, зубріть, діти, підручник напам’ять, запам’ятовуйте чорно-білі картинки і після здачі ЗНО можете то все забути, бо більше воно вам не знадобиться.

Аналіз результатів виконання завдань ЗНО з історії України показав, що в значної кількості учасників (понад 50%) наявні лише фрагментарні знання історичних дат, термінів, понять, подій, процесів. А враховуючи, що багато закладів вищої освіти відмовилися від викладання курсу історії України, то ситуація зі знанням власного минулого просто катастрофічна. Зростають можливості для поширення в суспільстві абсолютно фантастичних уявлень.

Розподіл результатів, отриманих учасниками, які проходили державну підсумкову атестацію з історії України, за рівнями навчальних досягнень виглядає таким чином.

Найбільший відсоток високого рівня знань у Львівській обл. – 23,2%, м. Києві – 22,9% та Тернопільській обл. – 21,5%. У жодному іншому регіоні цей показник не сягнув 17%. Менше 10% високого рівня знань продемонстрували випускники у Закарпатській – 7%, Чернівецькій – 8,5%, Одеській – 8,9%, Миколаївській – 9% та Херсонській – 9,5% областях. Прикметно, що саме у Чернівецькій та Закарпатській областях найвища частка (понад 80%) випускників, які складали історію України, вочевидь вважаючи цей предмет «легким». Закарпатська область лідирує і за кількістю тих, хто продемонстрував «початковий» рівень знань – 10,3%. У Чернівецькій області цей показник складає 7,3%, Івано-Франківській та Одеській – по 4%. 

22588 з 168929 учасників не набрали 100 балів з 200 можливих, тобто не отримали права навіть на навчання за контрактом. 

Але, чи можемо дивуватися невігластву школярів, якщо високопосадовці з історичною освітою та науковими ступенями припускаються таких само «ляпів». Наприклад, голова УІНП вважає збудований польською владою Кодак «козацькою фортецею», а популярне нині слово «томос» пише через літеру а – «томас».

Народний депутат України, голова парламентського комітету, випускниця історичного факультету стверджує, що у 1918 р. після бою під Крутами Київ захопили «муравйови-апостолови», а також плутає Левітана з Мендельсоном. 

То хто керує нашою освітою, наукою, гуманітарною галуззю в цілому і чи здатні вони на позитивні зміни?

Влада стоїть перед вибором:

– підвищити складність завдань ЗНО, таким чином закривши шлях до здобуття вищої освіти (навіть на контракт) більшості випускників шкіл і спричинивши закриття багатьох закладів вищої освіти через відсутність набору студентів, чим можна спровокувати суспільне збурення;

– проводити політику обмеження доступу до вищої освіти поступово, щороку зменшуючи обсяги державного замовлення, підвищуючи прохідний бал тощо, але при цьому зберігаючи дуже прості завдання ЗНО, щоб не викликати протестів і мати змогу перекладати відповідальність за низький освітній рівень у країні на самих випускників, не здатних відповісти навіть на примітивні завдання, на заклади вищої освіти, які не можуть виховати Ньютонів та Ейнштейнів з тих, хто не знає, в якому місті розташована Верховна Рада тощо.

Поки що вибір робиться на користь другого варіанту.

Юрій Латиш

Читайте по теме: 

Сергей Марков. Образование мертво. Да здравствует образование?

Андрей Манчук. Сёла без школы

Георгий Комаров. Воспитание чувств и новая школа

Александр Панов. Десять ножей в спину революции РАН

Владимир Фридман. Какая система образования нам нужна?

Андрей Манчук. Использовать и бросить: судьба студентов

Тики Таракихи. Мексика: протесты учителей и реформа образования

Арина Муромська. «Национальный вопрос в педагогике»

Павло Аннєнков. «Невежество еще никому не помогло»

Павло Кудюкін. «В профсоюз вступают лучшие преподаватели»