Як важко бути лівим

Моя академгрупа – маленька модель українського суспільства. Староста сповідує ідеї виселення неукраїнців за межі України та «возз’єднання» церкви з державою. Я підтримую націоналізацію підприємств і в перспективі – розподіл України на самостійні регіони згідно з економічним районуванням. Є кілька людей  націонал-демократичних поглядів і купка релігійних, але більшість студентів не розуміє жодної із цих ідей. Тому коли нам зі старостою набридає знущатися одне з одного, ми припиняємо стьоб, і всі полегшено зітхають.

Народившись 1993 року, я застала наслідки розпаду СРСР: економічну розруху, відчайдушні спроби вижити, зневір’я. Дещо відчула й на собі: росіянка, ще й безбатченко, довго не могла идентифікувати себе національно та соціяльно. Тоді я думала, що «сильна рука» є запорукою бажаного добробуту. Тому раділа за Путіна, якого обрали президентом 2000-го року.  2004-го підтримувала Януковича – разом із дідом, якому цей кандидат на президентський пост додав 100 гривень до пенсії. Світ змінюється разом зі мною: все більше бутіків, все менше людини. Але цій реальності існують альтернативи. Такому розумінню я завдячую бібліоманії. Книги – ось що завжди було рушійною силою моїх думок. А книги були зрозуміло які: суцільна клясика, радянська та дорадянська. Дорадянська показувала погане життя, яке треба змінити завдяки соціяльним експериментам (таке ж погане, як і реальність дев`яностих), а радянська – успішно проведені експерименти та боротьбу за їх реалізацію. Найбільші враження дитинства – Гайдар, Горький, «Чіполіно» та «Невловимі месники». Плюс безперервні українські селянські болі, ображені халамидники та героїчні Довженкові партизани. Це все дало розуміння, що «інший світ можливий», і що за нього варто боротися – тим більше, що успішні спроби вже є.

Усі мої захоплення мали свої крайні вияви. Я співала вечорами «Ще не вмерла», носила червону «краватку», вважала Путіна «своїм» президентом, тобто президентом своєї країни – України, плакала на 9 травня. Я кидалася з одних ідеологем у інші, намагаючися співставити те, що казали в школі, з тим, що бачила чи думала сама. Шкільна й позашкільна література – а вона завжди була одним із головних интересів – була вся про гуманізм і вище добро. Історія була цілком історією боротьби та містила спогади про незвичайних людей. Таких, як Че Ґевара чи Микола Хвильовий.

Отже, я мала рацію: инший світ можливий! Якщо самостійне мислення виробилося під час читання, класу з дев`ятого я почала висловлювати власні думки, заробляючи цим місця на гуманітарних олімпіядах. Економічні та соціяльні умови дитинства наклалися на мій интелектуальний розвиток, зумовивши таку політичну еволюцію.

Хоча чи було це еволюцією? Що б я не думала, слово «комуністичний» все одно мало наді мною магічну силу. Після довгих пошуків я повернулася до цієї висхідної точки. Патріотичні тенденції щезли, русофільство минуло, ілюзії щодо принадности націоналістичних ідей розвіялися. Залишилося «гайдарівське» прагнення до абсолютної справедливости. Ставши філологом, я розумію, що той таки «Тимур..» – звичайна радянська агітка для дітей, а його автор аж ніяк не був взірцевою людиною. Але враження від нього справді було незабутнім: є дещо вище, ніж просто життя, – боротьба за краще життя. Цьому й варто присвятити себе. І є люди, які зробили це. Звісно, зараз не ті часи – так просто ніхто не дасть зброю, зайняти місце на мученицькому Олімпі не вдасться. Але вимога від усіх рішучих змін – тут і зараз – залишилася.

Я довго не могла знайти місце у чинній системі стосунків без розуміння хибности самої системи. А навіщо шукати місце, якщо можна встановлювати власні правила гри?! Маючи погляди, характерні для початку ХХ століття, я довго не знала, що з ними робити. Ну, можна помріяти – але смішно навіть говорити про марксизм, це атавізм! Кому він потрібен? Що він може дати без партії та комуністичної держави? Виявилося: може. Торік я слухала лекції Микити Кадана про анґажованість. От воно! Марксизм не вмирає, ба більше – він є та залишається теорією та практикою зміни світу. Ого, та з цим можна звернути гори – тільки правильно застосувати до сучасности! А ще, виявилося, є не тільки парляментська КПУ, а й багато різних організацій. Наприклад, профспілка «Пряма дія», на марш якої я колись вибралася. І правильно зробила – там набагато цікавіше, ніж у популярній «Відсічі». Університет дав вільний час зайнятися громадськими та громадянськими речами на практиці. Тепер я – заступник голови первинки «Прямої дії» у НПУ ім. Драгоманова. Потрапивши безпосередньо в лівий рух, я побачила, що в ньому є багато речей, які я не можу зрозуміти чи сприйняти. Є багато проблем, на які немає ради, багато питань, на які ніхто не знає відповіді. Найголовніше з них – що таке «бути лівим»?

Що розділяє нас на лівих і правих? Можливо, це тільки умовний поділ, адже є багато ідеологічних «різновидів» – від лівих націоналістів аж до анархо-капіталістів. Але цей поділ існує: по різні боки барикад нас розводить ставлення до влади, церкви, держави, людей, тобто різні цінності, що виражаються в переконаннях, плюс спосіб, у який ми реалізуємо ці переконання, – спосіб життя. Останнє і спонукає до роздумів. Якщо я називаю себе лівим, що це означає? Яким я мушу бути, щоби називатися лівим? Носити футболку з зображенням Че не є маркером лівизни: це просто може бути модна річ (дивина, але не всі студенти знають, «що це за дядька»). Так само нікого не здивувати розмовами про неоліберальні реформи та глобалізацію – про це говорять і ліберали, і праві. Лівою лексикою, виробленою Франкфуртською школою та постструктуралістами, широко послуговуються в сучасній гуманітаристиці. І хоча на мітинги зазвичай ходять активісти (більшість мітингів відбувається в робочий час), популярність лівої естетики неухильно зростає, з’являється цілий попит на революцію, стає модним бунтувати – правда, часто у межах, відведених буржуазною владою.

Отже, сьогодні «ліву» людину можна сплутати зі звичайною, якщо брати до уваги тільки зовнішній вигляд або лексику. Це не добре і не погано. Але бути лівим означає мати відповідну оптику та відповідні моральні якості. Бути лівим – це завжди обов`язок зберігати певний рівень критичности до всього. Бути лівим – це мати відповідний спосіб життя. І кожен розуміє це по-своєму, від веганів до сквотерів. Проте, як на мене, кожен лівий має вирішити для себе кілька важливих питань, від яких залежатиме ефективність його роботи та його особистий спокій.

– Як зберегти бінокулярний зір в умовах тотальної політичної анґажованости? Як цікавитися не тільки «політикою»? І як залучити до сфери власних интересів «неполітичні» проблеми?

– Який метод роботи обрати: пряме втручання, ненасильницький спротив, ґерілью? Чи можна їх поєднувати і як? Що таке диктатура, що – демократія?

– «Активізм» чи робота на місці? Чи можна робити революцію кілька годин на добу? Чи не виправдовує «активізм» відмежованість від маси?

– Де закінчується принциповість і починається компроміс? Коли співпраця з адміністрацією чи політичними недругами – необхідна умова роботи, а де – зрада интересів?

– Коли активіст діє і заявляє від першої особи, а коли – від організації?

– Якщо наші дії не шкодять системі, чи не є ми квазіреволюціонерами?

– Чи можливо мати инші зацікавлення, крім суспільної діяльности? Чи можливо займатися активізмом сімейній людині?

Кожна з цих тез вигамає окремої статті, проте чесна відповідь на ці питання допоможе знайти своє місце в лівому спектрі. Складно, чи не так? А ніхто й не обіцяв, що буде легко. Праві, наприклад, навіть не думають про моральність, хоча люблять прикриватися нею. Одна викладачка, переконана націоналістка і греко-католичка, заявила мені: «якщо дуже треба, можна піти на вбивство». Не знаю, як це корелює з релігійними нормами. У неї очі фанатика. Не хочеться думати, що в мене бувають такі ж самі очі...

Праві сліпо слідують догмі «свій-чужий». Своє вітається, чуже засуджується та часто підлягає фізичному знищенню – як «недолюди». Ми теж розрізняємо своїх і чужих, але знаємо, що цей розподіл визначено економічними та ідеологічними умовами епохи. Причому «шанс на виправлення» є навіть у найзашкарубліших носіїв буржуазної свідомости. Їм варто тільки-но вийти за рамки клясової обмежености та зруйнувати чинну систему суспільних відносин, що не має права на життя через її несправедливість.

Нацисти кажуть: «Ви просто заздрите тим, хто має гроші. Кожен заслуговує на своє місце у соціяльній ієрархії. Чому має бути справедливість, адже ви атеїсти, а це християнське поняття?». Не знаю. Але вона має бути. Я не маю готових рецептів і не знаю, як ув одну мить ощасливити людство. Так, наші ідеали близькі до ідей Страшного Суду, щасливого кінця історії, утопічного ладу. Так, ми не любимо сучасних нам людей задля людей майбутніх. Так, Сартр мав рацію: ми є тим, що ми з себе робимо. Якщо ми раби та миримося з цим, ми – раби. Любителі селф-мейд чудово знають це. Ми – не прáві, бо шукаємо нових способів зміни світу. І не ліберали. Їм теж нелегко, бо вони намагаються балансувати між розширенням свобод у часи економічної стабільности та їхнім згортанням у часи криз, що не завжди вдається.

Перед нами инші горизонти – ми відчуваємо, що можливе инше життя, инші стосунки між людьми. Які саме – варто перевірити на практиці. І обов’язково – показати на власному прикладі.                         

Ірина Чеботнікова