«Право на місто», або точкові протести проти точкових забудов? Дилеми міського руху на прикладі ініціативи «Збережи старий Київ»

Ця стаття була завершена у вересні 2010 р. і з того часу склад ініціативи «Збережи старий Київ» змінився: ліві повністю втратили свій вплив. Однак, основний прогноз авторів, на жаль, цілковито справдився: при відстороненні лівих від участі в міських ініціативах у них посилюють свій вплив крайні праві, в тому числі й ксенофобська партія «Свобода», про що можна пересвідчитися передивившись, зокрема, її недавній рекламний ролик.

Протести довкола будівельних проектів в Україні вже давно не є винятками. Часто в новинах можна наткнутися на повідомлення про демонстрації біля будівельного майданчика, блокування техніки чи силове протистояння між громадянами та приватними охоронцями. Список причин для незадоволення включає, але не вичерпується приватним привласненням спільного простору, зведенням корпоративних офісів та висотних будівель на місці скверів та дитячих майданчиків, знищенням зелених зон у містах, пошкодженням навколишніх будинків, зміною ландшафту історичних центрів міст. За даними моніторингу протестних і репресивних подій Центру дослідження суспільства (ЦДС) з жовтня 2009 року по серпень 2010 р. в Україні більше 10% від загальної кількості, було викликано саме будівельними проектами.

З чим пов’язана така гострота проблеми? Найпоширеніші пояснення зазвичай обмежуються посиланнями на корумпованість української влади, криміналізацію ринків нерухомості та землі, нестабільність економічної ситуації в країні тощо. Такі посилання є корисними, але вони, на нашу думку, не дають системного розуміння того, що відбувається в українських реаліях. Корупція, криміналізація, нестабільність економіки та схожі явища є радше симптомами більш глибинних процесів, які відбуваються в Україні як периферійному елементі світової капіталістичної системи, яким наша країна ставала впродовж останніх 20 років.

Як зазначається в досить рідкісній системній аналітиці (Атанасов, 2007), власне перехід до ринкової економіки, який супроводжувався майже повною відмовою від колишніх механізмів регулювання земельних та житлових ресурсів, і є основною причиною сучасної складної ситуації у цих сферах. Відмова від державного регулювання забезпечення житла та капіталістична гонитва за прибутком разом із концентрацією капіталу в руках великих власників призвели до дефіциту на взаємопов’язаних ринках землі та житла. Це, своєю чергою, спричинило стрімке зростання цін на житло та землю, особливо у великих містах, адже саме туди прямують люди з усієї країни в умовах руйнування локальних місцевих систем в селах та малих містах. Зростання цін посилювалося глобальним поширенням спекулятивних схем на ринку нерухомості, які досягли піку перед глобальною економічною кризою, що почалась у 2008 р. Така ситуація є вкрай вигідною для тих, хто робить прибуток на цих дефіцитних товарах, тому жодні реальні кроки для подолання складної ситуації фактично не робляться. Можна навіть сказати, що проблеми в цій сфері підтримуються штучно. Адже ті, хто виграє за рахунок таких правил гри, мають безпосередній чи опосередкований доступ до влади, а тому створюють і підтримують status quo. Навіть ті норми закону, які повинні були б захищати права звичайних громадян, часто і відкрито порушуються на користь інтересів великих власників та спекулянтів. Високий рівень корупції є характерною рисою периферійного капіталізму, що дозволяє отримувати високу норму прибутку за умов виробництва товарів з низькою доданою вартістю.

Що ми маємо в результаті? Систему, в якій прибутки та надприбутки є основною цінністю і в якій ринок землі та житла є одним із джерел надприбутків. У такій ситуації в Україні будують усе, що вигідно, і всюди, де вигідно. При цьому інтереси місцевих мешканців, норми безпеки, культурні цінності та інші речі, які не мають відношення до прибутку, відходять на другий план, або ж просто ігноруються. Ще в 1970-х роках французький соціолог і філософ Анрі Лефевр розробив теорію «виробництва простору», яке при капіталізмі переслідує ту ж саму ціль, що й будь-яке виробництво, а саме – отримання доданої вартості. В такій системі, на думку автора, звичайні громадяни частково виключені з міської реальності, і щоб увійти в цю реальність повністю та мати змогу її контролювати, вони мають вибороти своє «право на місто», яке «узаконює відмову від того, щоб дозволити усунення громадянина дискримінаційними і сегрегаційними організаціями з міської реальності» (Lefebvre, 1996: 195). Британський соціальний географ Девід Гарві (2010) демонструє, що міський розвиток завжди був однією з основних сфер інвестицій надлишкового капіталу. При цьому процеси накопичення та вкладення капіталу трансформують міський простір відповідно до потреб панівного класу: торгові та бізнес-центри зводяться на місці зруйнованих кварталів робітничого класу та житла бідняків. Саме тому громадяни змушені виборювати право на визначення напряму міського розвитку в суспільних інтересах, вимагати «демократичного контролю над виробництвом і використанням надлишку» (С. 15), що неодмінно означатиме народну боротьбу за політичну владу та економічну власність.

Чи зможуть чисельні точкові антизабудовні протести перерости в боротьбу за демократичне право на місто в Україні? У боротьбу не лише з наслідками, а й із причинами проблеми? Як учасники та дослідники антизабудовної ініціативи «Збережи старий Київ», ми спробуємо дати відповіді на це запитання.

***

Потенціал для масової низової протестної активності в Україні є загалом слабким. Відбувається значна кількість протестних подій, які збирають дуже незначну кількість учасників. Згідно з даними ЦДС, упродовж періоду з жовтня 2009 р. по серпень 2010 р. сталося більше 2,5 тис. протестних дій, тобто відбувалося майже 8 протестних дій щодня в середньому. Однак, серед них майже дві третини складають малочисельні події з кількістю учасників до 100 чоловік.

Вкрай низькою залишається й участь українських громадян у діяльності громадських організацій. За даними World Values Survey хвилі 1995-97 рр., кількість громадян-членів того чи іншого громадського об’єднання у пострадянських країнах була найнижчою серед усіх регіонів світу (Howard, 2002: 159), а єдиним винятком, що підтверджував правило, був високий рівень членства у традиційних профспілках. Згідно з даними опитування Інституту соціології Національної академії наук України, в 2002 р. 84,1% не належали до жодного добровільного об’єднання, не враховуючи традиційні профспілки (Матусевич, 2002: 205). При тому, що кількість зареєстрованих громадських організацій в Україні за часів незалежності стабільно зростає. Станом на 1 січня 2009 року в Україні налічувалася 65 951 громадська організація, легалізована Міністерством юстиції (Державний комітет статистики України, 2009). Однак, як зазначають аналітики, станом на 2009 рік в Україні «активно діяло» не більш ніж 3-4 тисячі з офіційно зареєстрованих НУО, причому в 2006 році ця кількість оцінювалась у 4-5 тисяч (Паливода&Голота, 2010: 18). Очевидно, що велика частка з зареєстрованих громадських організацій утворені для отримання грантів з переважно західних фінансових джерел (так звані «грантожери») та використовуються для «відкатів» за замовлення товарів і послуг у комерційних партнерів. Залучення таких організацій у вирішення громадських проблем, зазвичай, прямує до нуля.

В Україні має місце очевидний розрив між низовою мобілізацією громадян та інституціоналізованим «громадянським суспільством». Згідно з даними моніторингу ЦДС, за період з жовтня 2009 р. по серпень 2010 р. неурядові організації взяли участь у 16% усіх протестних дій. Участь у протестах політичних партій та окремих політиків була дещо більшою – близько чверті від загальної кількості. Однак, серед протестів, в яких брали участь політичні партії, домінували події, пов’язані з безпосередньою боротьбою за владу та довкола політики ідентичності мешканців східних та західних областей України (питання геополітичних орієнтацій, історичної пам’яті, мови, церковного розколу тощо). Політичні партії були значно менш схильні піднімати соціально-економічні проблеми. У мобілізації довкола цих питань високу роль відіграють неінституціоналізовані ініціативи та об’єднання. Однак, їхня протестна діяльність має переважно точковий характер та рідко набуває масових форм, незалежно від того, чи це робітничий протест, чи протест мешканців будинку проти будівництва на їхньому подвір’ї.

Стикаючись із проблемою низової мобілізації, протестні ініціативи могли б об’єднувати зусилля між собою. Про це, зокрема, пишуть Цвета Петрова і Сідні Терроу у статті про особливості громадської активності в Центрально-Східній Європі (Petrova&Tarrow, 2007). Автори вказують на існування двох різновидів активізму: партисипативного (або ж активізму участі) і транзакційного. Активізм участі орієнтований на відносно масову мобілізацію соціальної бази. Транзакційний активізм спирається на зв’язки між різними групами протестувальників та неурядовими, державними та міжнародними організаціями. В умовах низького потенціалу мобілізації її можна компенсувати побудовою широких коаліцій ініціатив та організацій та пошуком союзників серед тих, хто має засоби тиску або владні повноваження.

Чи завжди і якою мірою транзакційний активізм може бути замінником партисипативного? Показово, що для ілюстрації своїх аргументів Петрова і Терроу вибирають приклад виразно точкового протесту – боротьби проти побудови в 1998 р. кільцевої траси навколо Будапешту у неприпустимій близькості до житлових кварталів. Зазнавши невдачі в локальних протестах, мешканці навколишніх будинків звернулися до екологічних НУО, які в свою чергу вивели кампанію на рівень європейських організацій та заручилися підтримкою Омбудсмена Євросоюзу. Не зважаючи на це, кільцева траса все-таки була побудована.

У випадку протестів, що ставлять ширші вимоги, ніж протидія небажаним змінам у конкретному місці, в тому числі й в випадку боротьби за «право на місто», ефективність транзакційного активізму може бути ще більш сумнівною. Адже вона залежить від кількості та ресурсів учасників об’єднання та від того, чи залучені до нього впливові політичні суб’єкти. Однак, виклик корінним причинам соціальних проблем, що виходить за межі точкових протестів, є одночасно викликом і тим, хто якраз і володіє найбільшими ресурсами та владою в суспільстві. На противагу точковим протестам проти забудов, де «очевидна» раціональність вузько-прагматичних коаліцій проти нібито «очевидних» ворогів, боротьба за «право на місто» неминуче отримує ідеологічний вимір, що підриває цю хибну очевидність у виборі союзників, стратегій і гасел боротьби.

Динаміка ініціативи «Збережи старий Київ» яскраво демонструє як вимушену необхідність, так і обмеження транзакційного активізму у боротьбі за розвиток міста в інтересах громади в сучасній Україні. Наші висновки ґрунтуються на включеному спостереженні як учасників ініціативи з 2007 по 2009 р., одинадцяти напівструктурованих інтерв’ю, взятих у квітні 2009 р. з активістами ініціативи, текстових матеріалах з Livejournal-спільноти та розсилки ініціативи, а також із преси. Ми спираємося на традицію публічної соціології (Буравой, 2008) – рефлексивної соціології для неакадемічної публіки. Ми зберігаємо неминучу для дослідників критичну дистанцію, але при цьому наше знання не приховує своєї ангажованості і перевіряється практикою соціальних змін.

***

Ініціатива «Збережи старий Київ» (далі ЗСК) виникла в серпні – вересні 2007 року. Від інших антизабудовних протестних ініціатив ЗСК вирізнялася організацією тривалих протестних кампаній, які не зосереджувалися на одній проблемній точці, а виходили на ширший рівень, при цьому піднімаючи питання боротьби за муніципальну демократію та збереження суспільної власності. Можна з упевненістю сказати, що ЗСК на даний момент є найбільш успішною антизабудовною ініціативою в Україні, як з точки зору тривалості протестної діяльності, так і з точки зору конкретних перемог. Будучи прикладом справжньої низової самоорганізації активістів та (часом) місцевих мешканців, ініціатива продовжує свою діяльність вже майже три роки. За цей час, зокрема, вдалося зупинити будівництво поруч із Жовтневою (Олександрівською) лікарнею та на вулиці О. Гончара поблизу Софійського собору, спорудити парк на місці запланованого будівництва на Пейзажній алеї, захистити дитячий майданчик на вулиці Лук’янівській та сквер на вулиці Прорізній. Більше того, ЗСК є винятковим для України прикладом низової ініціативи, якій вдалося вплинути на порядок денний «великої політики»: навесні 2008 року під час передвиборчої кампанії на посаду мера Києва, яка збіглася в часі з піком резонансних кампаній ЗСК, багато кандидатів наголошували у своїх програмах на тому, що вони будуть боротися з проблемою незаконного будівництва, демонстративно відвідували місця конкретних забудов та обіцяли їх зупинити. Незважаючи на те, що все це, як завжди, були лише обіцянки (і активісти прекрасно це розуміли), сам факт, що проблема, яку піднімала ініціатива, ввійшла в публічний політичний дискурс на рівні міста, вказує на помітність та знаковість її протестної діяльності.

Будівництво на Пейзажній алеї стало першою ціллю, проти якої виступала ЗСК і довкола якої вона фактично утворилася. На Пейзажній алеї, на території заповідника «Стародавній Київ» планували спорудити багатоповерхівку для вищих чиновників Міністерства закордонних справ України. Сумніви викликала законність відведення ділянки під багатоповерхівку, достовірність археологічної експертизи, безпечність цієї забудови (яка мала бути розташована за кілька метрів від краю крутого схилу). Просто кричущим був також той факт, що будівництво мало проводитися на території, яка занесена до історичної спадщини ЮНЕСКО, а представником ЮНЕСКО в Україні є Міністр закордонних справ, чиє відомство і замовило будівництво. Будучи місцем, яке належить до історичної спадщини та маючи символічне значення для багатьох киян, протистояння довкола Пейзажної алеї стало поштовхом для ширшого руху, що починав піднімати системні причини точкових забудов.

Перші акції на Пейзажній алеї булі організовані через особисті контакти та Інтернет і відбувалися у формі театралізованих протестів без фізичного опору забудовникам.

Більшість учасників перших акцій можна охарактеризувати як молодих людей з ліберальними поглядами. Однак двоє чи троє з них були представниками лівого кола активістів. Цей факт є важливим для розуміння того, як відбулася подальша мобілізація людей і як ЗСК набуло форми транзакційного активізму. Після перших акцій ліві активісти через свої контакти мобілізували три ліві групи; таким чином ЗСК на тривалий час стала ініціативою, яка структурно складалася з окремих активістів та кількох нових лівих груп – Організації марксистів, руху «Нові ліві», анархо-антифашистської мережі, до яких згодом приєдналася Революційна конфедерація анархо-синдикалістів.

17 листопада 2007 року на Пейзажній алеї відбувається акція під назвою “Повстанський карнавал”, в якій взяло участь близько 300 людей – рекордна для ЗСК цифра. Театралізоване дійство та елементи традиційної демонстрації присутні і під час цієї акції. Однак з’явились і два принципово нові елементи. Перш за все, ліва риторика і символіка – це і банер «Геть капіталізм!», і портрет Карла Маркса в масці Зорро та з вишитим рушником, червоний прапор з Че Геварою; більшість ораторів наголошували на пов’язаності капіталізму та проблеми точкових забудов і вказували на те, що розвиток міста відбувається в інтересах вузької еліти, а не в інтересах більшості його мешканців, що не можуть дозволити собі купити квартири в новобудовах. По-друге, це стало першою спробою ЗСК (власне, лівих активістів) знести будівельний паркан, тобто використати нову для ініціативи тактику – тактику прямої дії, яка в подальшому стала домінуючою.

Ці два елементи мали свої наслідки. Не без допомоги журналістів-активістів, акція отримала резонанс у засобах масової інформації, а також критику «домінування» лівої риторики з боку деяких учасників акції:

Що не сподобалося – так це те, що основні оратори хотіли повалити капіталізм значно більше, ніж паркан. Все-таки бажано надалі обумовлювати потребу стримуватися від політичної агітації.

А поки ми для себе зробили висновок: цей карнавал – не наш, бо ми іменно шо проти варварської забудови центру Києва, а не залівацтво, анархію, “повалення Юща, Юлі й капіталізму”.

Такі зауваження пропонували зосереджуватися лише на точкових причинах забудови на Пейзажній алеї, але мали під собою певні підстави. Попри те, що ЗСК починала складатися як транзакційна коаліція, погляди її учасників безумовно схилялися саме до активізму участі. Радикальні антизабудовні акції мали бути прообразом прямого впливу громадян на муніципальну політику без посередництва дискредитованих політичних сил. ЗСК з самого початку намагалася відмежуватися від будь-яких політичних партій через поширену після «помаранчевої революції» недовіру до їх політичних ігор і «проплачених» масових акцій. Активісти сподівалися на відносно масову мобілізацію мешканців Києва, а тому усвідомлювали необхідність коаліції, яка б не викликала негативних асоціацій. А ліва риторика в Україні, на жаль, досі нерідко викликає негативні асоціації та розглядалася ліберальними учасниками ініціативи як неповага до їхнього права на свою точку зору. Була досягнута згода, що політична риторика не має бути присутньою на акціях і назва жодної організації, окрім ЗСК, не повинна фігурувати в офіційних матеріалах про ці акції.

Це був перший конфлікт, який виник у ініціативі довкола того, що дослідники суспільних рухів називають фреймінгом. Фрейми – це інтерпретативні рамки, які потрібні рухові як для внутрішньої комунікації, так і для спілкування з іншими акторами, такими як засоби масової інформації, влада, потенційні союзники, чи просто широка громадськість. Фреймінг – це конкретний спосіб, яким група визначає більш-менш конкрентну проблему, називає її причини, пропонує шляхи подолання і мотивує мобілізацію (Benford&Snow, 2000).

Більшість учасників ініціативи на момент інтерв’ю вважали рішення про заборону політичної риторики правильним. Однак, у той час як ліберальні активісти стверджували, що це було оптимальне рішення, оскільки потрібно було «пожертвувати ідеологічною риторикою для того, щоб ефективно вести конкретну боротьбу», ліві учасники тих подій мали дещо відмінну думку. Хоча всі ліві активісти погоджувалися, що «сектантська риторика є проблематичною», і що на тому етапі було прийнято вірне рішення, тому що «потрібно було іти на поступки для того, щоб зберегти єдність всередині руху», але, з іншого боку, лівим потрібно було пояснювати системні корені проблеми незаконних забудов. Якщо гасла, які вказували на зв’язок незаконних забудов з логікою функціонування капіталізму, виявлялися незрозумілими багатьом учасникам акцій, їх необхідно було переконливо переформульовувати, підкріплюючи адаптованим до локальних обставин лівим аналізом без зашкарублих кліше та штампів. Зокрема, була можливість розвивати аналіз в термінах критичної урбаністики, діагнозуючи проблему як «приватизацію публічного простору» і вказуючи на капіталістичне накопичення прибутку як її причину. Адже «законність» чи «незаконність» забудов має лише вторинний характер. Законність, тобто відповідність правовим нормам, трансформації міського простору в інтересах вузького прошарку «вище середнього класу» не робить її справедливішою для більшості киян. Однак лівим так ніколи і не вдалося витіснити ліберальний фрейм «незаконності», який часто звучав у прес-релізах і на акціях ЗСК через причини, які ми розглянемо далі.

***

Навесні 2008 року ЗСК почала займатися іншими проблемними точками, такими як забудови біля Жовтневої (Олександрівської) лікарні та над Аскольдовою могилою. У першому випадку будівельні роботи мали проводитися на схилі між парком ім. Богомольця і Жовтневою лікарнею та викликали багато заперечень, серед них: незаконність землевідводу, свідчення про існування цвинтарю для інфекційних хворих на тій території, загроза зсуву ґрунту, близькість до лікарні, на першому поверсі якої проводяться надточні унікальні операції з реанімації очей. У другому випадку ЗСК протестувала проти спорудження висотного будинку на схилі Дніпра, прямо над Аскольдовою могилою. У цьому випадку існувала загроза зсуву ґрунту, а також порушувався ландшафт схилів Дніпра. Як наголошувала ЗСК, «[з]апланована забудова вражає своїми масштабами і завдасть Києву ще більшої шкоди ніж „монстр” на Грушевського, 9а».

Під час акцій на цих точках ЗСК використовувала як театралізовану тактику, так і вже звичну для ініціативи тактику прямої дії, зокрема знесення будівельного паркану і блокування.

Згодом у розсилці ініціативи почала циркулювала інформація про майже всі проблемні будівництва в Києві, а ЗСК тією чи іншою мірою долучалася до протистояння на багатьох з них.

Навесні 2008 року всередині ініціативи відбувся ще один серйозний конфлікт, який, в тому числі, стосувався її фреймінгу. На порядку денному стояла можливість співпраці з неурядовою організацією ОПОРА, яка зацікавилась у співпраці з ЗСК, та в співпраці з якою були зацікавлені деякі активісти. Однак, частина ініціативи (здебільшого ліве крило) категорично заперечували проти такої співпраці. Ліві вказували на «грантожерство» НУО загалом і пасивність та реформізм українських громадських організацій зокрема:

[поскольку] проект «Опора» вырос из предвыборного проекта в рамках избирательной кампании Виктора Ющенко 2004 года…, ориентируется на набор чисто либеральных подходов, выступая за налаживание «диалога между властью и общественностью», «за прозрачность власти» и тому подобное…, [и является] организацией, осваивающей средства доноров в рамках неких программ…, [мы считаем] что сотрудничество «Опоры» и СОК как организаций-партнеров не имеет никакого смысла.

У свою чергу, ліберальні активісти реагували на ці аргументи вкрай негативно. Вони писали, що їм «не подобається близько-більшовистська риторика типу “набор чисто либеральных подходов” – так ми скоро дійдемо і до термінів “ліберастія”», що немає нічого поганого в тому, що «[люди] організовано планують свою [роботу]» і що «якщо хтось дає гроші…, чому б їх не взяти і не зробити ЩОСЬ на користь країни?»

Дискусія перейшли в русло звинувачень одне одного в більшовизмі та лібералізмі – в обох випадках з негативними конотаціями. У процесі суперечки був запропонований «мораторій на ідеологічні суперечки». У подальшому, у випадку виникнення ідеологічних дискусій, неформальний мораторій вступав у дію і дискусії обмежувались, як тільки це було можливо. Але без ідеологічних дискусій неможливим було й вироблення спільного бачення системних причин точкових забудов.

Врешті-решт було вирішено, що люди з ОПОРИ можуть брати участь, але лише як окремі активісти, а не як організація в цілому. Але відмова від співпраці з ОПОРОЮ була фактичною відмовою від подальшої транзакції, тобто від розширення активістської бази за рахунок залучення вже існуючої групи. Транзакційний активізм ініціативи, ідеологічно орієнтованої на активізм участі, досягнув своїх меж.

При цьому ЗСК не зуміла досягти й партисипативних сподівань, які мали багато хто з її учасників – ініціатива не змогла ініціювати масову мобілізацію киян довкола питань розвитку міста. Як пояснював один із активістів, ми сподівалися на мобілізацію, яка б вивела нас на рівень загального системного протесту в Київі, ми сподівалися, що місцеві мешканці з різних проблемних будівництв можуть зрозуміти спільність їх проблеми і об’єднатися.

Однак замість того, щоб стати каталізатором мобілізації, ініціатива перетворилася, за словами самих її учасників, на «екшн групу» або ж «команду Чіпа і Дейла», яку кликали на допомогу місцеві мешканці, коли потрібно було організувати акцію. У цьому контексті тактика ініціативи поступово радикалізувалася, але паралельно відбувалася часткове розчарування і відмова від ідеї відносно масової мобілізації. Показовими в цьому плані є два факти. По-перше, мабуть найбільш радикальна, хоч і ситуативна акція ЗСК, яка відбулася 2 жовтня 2008 року на вулиці Первомайського 5б, де активісти та місцеві мешканці захищали територію пам’ятки архітектури національного значення Башти №5 Київської фортеці, а також студію звукозапису від будівництва офісно-житлового комплексу. Уранці 2 жовтня 2008 року найманці побили місцевих мешканців, які намагалися блокувати завезення будівельної техніки. Того ж дня, як відповідь на агресію, відбулося пряме протистояння між активістами та найманцями, в результаті якого постраждали два журналісти і один активіст. Другим показовим фактом є створення, приблизно в цей же час, своєрідного найбільш радикального (в аспекті тактики) крила ЗСК, яке взяло собі назву «Вечірній Київ». «Вечірній Київ» являв собою групу активістів, які займалися фактично (з їх же слів) «хуліганством» і «дрібним саботажем» на будівельних майданчиках. Знову ж таки, з їх же слів, робилося це в основному заради особистої психологічної розрядки. Важливим є те, що така тактика з самого початку виключала мобілізацію місцевих мешканців та масову мобілізацію в принципі.

Як ми зазначали вище, низький мобілізаційний потенціал характерний протестній активності в Україні загалом. Однак, специфіка проблем, на які реагувала ЗСК, погіршувала й так несприятливу ситуацію. Зазвичай, проблема конкретної забудови безпосередньо заторкує матеріальні інтереси лише мешканців навколишніх будинків. Не дивно, що антизабудовні протести мають схильність до фрагментації і самі по собі не призводять до виникнення солідарності між мешканцями різних районів, не кажучи вже про дієву солідарність широкої громадськості. Солідарність необхідно було активно формувати роботою з організації місцевих громад та систематичної пропаганди їх мешканців, демонструючи їм системні корені проблеми, які не зводяться до жадібності конкретного забудовника або продажності конкретного чиновника і які є спільними для точкових забудов у різних місцях. ЗСК так і не розпочала систематичної роботи з організації та пропаганди серед місцевих громад. Робота з організації вимагала ресурсів; пропаганда вимагала, крім ресурсів, ще й мінімального консенсусу щодо причин проблеми та шляхів їх розв’язання. Обмеженість ресурсів і першопочаткова позиція «пропаганди через дію» не сприяли системній роботі в напрямку розвитку більш загального фреймінгу. Багато активістів вірили, що достатньо лише показати, що опір можливий – і люди самі почнуть чинити так само. Як показала практика ЗСК, ця логіка є частково помилковою, бо без ширшої пропаганди та роботи з людьми (зокрема місцевими мешканцями), багато людей просто починають кликати ініціативу для того, щоб та допомогла організувати їм акцію, створила такий самий «екшн», який вони, нібито, самі організувати не можуть. ЗСК мала обмежені ресурси, зростаючий попит на ЗСК у допомозі проведення акцій витягував усе більше ресурсів, і їх майже не залишалося для пропагандистської роботи. Окрім цього, через ідеологічну гетерогенність внаслідок транзакційної форми мобілізації вироблення спільного ефективного фреймінгу ускладнювалося. Саме такий потенційний ефект гетерогенної коаліції згадує Волтер Ніколлс у своїй статті про рухи в міських умовах (Nicholls, 2008). Він зазначає, що сучасне місто створює умови для широких коаліцій, адже в місті перетинаються інтереси багатьох соціальних груп. Однак у суспільному русі, який об’єднує різнорідні групи, важко виробити спільні інтерпретативні рамки, спільний фреймінг.

У випадку ЗСК загальний фреймінг міг розвиватися в формі ліберального фреймінгу нелегальності, корупції, браку механізмів демократичного прийняття рішень. Або ж він міг набути лівої форми «права на місто» з чітким діагнозом проблеми як приватизації публічного простору в інтересах будівельного капіталу та пов’язаного з ним чиновництва. Або ж, врешті-решт, фреймінг міг розвинутися через певний синтез цих двох (не завжди протилежних) позицій. Але оскільки ліва політична риторика була заборонена з самого початку, а ідеологічні дискусії – трохи згодом, це все ускладнило виникнення будь-якого спільного більш системного фреймінгу. Будучи відносно радикальною в діях, протестна ініціатива так і не змогла досягти радикальності на ідейному рівні.

***

Парадокс ЗСК полягав у тому, що активісти ініціативи не були готові послідовно реалізовувати партисипативну орієнтацію на створення масового руху за муніципальну демократію, але й так само багато з нас не могли бути задоволені точковими кампаніями на основі ситуативних коаліцій, всередині яких було б тільки важче вийти на спільне бачення причин і розв’язків проблеми. ЗСК не розвивалася ані «вглиб» у організації місцевих мешканців, ані «вшир» у залученні нових активістських груп-союзників. У цих умовах транзакційна коаліція ЗСК дезінтегрувалася, чому сприяли сектантська конкуренція між лівими та антикомуністична політика пам’яті правих.

Від лівих можна було очікувати послідовної організаційної роботи та розвитку адекватного реаліям і зрозумілого як для товаришів по ініціативі, так і для місцевих мешканців системного аналізу проблеми точкових забудов. Натомість відбувався процес інструменталізації суспільного руху, коли, словами російських лівих активістів, «забастовки и протесты в жилищной сфере, акции рабочей солидарности и выступления против последствий реформ представляются манящими и доступными вершинами, на которых должен быть первым утвержден флаг с тем или иным партийным логотипом» (Будрайтскис&Курзина, 2007). А оскільки організаційна символіка якраз і була заборонена, то з такої перспективи відсутність короткострокових вигод у вигляді чи то рекрутингу нових членів, чи то «піару» своєї групи робила участь у ЗСК безглуздою. Більше того, успіхи в завоюванні довіри серед активістів ЗСК Організації марксистів розглядалися як небезпечне зміцнення «конкурентів» по ліворадикальній ніші, що підштовхнуло деяких лідерів «Нових лівих» (які в акціях ЗСК брали лише маргінальну участь) до поширення непідтверджених чуток про «проплаченість» акцій ЗСК в інтересах конкуруючих будівельних корпорацій.

Обгорнута в тріскучу сектантську риторику контркультурна зневага до «обивателя» нагнітала конфлікти й руйнувала довіру всередині ініціативи:

В чем смысл деятельности СОК? в защите мелких буржуйчиков и мещанят от крупных буржуйчиков. И все. И ради этой, с позволения сказать, цели наши идейные ребята регулярно подвергаются серьезной опасности.

Усе це спричинювало відхід від ініціативи та переключення уваги багатьох лівих активістів від точкових забудов на інші соціальні проблеми, які здавалися більш перспективними для лівого руху під час розгортання економічної кризи з осені 2008 р. Але зменшення активності лівих у ЗСК відкривало шлях не тільки для ліберальних, а й для праворадикальних активістів. Взимку 2008-2009 всередині ініціативи спалахнув черговий ідеологічний конфлікт через прив’язку ЗСК до концерту на підтримку протесту проти будівництва на вул. Первомайського рок-групи «Тінь Сонця», відомої расистськими симпатіями свого лідера. Лівим вдалося добитися видалення згадки про ЗСК з анонсу концерту та самого анонсу з ЖЖ-спільноти ЗСК, але лише після голосування та багатоденної гарячої дискусії, під час якої активісти звинувачували один одного в підтримці «нелюдської ідеології» та в «дрібному політиканстві».

Ключова подія у динаміці транзакційного активізму та фреймінгу ЗСК сталася 15 січня 2010 р. Троє активістів (учасники групи саботажу з «Вечірнього Києва») взяли участь у акції вандалізму на станції метро «Театральна» (колишня «Ленінська»).

Акція стала цілковитою несподіванкою для решти активістів ЗСК і спровокувала складну дискусію всередині ініціативи з низки стратегічних, політичних та історичних питань, а також щодо ідентичності та меж діяльності ЗСК. Навіть що конкретно було намальовано на Леніновому лобі стало темою палкої дискусії. Учасники акції завзято заперечували намір випалити зірку Давида, наполягаючи на тому, що збиралися випалити сатаністську обернену пентаграму. Тим не менше, публічна інтерпретація була, звісно, не менш важливою, ніж первинні наміри: багато популярних ЗМІ повідомили про випалювання шести-, а не п’ятикутної зірки. Дуже показова й обмовка виконавця малюнку на бюсті Леніна (та, водночас, найправішого з учасників ЗСК):

Але що вийшла зірка давида – то мені й не шкода. Якщо офіційно єврейська община піднімала бунт і лють з приводу опублікування організаторів голодомору з боку СБУ (це тобі не УНТП і не фошизди), бо там вбачала <<крипоантисемітистичну провокацію>>, то хай отримують і за свого членіна. Найбільшим ідіотизмом являється відмова комуністів і євреїв осудити своїх братків, що чудили криваву баню на початку 20 століття. Тому за ними завжди буде слід і зв’язок з тими людоїдами.

Завантажений на YouTube відеозапис акції завершувався коментарем Миколи Коханівського, активіста Конгресу українських націоналістів, відомого пошкодженням кувалдою пам’ятника Леніну на Бесарабці в Києві, яке він виправдовував посиланням на президентський указ щодо знесення пам’ятників людям, причетним до організації Голодомору та політичних репресій. Свій відеокоментар до витівки активістів ЗСК Коханівський завершив запозиченим нацистами «римським вітанням».

Акція Коханівського була, можливо, найбільш резонансним, але далеко не єдиним нападом на радянські пам’ятники в нещодавньому минулому. Згідно з даними ЦДС, з жовтня 2009 р. по серпень 2010 р. сталося 42 акти вандалізму та символічних акцій проти радянських пам’ятників у різних регіонах України. Переважно вони являли собою обливання фарбою або надписи на пам’ятниках. Антикомуністичні дії (не тільки проти пам’ятників) складали 27% усіх протестних дій з пошкодженням власності.

Активісти ЗСК, беручи коментарі у Коханівського, відверто ставили свою акцію в контекст цієї символічної війни, що велася спільно ультраправими вуличними радикалами, правими політичними партіями та В. Ющенком в останні роки його президентської каденції з наголосом на Голодоморі як геноциді українського етносу й героїзації Організації українських націоналістів та Української повстанської армії.

При цьому «антиленінська» акція принципово відрізнялася від усього, що робив ЗСК. Руйнування замість боротьби за збереження громадської власності, до того ж надто в руслі центральної лінії поділу української «великої політики» – «помаранчеві» проти «біло-блакитних»: з їх наголосом на історичних, геополітичних, мовних відмінностях між українськими регіонами при близькості в неоліберальній соціально-економічній політиці.

В то время, когда по всему городу жители проигрывают в борьбе с застройщиком, регулярно проходят платные митинги в поддержку политических сил, власть которых может привести к настоящим бедствиям в Украине, участники ЗСК занялись шестиконечной звездой на лбу Ленина.

А у суспільно-політичному сенсі учасники цього акту лише йдуть на поводу у політиканівкі намагаються заробити ситуативні передвиборчі дивіденди на спекуляції коньюнктурно висвітленими історичними питаннями. А також перенаправити соціальне невдоволення у русло ціх безглуздих актів – аби били монументи, а не штурмували їх адміністрації.

Однак, і самі учасники акції не представляли її як «акцію ЗСК», у сенсі підтриманої всією ініціативою та відповідної її стратегії: «ЗСК – це проти приватизації суспільного простору і збереження київської краси, за пряму владу народу. За велкиим рахунком відверто пропагандистська інсталяція з леніним в метро під це не підпадає». Отже, згідно з цією логікою, ліві не повинні вказувати іншим учасникам ініціативу, що їм робити у, так би мовити, «вільний від ЗСК» час:

Отже – давайте визнаємо, що тут у ЗСК не може бути єдиної позиції, і не потрібно докоряти учасникам акції, звинувачуючи їх у тому, що вони пішли проти духу ЗСК. А що, для когось новина, що у нас є ідеологічні розбіжності?)))

Як сама акція, так і дискусія після неї вказували якщо не на поразку, то на дуже серйозні проблеми у розвитку ЗСК як ліво-лібертарного руху. Навіть деякі ліберальні активісти, не підтримуючи акцію саму по собі, були незадоволені звинуваченнями з боку лівих та закликами зайняти чийсь бік, таким чином, імпліцитно визнаючи право учасників ЗСК на подібні акції, хоч і поза межами ініціативи:

Собрание партийной ячейки.

Положите билет на стол, товарищ …

При чем тут ЗСК?

Ідеологічні відмінності не могли бути прихованими і політико-історичні дискусії як щодо ролі більшовиків в українській та київській історії, так само як і можливості існування пам’ятників радянським лідерам у сучасній Україні розгорнулися на повноту. Деякі активісти, насамперед з анархістським ухилом, займали середню позицію, стверджуючи, що радянські пам’ятники в центрі міста мусять бути не знищеними, а переміщеними у спеціальний музей, або закликаючи до плюралізму: «в Україні є місце і Ватутіну, і Шухевичу, і Леніну, і Бандері». Але ці голоси були надто слабкі, щоб зупинити накопичення недовіри. Згадки про нещодавні конфлікти між лівими та правими радикалами (наприклад, коли наци-скінхеди атакували деяких з активістів ЗСК після антизабудовної акції на вул. Ушинського) тільки погіршували ситуацію.

«Непонятно одно – что мы делаем в одной рассылке с носителями этого мнения», задавалися питанням ліві і заявляли «особисто я надалі не братиму участь у спільних акціях із тими, хто до нього [цього акту] долучився». Дискусія завершилася високопарним закликом правого лідера анти-ленінської акції поховати ЗСК. За іронією долі, лише за 12 годин нове повідомлення про зведення будівельного паркану навколо невеликого скверу на вул. Прорізній біля Хрещатику повернуло «мертве» ЗСК до «нормального» режиму реагування на чергову забудову. Однак, жоден з лівих активістів не брав участі у зустрічі з реструктурування роботи ЗСК на початку березня 2010 р., що хоч і не призвело до її повного занедбання з боку лівих, але означало їхнє подальше відчуження від ініціативи та погіршення перспектив появи масового руху за муніципальну демократію, що піднімав би міські проблеми у системний спосіб.

Сама ж по собі ініціатива «Збережи старий Київ» продовжує діяльність. Теперішні активісти ЗСК вважають обнадійливим зростання горизонтальної координації між місцевими мешканцями. Найяскравіше ця тенденція проявилася у проведенні двох пікетувань Кабінету Міністрів у січні 2010 р., у яких взяли участь представники півтора десятка проблемних точок, з вимогами захистити історичний центр Києва і зелені зони та покарати корумпованих чиновників, які дозволяють незаконну забудову. Однак, чисельність цих акцій за максимальними оцінками не досягала й ста учасників. Це означало, що активістським лідерами місцевих антизабудовних ініціатив не вдалося мобілізувати значну кількість своїх сусідів на поза своїм місцем проживання, хоч і з загальноміськими вимогами. Отже, знову транзакційний активізм між місцевими мешканцями не був доповнений партисипативним. Більше того, після другого туру президентських виборів у лютому 2010 р. такі акції більше не проводилися, хоча проблеми, звісно, лишилися. Тому є привід для сумнівів, наскільки ці акції означали зростання політизації антизабудовних мешканців, а наскільки були лише проявом ситуативного та наївного бажання «пошантажувати» одного з головних кандидатів на виборах [28].

Чи буде теперішня горизонтальна взаємодія прогресувати до масового загальноміського руху? Чи будуть поглиблені досить обмежені вимоги до влади «захистити й покарати» у напрямку вимог «права на місто» – безпосереднього контролю усіх громадян над політикою міського розвитку та економічними процесами, які її визначають? За умови відсторонення лівих від організаційно-пропагандистської роботи в міських ініціативах та паралельного зростання правого популізму підстав для оптимізму лишається небагато.

***

Тож які перспективи боротьби за «право на місто» є в Україні і які уроки можемо винести з досвіду ЗСК?

«Збережи старий Київ» була однією зі спроб зробити перші кроки у створенні масового руху за «право на місто». Однак, перші кроки були надто кволими, щоб вивести ЗСК понад рівень протиборства точковим забудовам. Безумовно, головною причиною цього був і є в принципі низький мобілізаційний потенціал в сучасній Україні. Важливо розуміти, що прогнозоване розгортання економічної кризи не збільшить його автоматично. Протестна активність залежить насправді не стільки від рівня незадоволення, скільки від ресурсів та можливостей для мобілізації (McCarthy&Zald, 1977). Маються на увазі не тільки самоочевидні людські та матеріальні, а й соціально-організаційні, культурні та моральні ресурси (Edwards&McCarthy, 2004). У найближчій перспективі активісти найкращим чином можуть сприяти зростанню мобілізаційного потенціалу саме накопичуючи необхідні ресурси для протестної активності:

• насамперед, через створення та зміцнення мереж солідарності та довіри між протестними ініціативами на місцях, сприяння самоорганізації в робітничих колективах, територіальних спільнотах, інших групах пригноблених;
• через поширення знання й навичок мобілізації та протесту, винахід інноваційних протестних тактик та запозичення успішних прикладів;
• завойовуючи легітимність та авторитет серед соціальної бази та загальної публіки;
• зрештою, досліджуючи історичний та закордонний досвід боротьби та розробляючи теоретичні інструменти для критичного аналізу соціальних проблем.

Намагаючись розширити та поглибити соціальні протести, ліві активісти неминуче будуть взаємодіяти як з неполітизованою соціальною базою, так і – з великою ймовірністю – із ідеологічними активістами нелівих поглядів, неминуче стикаючись із дилемами транзакційного активізму в умовах слабкого активізму участі. Така взаємодія може розвиватися повторюючи динаміку ЗСК в напрямку взаємної інструменталізації, коли «профсоюзы или протестные инициативы воспринимают политических активистов как бесплатных помощников, эдаких «подай–принеси, пошел вон», способных по необходимости провести пикет или организовать депутатский запрос, но решительно непригодных и даже вредных для «реальной» работы», а ліві активісти розглядають суспільні рухи як майданчики та трампліни для особистого, організаційного чи ідеологічного самопросування, що «зачастую практически стирает различия между радикальными левыми и буржуазными политиканами, заинтересованными в электоральном успехе или являющихся представителями конкретных коммерческих интересов» (Будрайтскис&Курзина, 2007). У такому випадку підрив довіри та втрата союзників є закономірною.

Однак, ми не виключаємо й оптимістичної перспективи для транзакційного активізму, який накопичуватиме успішний досвід боротьби та ресурси для майбутньої масової мобілізації. Аналогічні проаналізованим нами внутрішні дискусії та суперечки з великою ймовірністю повторюватимуться всюди, де саме радикальний протест приноситиме успіх і приваблюватиме радикальних за поглядами активістів. Ідеологічна дискусія у протестних ініціативах, що претендують на більше, ніж точковий опір, є абсолютно необхідною для вироблення спільного діагнозу і розв’язків проблеми, визначення її глибинних причин. Як демонструє наш аналіз, абстрагування від розбіжностей лише консервує їх до вибуху через перший-ліпший чутливий привід. Деструктивні ж наслідки внутрішніх дискусій не є неминучими. Ідеологічні ідентичності не є ярличками для застиглих, запрограмованих на поляризацію догматичних систем, натомість за ними стоять динамічні, гнучкі та суперечливі погляди. У будь-якому разі наслідки транзакційної взаємодії частково залежать і від дій кожного з учасників: лівим активістам не обов’язково займатися сектантським самоствердженням замість організаційної роботи та розумної пропаганди на основі серйозного аналізу коренів проблеми, а лібералам не обов’язково толерувати наростаючі в українському суспільстві ксенофобські погляди та дії.

Важливо розуміти, що мобілізацію масового невдоволення при загостренні міських проблем внаслідок розвитку економічної кризи можуть з легкістю перехопити на себе значно більш потужні правоавторитарні популістські сили, з більшими ресурсами і більшими можливостями. Тому ми вже зараз мусимо закладати необхідний фундамент з широких зв’язків солідарності, ефективних організацій та системного аналізу, щоб не втратити шанс протиставити життєздатну альтернативу боротьби за «право на місто».

Джерело: Спільне: журнал соціальної критики. – 2010. – № 2. – С. 102-117.