Примат страху

Сьогодні не буду жартувати – все надто серйозно. Сьогодні я буду пафосна, бо це саме той час.

Минулого тижня якогось із будніх вечорів я їхала в метро. Напроти мене сидів молодий чоловік із втомленим розсіяним поглядом, років тридцяти, що тримав руки в кишенях не надто дорогого, проте охайного пальто. До нього підійшли двоє – спортивної статури молодики у шкіряних куртках: «Слыш, ты, ану достал руки из карманов!». Від подиву і нерозуміння хлопець закляк. «Доставай грабли и выворачивай карманы. Может у тебя там граната!» Підозрюваний мовчки й приречено дістав руки, показав кишені і понуро вийшов на найближчій станції.

Лише трохи раніше, ніж рік тому, у нас було набагато більше ніж ми маємо зараз – мир, Крим та Донбас, тисячі, на той момент ще живих співгромадян. І у нас не було лише страху.

Чи багато хто з нас міг уявити, що у метро його можуть перестріти гопники, і не для того, аби стрельнути цигарку, а пересвідчитися, що ти не терорист, що ти не вирішив вчинити атентат у годину пік? Бо вони вже не просто гопники, а гопники-патріоти. Чи багато наших дітей здригалися і затуляли вуха руками, коли бачили літак, замість того, аби тицяючи пальчиком у небо, проводжати очима його слід, аж доки той не зникне у синьому небі? Як часто вас називали колаборантом і презирливо міряли з ніг до голови очима продавці мережі магазинів побутової хімії, коли ви купуєте російський шампунь ТМ «Калина» – лише через те, що він не викликає у вас алергії, а не тому, що над ліжком ви тримаєте портрет Путіна? Хто з вас боявся, що його син більше ніколи не переступить поріг хати, не приведе більше ватагу підпитих шибайголов, аби до ранку «лабати» у подвір’ї Цоя під неналаштовану гітару? Бо син загинув. Чи відмовчувалися ви на курилці, коли ваша позиція відрізнялася від позиції більшості ваших колег? Чи писали раніше на вас доноси ваші сусіди, або френди у соцмережах, запідозривши у діяльності, що підриває конституційний лад: тільки агент Кремля не захоче підіймати руку на свого брата зі Сходу?

Пам’ятаю один із січневих днів минулого року. Було зимно, сніжно, а мої, нині вже колишні, колеги вже кілька днів їздили після роботи на Майдан, обурені нелюдськими законами Олійника, Калетника й Колісниченка, пізніше іменованими «Законами про диктатуру». Щоранку приходили у офіс компанії на кілька годин пізніше, ніж потрібно, у кількох светрах, та все ж застуджені. Від них пахнуло горілою гумою і потом, але очі променилися щастям від причетності до чогось величного, доленосного і світозмінного. Навіть я, хто від самого початку не підтримувала Майдан, передбачала його наслідки, та й просто відчувала, що він несе біду, на якусь коротку мить починала їм трошки заздрити. Безумовно, мені не подобалися закони, що обмежували свободу моїх співгромадян, та зараз я розумію: така нелюба й остогидла мені влада Януковича бодай намагалася зберегти видимість примату демократичних прав.

У тих же, хто прийшов зараз, існує лише примат страху, і їм навіть не потрібні закони, аби сіяти цей страх і пророщувати його зерна у свідомісті своїх адептах. Адепти й самі радо підхопили нові правила, геть протилежні тим, які виборювали бруківкою, шинами, красивими очима Нігояна і безглуздими розстрілами тих, ім'я кому "небесна сотня". Держава ж тим часом добровільно віддала монополію на насильство правим радикалам – і, байдуже що мало хто з них потрапив до стін парламенту, аби тиснути кнопки за руйнівні реформи і їсти делікатеси за цінами СРСР у депутатській їдальні. Їх місія була важливіша. Через образ вояка-визволителя, який готовий скласти голову у боротьбі за «національну ідею» (до речі, а хто пам’ятає, яка у нас національна ідея?), вони допомогли організувати війну – громадянську по суті, міждержавну в масовій уяві і відсутню формально. Як це буває у кожній війні, мотивів у ній багато і сторін більше, ніж дві. Про щось ми знаємо напевне, про щось здогадуємося, а про щось, можливо, не дізнаємося ніколи. Для мене очевидно, що якби в патріотичному захваті від здобутої, нарешті таки, гідності (відверто кажучи, я так і не зрозуміла, куди її, сердешну, ховали раніше і куди вона так швидко пішла зараз), прихільники майдану не повірили претендентам на обиті шкірою чиновницькі крісла більше, аніж собі, війни не сталося б – неможливо роз'єднати тих, хто хоче бути єдиним цілим, неможливо примусити тебе вбивати, якщо ти не вбивця. 

Ті, хто виростив й виплекав ультраправі батальйони: держава, олігархи, іноземні радники і благодійники зі своїми рибними консервами й кевларовими бронежилетами, зростили монстра, здатного поглинути останні клапті людськості та свободи. Це чудовисько доведеться кудись подіти – наповнювати нацистами правоохоронні органи, виправдовувати рейдерські атаки олігархічних батальйонів, та ще довго-довго не звершувати війну. Зрештою, наша економіка наказує довго жити, так що без зайвих ротів навіть краще.

А ще чудовисько може виступити супроти своїх деміургів, трощачи хребет кожному, хто стане йому на шляху. Що після цього? Це сюжет для іншої страшної, та цілком ймовірної історії.

Вчора мене запитали: "а чи ти надійно паролиш свої гаджети?". Ні, я їх зовсім не паролю – у мене немає примату страху і мені нічого ховати. Що б не сталося, у які б списки мене не вносили, я вирішила не ховатися. Сила гуманізму, раціо, відчуття справедливості  і прагнення волі сильніші за страх – нехай зараз і здається, що всі про це забули. Знаю, що найнепроглядніша темрява ще не наступила, але неодмінно наступить. Але разом можна стояти спина до спини, тримаючи смолоскипи – звірі бояться вогню. 

Юлія Малькіна

Читать по теме:

Андрей Манчук. Не все равны перед смертью

Егор Воронов. Праздники под гул орудий

Андрей Манчук. Кого убили в Донецке

Юлія Малькіна. Іменем любові, здавайтеся

Андрей Манчук. Могила

Всеволод Петровский. Загляни в свое зеркало, Майдан

Иван Зеленский. Украинец, житель Донбасса

Андрей Манчук. Донбасс, бандиты и олигархи

Егор Воронов. Бес гуманизма

Андрій Мовчан. Єдина країна, чи єдність трудящих?

Андрей Манчук. Батальоны смерти

Роман Скиба Вид на руїну

Андрей Манчук Артилерист