Шляхетські ігри в революціюШляхетські ігри в революцію
Шляхетські ігри в революцію

Шляхетські ігри в революцію


Олександр Хоменко
В Україні – ну, геть тобі не революція, а якесь гламурно-аристократичне полювання: із заздалегідь анонсованою датою, сурмачами, ватагами хортів і гуртами закріпачених селян, яким наказано заганяти дичину

04.06.2013

Як і всі інші забави нашої еліти, ці ігри знаковані невитравною помпезністю та самозакоханим снобізмом. Інколи навіть спадає на думку, що вже сам жанр мав би диктувати «бунтівним» її фракціям якусь більш динамічну стилістику – зі стокато рвійних рухів та обов’язковими для «революційних постановок» блузами і барикадами (цим реквізитом щедро користувалися, наприклад, орлеаністи, коли поборювали феодально-помоховілих Бурбонів).

Одначе в Україні – ну, геть тобі не революція, а якесь гламурно-аристократичне полювання: із заздалегідь анонсованою датою, сурмачами, ватагами хортів і гуртами закріпачених селян, яким цього дня наказано заганяти дичину. І, звичайно ж, із ними – кавалерами в дорогих камзолах і дамами в розкішних – за останньою палацовою модою! – строях. Вони непоквапно виїжджають на узлісся, снуючи розмову про тирана, який розперезався настільки, що вже забирає телеканали. Обличчя їхні осяйні і натхненні, адже вони не хтось там, а фронда самому королю; слово «революція» також зринає з їхніх вуст – легко й майже грайливо. Біда цих людей полягає в тому, що вони трішки призабули: революція – то субстанція вибухонебезпечна, і одного дня від їхніх камзолів можуть тільки клапті полетіти. До речі, король-тиран – їхній старший брат по правлячому класу, буде тут абсолютно ні до чого…

18 день травня у Києві мала вийти у фінал акція, пишномовно названа «Вставай, Україно», що давала політтехнологам можливість довести потенційним працедавцям свою непроминальну у цьому світі корисність. Та коли перші переможні реляції про небачену кількість люду побіля Софії змінилися більш реалістичними цифрами і так просто навіч  брехати, що «вся Україна тут», стало зовсім ніяк, терміново знадобилася допомога інтерпретаторів і тлумачів. Які «експертно» роз’яснять, що планований у штабах здвиг не відбувся, бо найперше народ у нас такий поганий, заляканий, і психологія в нього рабська, спотворена «радянщиною», традиції якої регіонали й продовжують.

На щастя, трійця заклятих друзів «Яценюк-Тягнибок-Кличко», кожен з яких неодноразово демонстрував публіці «співробітництво» з ПР у таких екзотичних позах, що на письмі й згадувати незручно, від цієї хвороби цілковито вільна – тому вірити маємо саме їм. І виходити на «масовку», коли покличуть. Та попри все об'єднані «демократичні сили» таки показали деспоту, де його місце, хоча, звичайно, були й недоліки – куратори областей погано спрацювали. Жвавості таким розмірковуванням додавала хіба телекартинка бійки двох найнятих босами фашистських «контор». Щоправда, непосвяченим важко було одразу втямити, з якого боку туди тулиться «демократія».

Цей «канон інтерпретацій» і було визнано як мейнстрімний, а народові українському «вільними від цензури» ЗМІ наказано якнайшвидше покаятися, переосмислити свою поведінку, і вже наступного разу, як ці ж персонажі покличуть, «звільнитися від рабства» і точно всім – старим та малим – розбирати партійні прапори і йти, куди поведуть. Йти за будь-яких обставин, бо питання про те, що, може, люди не такі вже й залякані (принаймні, не пересувному депутатському циркові вчити їх сміливості), а лишаються на своїх городах тому, що кожного дня підтверджуваним життєвою практикою безпомильним класовим чуттям усвідомлюють засадничу відмінність своїх інтересів від інтересів власників контрольного пакету акцій ЗАТ «Опозиція», табуйоване настільки, що одна лише артикуляція його прирівнюється до публічної підтримки «антинародного режиму».

Що режим дійсно антинародний, що захмарна розкіш Януковича оплачується розтрощеними в нелегальних копанках людськими тілами, «оптимізованими» на Поліссі тубдиспансерами, так що хворі з відкритою формою вимушені чи не з сотню кілометрів труситися в «убитих» маршрутках по ґрунтових шляхах, а також дівчатами з депресивних містечок Півдня, які, вийшовши «на трасу» у 17, у свої 20 вже перетворюються на «старух» з кількома десятками абортів – у тому ніхто з «пасажирів громадського транспорту» не сумнівається. Як не мають вони сумнівів і стосовно того, що коли над Україною прогримлять очищувальні грози справдешньої, а не симулятивної революції, засідання Революційного трибуналу у справі власників корпорації «Межигір’я» буде дуже коротким.

Одначе не менш чітко люди розуміють (для цього не потрібен ускладнений категоріальний апарат Славоя Жижека, досить простого «хлопського розуму»), що ключовим елементом тут – режим, а не Янукович, Система, а не персоналії. І що «національний» та «проєвропейський» режим буржуїв та депутатів від «опозиції» рівно те ж саме робитиме і з копанками, і з тубдиспансерами. Різниця полягатиме тільки в тому, що відкати йтимуть іншим людям.

…Ідея використати поспільство, кажучи словами з Шевченкових «Гайдамаків», «громаду в сіряках», як безкоштовну піхоту – то зовсім не  сучасний винахід. Користувалися нею віддавна, і в багатьох країнах, а на  наших теренах пальма першості у цьому питанні належить жвавим польським шляхтичам. Більш ніж 170 років тому, після поразки польського повстання 1830-1831 років – поразки, чи не найбільшою мірою зумовленої тим, що покріпачене українське селянство замість підтримки своїх «вільнолюбних» поміщиків (практично всі землевласники на Правобережжі, Волині та Галичині натоді були поляками, тому ходить тут про стратифікацію соціальну, а не національну) з великим ентузіазмом заповзялося різати їх. Після цього частина, сказати б, найадекватніших повстанців втямила: якщо діяти так, як діяли раніше, то всі наступні виступи проти царя так само приречені. Якщо гнати селян на шестиденну в тиждень панщину, шмагати до півсмерті на стайні, розбивати їхні родини, продаючи дочок чи сестер в сусідню губернію, а потім одного чудового дня зібрати їх на сільському майдані, сказати щось про вольність чи «за нашу і вашу свободу» і закликати брати в руки коси й ціпи та битися з катом-москалем, то можна мати тверду певність, що коси в руки вони візьмуть І відразу ж на місці покладуть пана з усіма двораками – а потім неодмінно спалять маєток.

Тому частина повстанців, яких царська армія відтіснила на терени підавстрійської Галичини (впереваж це були збіднілі урядники, писарі, студенти – тобто ті, хто щодня безпосередньо стикався із простолюдом: заможніші шляхтичі зневажливо називали їх натоді «голяками» або «загорілими головами»), вбравшись у відповідний одяг та відкинувши застарілі великопанські упередження про «хлопську мову», що нею «уродзонний пан» не має споганити свої вуста, пішли по галицьких селах агітувати народ на повстання. Планувалося, що спочатку воно мало спалахнути в Австрії супроти «німця», а вже потім перекинутись на Російську імперію – на «москаля». Оскільки ж як люди притомні вони твердо розуміли, що ні за яку відроджену Річ Посполиту, яка, за словами одного з їхніх же публіцистів, була раєм для шляхти і пеклом для селян, простолюд не підніметься, то конспіратори (а вони й справді були першою в новітній українській історії спільнотою революціонерів-конспіраторів – без єдиного керівного центру, проте зі спільною програмою дій) вирішили твердо обіцяти посполитим скасування панщини. Ба більше, навіть закликати до її насильницького знесення, вважаючи, що якщо вони покладуть відповідальність за кріпацтво на австрійського цісаря, то їхня пропаганда стане ефективнішою.

Чи були ці обіцянки щирими і чи не маємо ми тут справу з першоваріантом «хождения в народ» 70-х рр. XІX ст.? Звичайно, ні – бо у Галичині шляхта використовувала «плебейський» маскарад не для того, аби послужити простолюду, а для того, аби навербувати бійців для армії, яка воюватиме за інтереси їхнього класу. Армії, в якій офіцерами матимуть право бути вони і лише вони. Про те, що народна справа направду їм не боліла, свідчить бодай те, що після того, як австрійський уряд серединою 50-х рр. XІXст. уклав з польською аристократією взаємовигідну спілку, віддавши в її руки в обмін на лояльність вищі адміністративні посади в Галичині, багато хто з цих повстанців поробився австрійськими міністрами, президентами крайового законодавчого сейму, гофратами (надвірними радниками) – і колишні антиурядові конспіратори нищили економічно галицьке селянство затятіше за усіх «німців» разом узятих. Зрештою, навіть польські магнати, що їх майбутня революція нібито мала позбавити дармових кріпацьких рук, спочатку надавали конспіраторам суттєву грошову допомогу та селили їх по своїх маєтках та економіях.

…Однією з найважливіших і найцікавіших постатей цього кола слід вважати Каспера Ценглевича. Народжений в убогій шляхетській родині, згодом – студент Львівського університету, з початком повстання 1830 року у Варшаві він перебрався через австрійсько-російський кордон і вступив до корпусу кінної артилерії. Сидячи після поразки повстання під арештом і очікуючи на російський конвой, Ценглевич як людина з добрими аналітичними здібностями остаточно переконується, що «так дальше жить нельзя». Перевдягнений у хлопську сорочку він втікає з-під варти і під прибраним ім’ям мандрує підавстрійською Галичиною, перебиваючись працею то дрібного урядовця, а то й – ковальського челядника. У короткому часі він стає «душею» нелегального гуртка, що об’єднав неофітів шляхетської революції: члени його мали ходити селами і співати складених Ценглевичем «руською» (себто – українською) мовою пісень, а також переповідати пункти ним же укладеної «Науки для вчителів руського народу». І пісні, і викладена прозою «Наука…» у різних формах варіюють одну й ту ж тезу: життя хлопа – жахливе, від звідусіль пригнічений, а винні у цьому – цісар та його «німці».

 Симптоматичною під цим оглядом бачиться Ценглевичева «програмова» пісня «Далій, браття». Наприпочатку, як і належить агітаційному тексту, маємо констатацію жахливого (а він і справді був жахливим – О.Х.) стану речей у галицькому селі:

Ми ся цілий день мозолим,
Ти податки від нас дреш;
Лиш як ми тут підголим,
То, плюгавий німче, вздреш.

Нагадавши про рекрутчину та інші цісареві «благодіяння», які селянин щодня відчував на своїй шкурі, автор переходить до викладу, сказати б, підстав своєї соціальної програми:

Руська земля – наша мати,
А наш отець со небес;
Всі слов’яне суть нам брати,
Тільки німець то є пес.

Поміркувавши в такий спосіб на тему «братерства слов’ян» (читай: хлопів та магнатів – О.Х.), Ценглевич подає квінтесенцію немудрящої філософії, яку хлопи мали засвоїти:

Лях нам хоче братом бути,
З ляхом, браття, з ляхом враз!
А не буде навіть чути,
Що пси-німці були в нас.

Фундаментальний класовий конфлікт галицького села, ту лінію розламу, яка пролягла поміж дідичами-латифундистами та селянином, Ценглевичева «муза» ігнорувала цілковито. Хіба що де-інде  глухо говорилося про панщину та її знесення – одначе до ладу так і не вільно було втямити, чи йшлося про звільнення селян із землею, чи про те, що коли «пси-німці» на радість шляхті пощезнуть, колишніх кріпаків просто відпустять із однією душею, забравши від них усі громадські землі, ліси, пасовиська (що й сталося після 1848 року). Не дивно, що жодна із цих пісень не збереглася у народній пам’яті.

…Подальша доля цих конспіраторів була невеселою: десь за п’ять-сім років усіх їх позаарештовували. 1838 року вистежили  самого Ценглевича, і до загальноєвропейської революції 1848 року, яка в Австрії дала свободу політв’язням, він сидів у, як тоді писали, «тяжкій в’язниці» у Куфштайні. Селяни зі зрозумілих причин не відгукнулися на їхні заклики, але справжньою трагедією для них стало те, що від них відвернувся їхній же клас: хоча дрібношляхетські революціонери і покладали відповідальність за панщину на «німця», але до знесення її вони таки закликали, і чим далі, тим активніше – в інший спосіб діяти серед простолюду було зовсім ніяк.

Одного чудового дня магнати втямили собі, що, як писав Іван Франко у студії «Паншина та її скасуваннє 1848 року в Галичині», «коли такі загорільці будуть верховодити у будущій Польщі, то для них ліпше не мати й зовсім ніякої Польщі. Ті демократи були для магнатів червоними революціонерами, комуністами, котрі бажали загарбати їх маєтки й поділитися ними». Ошелешене таким поворотом подій магнатство Галичини почало накликати австрійську поліцію, аби та небезпечний елемент позаарештовувала – бо, знову ж пошлюся на Франка, магнатам «обіцяна демократична Польща без панщини… властиво до хріну здалася». До речі, слова Великого Каменяра – то добра відповідь тим, хто ще здатен поміркувати над питанням: чи потрібна яценюкам-тягнибокам-кличкам Україна без «чорного налу» та нелегального ринку рабів побіля станції метро «Вокзальна» в Києві…

Хтось може закинути авторові цього тексту, що він порівнює непорівнювальні речі: героїчних людей, які, відмовившись від переваг свого соціального становища, реально ризикували свободою, а то й житям (багато хто з них загинув під час нового польського повстання 1846 року), та політклоунами, які вражають публіку хіба що дорогими автівками, приватними чартерними рейсами та елітним відпочинком на екзотичних курортах. Так, в епоху, коли, за Гі Дебором, виробництво видовища стало основною галуззю пізньокапіталістичного виробництва, депутат опозиційної фракції вже не проміняє затяту «боротьбу» з режимом під склепіннями ВР на працю ковальським челядником – але, не зважаючи на безсумнівну жертовність одних і не менш безсумнівний цинізм інших, їх поєднує спільна класова «матриця», у системі координат якої  «палаци» – хто б не був у них володарем – мають керувати, а «хати» їм слугувати.

Одначе вітри справдешньої революції, а не палацового перевороту, нехай і з «массовкою» як головною ударною силою, співають щось зовсім інше

– Мир хатам, війна палацам!

Олександр Хоменко

Також читайте:

Андрей Манчук. Почему Майдан – не Таксим

Ґжеґож Россолінські-ЛібеСуспільство не бачить проблеми у неофашистських рухах

Андрей Манчук. Актуальность антифашизма

Володимир Іщенко. З неолібералами проти «Свободи?»

Андрей Манчук. Янукович – президент оппозиции

Іван Шматко. «Свобода» і вбивця біля ваших дверей

Андрій МанчукПод руку с Тягнибоком

Артем Кирпиченок. Революция или наступление реакции?


Підтримка
  • BTC: bc1qu5fqdlu8zdxwwm3vpg35wqgw28wlqpl2ltcvnh
  • BCH: qp87gcztla4lpzq6p2nlxhu56wwgjsyl3y7euzzjvf
  • BTG: btg1qgeq82g7efnmawckajx7xr5wgdmnagn3j4gjv7x
  • ETH: 0xe51FF8F0D4d23022AE8e888b8d9B1213846ecaC0
  • LTC: ltc1q3vrqe8tyzcckgc2hwuq43f29488vngvrejq4dq

2011-2020 © - ЛІВА інтернет-журнал